У дисертації наведено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукового завдання, що виявляється у з’ясуванні правової природи опіки як способу правової охорони майнових прав і інтересів фізичних осіб і формулюванні на цій основі висновків та пропозицій щодо удосконалення законодавства України у даній сфері. Вирішення цієї проблеми знайшло своє втілення у висновках та пропозиціях, основними з яких є: На підставі аналізу доктринальних визначень опіки вперше зроблено висновок про існування у правовій науці трьох основних концепцій опіки: а) приватно-правова; б) публічно-правова; в) змішана (приватно-публічно-правова) концепція опіки. У кожній з концепцій увага акцентується на різних аспектах цього правового явища. Опіка є багатоаспектним соціально-правовим явищем. У зв’язку з цим вона має декілька змістових визначень і може розглядатися як: а) правовий інститут; б) спосіб охорони (захисту) особистих та майнових прав певних категорій осіб; в) вид правової допомоги з боку держави особам, які не можуть самостійно здійснювати свої особисті та майнові права. Виходячи з того, що: 1) інститут опіки включає до свого складу низку правових норм як майнового, так і немайнового характеру, 2) відносини, що виникають при встановленні та здійсненні опіки, є предметом регулювання різних галузей права; 3) в цілому норми, які регулюють опікунські відносини, не діють автономно, а являються єдиним комплексом взаємодіючих і взаємопов’язаних правових елементів, кожен з яких зберігає свої основні властивості і має на меті забезпечення безперешкодного здійснення майнових прав певних категорій осіб, зроблено висновок про комплексний характер інституту опіки. Унаслідок такої комплексності та спрямованості встановлюється єдиний порядок регулювання опікунських правовідносин, досягається цілісність і ефективність правового впливу на їх учасників та інших суб’єктів, що вступають з ними у правовідносини. Відповідно, інститут опіки є комплексним міжгалузевим правовим інститутом, який є системою норм різних галузей права, основною метою яких є охорона особистих та майнових прав малолітніх, недієздатних осіб та осіб, які через тривалу відсутність у місці свого проживання не можуть самостійно здійснювати свої права та виконувати обов’язки. Уперше наводиться визначення опіки як способу охорони майнових прав фізичних осіб. У цьому розумінні опіка розглядається як комплекс превентивних та захисних норм, інших правових засобів, спрямованих на забезпечення і реалізацію суб’єктивних прав малолітніх, недієздатних осіб та осіб, які через тривалу відсутність у місці свого проживання не можуть самостійно здійснювати свої права та виконувати обовязки, у їх нормальному (позитивному) розвитку, а також на забезпечення відновлення прав та інтересів у випадку їх порушення. На субінституційному рівні вперше запропоновано багаторівневу класифікацію опіки. За об’єктами правої охорони розрізняються субінститути опіки над особою та опіки над майном. Залежно від суб’єктів, що її здійснюють, та обсягом їх опікунських функцій виділяються субінститути опіки, яка здійснюється фізичними особами, опікунами, та виконання опікунських функцій юридичними особами. З’ясування правової природи кожного субінституту дає можливість максимально забезпечити ефективність правової охорони майнових прав фізичних осіб. Вперше аргументовано, що за функціональною роллю засоби правової охорони при опіці можна розділити на дві групи – превентивні, тобто покликані забезпечити недопущення порушення майнових прав, та безпосередньо охоронні (захисні), метою яких є найоптимальніше усунення порушень цих прав. Правило про право батьків брати участь у виборі опікуна для своєї дитини (а тим більше у випадках, коли дитина страждає на психічний розлад і може бути визнана недієздатною) найточніше відповідає є її особистим та майновим інтересам. Пропонується доповнити перелік заборон для призначення особи опікуном, встановлений в ст. 64 ЦК заборонами бути опікунами та усиновлювачами для осіб, які: були опікунами щодо майна, але з їхньої вини опіку було скасовано; перебувають на обліку або на лікуванні у психоневрологічному чи наркологічному диспансері; зловживають спиртними напоями або наркотичними засобами; не мають постійного місця проживання та постійного заробітку (доходу); фізичних осіб-підприємців, які були визнані марнотратниками. Уперше зроблено пропозицію про удосконалення норм ЦК України, які регулюють відносини, що виникають при управлінні майном:
а) запропоновано доповнити ст. 72 ЦК України, котра регулює відносини, що виникають при управлінні майном, частиною четвертою такого змісту: “4. Договір управління майном при опіці укладається лише при необхідності постійного управління майном. У будь-якому випадку, незалежно від вартості, в управління повинні передаватися такі об’єкти, як цінні папери, внески до капіталів комерційних організацій, цілісні майнові комплекси та інше особливо цінне майно”. б) статтю 1037 ЦК пропонується доповнити частиною третьою: “При здійсненні управління майном, щодо якого встановлено опіку, управитель зобов’язаний звітувати про хід виконання договору перед органом опіки та піклування як у випадку укладення договору управління цим органом, так і опікуном”; в) обґрунтовується необхідність доповнення ст. 1043 ЦК України частиною четвертою такого змісту: “При здійсненні управління майном, щодо якого встановлено опіку, у разі відсутності в управителя майна, достатнього для відшкодування збитків, заподіяних вигодонабувачеві (власнику), опікун та (або) орган опіки та піклування як установники управління можуть бути притягнені до субсидіарної відповідальності”. Така схема відповідальності продиктована тим, що саме управитель, який використовує чуже майно, повинен у першу чергу нести відповідальність за пов’язаними із такою його діяльністю боргами, однак, при недостатності майна управителя, до субсидіарної відповідальності може бути притягнута особа, якій надані права установника; г) пропонується обєднати частини 2 та 3 ст. 1032 ЦК і викласти їх у такій редакції: «2. Договір управління майном також може бути укладеним: – щодо майна особи, місце перебування якої невідоме (визнаної безвісно відсутньою); – щодо майна малолітніх осіб та осіб, визнаних недієздатними. Права установника управління у цих випадках надаються опікуну (органу опіки та піклування)». У встановлюваному Кабінетом Міністрів України Порядку оплати послуг опікуна (ст. 73 ЦК) запропоновано передбачити положення про те, що засобом заохочення опікунів при зразковому виконанні опіки протягом тривалого часу (10 і більше років) може бути виплата опікуну винагороди за рахунок майна підопічного в межах певних додаткових відсотків від його загальної вартості при припиненні опіки або поступове збільшення винагороди опікуну залежно від строку виконання ним опікунських обов’язків та результатів управління майном підопічного, яке він здійснював. Вперше пропонується доповнити п. 6.1 Правил опіки та піклування положенням про те, що при відсутності коштів для сплати комунальних платежів за житлове приміщення, передане опікуну, останній зобов’язаний передавати це приміщення в оренду іншій особі.
З метою подальшого посилення охорони майнових прав певних категорій фізичних осіб зроблено пропозицію про доповнення п. 3.1. Правил опіки та піклування абзацом шостим такого змісту: “У випадку передачі під опіку майна, яке має значну цінність, орган опіки та піклування може зобов’язати опікуна до надання відповідного матеріального забезпечення. Відсутність у опікуна власного майна, на яке у випадку завдання шкоди майну підопічного може бути накладене стягнення, може бути факультативною забороною для призначення особи опікуном.” Для усунення суперечливостей, які виникають при притягненні опікунів до цивільно-правової відповідальності, додатково обґрунтовано необхідність введення в ЦК України окремої статті 77-1 про відшкодування шкоди, заподіяної недобросовісним чи недбалим управлінням переданим під опіку майном:
«Стаття 77-1. Відповідальність опікуна 1. Шкода, завдана неправомірними діями чи бездіяльністю опікуна майновим правам особи, щодо майна якої встановлено опіку, відшкодовується опікуном відповідно до ст. 1166 ЦК. 2. У разі відсутності у опікуна майна, достатнього для відшкодування завданої ним шкоди, ця частка повинна відшкодовуватися у частці, якої не вистачає, або в повному обсязі органом опіки та піклування, який призначив опікуна, якщо він не доведе, що шкоди було завдано не з його вини». |
