У висновках узагальнюються головні положення дослідження та оцінюється доцільність семіотичних методів відносно аналізу тексту оперної вистави. Такий підхід дає можливість проаналізувати оперний твір не як завершену цілісність, а зосередити увагу на процесі смислоутворення при реалізації авторського задуму, його втіленні в оперній партитурі та у сценічних інтерпретаціях. Метод також включає сприйняття твору та вистави глядачами та критикою, в ході якого відкриваються нові смислові параметри опери як семіотичного об’єкту. За допомогою семіотичних методів було виявлено багатофункційні особливості кожного зі складових оперної вистави: дійових осіб, а також відтворених у декораціях та реквізиті середовища їх функціонування та предметного світу. Ця методика дозволила поглибити розуміння опери як тексту, що включає сценічне втілення, виявити типологічні ознаки структурних компонентів і водночас їх індивідуальну неповторність. А також – розглянути інтерпретацію оперної вистави з точки зору перемінності знакових функцій. Це допомогло прослідкувати не лише процес смислоутворення, але і процес вироблення нової інформації (при порушенні звичного для сприйняття коду). Як знакове явище у дисертації трактується і постать актора, здійснено аналіз знакових функцій виразових засобів, якими у процесі створення образу та виконання вистави користується оперний співак. Аналізується комплекс голосових елементів (висота голосу, тембр, сила, темп тощо); тріада міміка-жести-пози, де елементи можуть бути паралельні один одному, можуть розходитися так, що їхня взаємодія відчувається як послідовна чи симультанна інтерференція. Але загальним для всіх трьох елементів є те, що вони відчуваються насамперед як експресивні, як вираз душевного стану, насамперед, емоцій дійової особи; ця особливість об’єднує їх у єдину групу. Також детально розглянуто ті рухи тіла, котрими висловлюється і на котрих засноване відношення актора до сценічного простору. Адже постать актора є ланкою, яка стає значущою лише у загальній структурі сценічної постановки. Тут оперний співак опиняється у центрі численних стосунків: наприклад, актор та сценічний простір, актор і музично-драматичний текст, актор та інші актори. Останнім часом у наукових працях з семіотичної теорії та теорії музичного виконавства зазначається, що «знакового» характеру набуває і той, хто сприймає. Оперний текст, представлений глядачеві, для кожного буде індивідуальним. І завершення він отримає лише у момент сприйняття. Тож, у дисертації аналізуються як знакові явища оцінки музикознавців (як «тих, хто сприймає»), з притаманними для музичної критики полярними думками. Як певний знак розглядаються і авторські висловлювання про власний твір, які перетворюються на вербальну програму, що впливає на розуміння смислу твору. Для розкриття глибинного смислу оперних творів застосований метод декодування. За допомогою коду японської культури та музики вдалося визначити оперу Дж. Пуччіні «Мадам Баттерфлай» не як стилізацію, а як твір у більшій мірі автентичний, ніж це прийнято вважати – як на рівні лібрето твору, так і на рівні музичної стилістики. Особливості музичного синтаксису вказують навіть на близькість до специфіки японської мови та принципів японського мислення. Інший тип «закодованості» – використання вербальних висловів у якості призначувальних знаків, які «зашифровують» інформацію (приклад – опера «Катерина Ізмайлова» Д. Шостаковича, трактування якої довгі роки залежало від двох цитат: «промінь світла у темному царстві» або «сумбур замість музики»). Аналіз наукової літератури довів, що вплив згаданих кодів викликав збереження сталих тенденцій – на виправдання або на звинувачення героїні опери. По-іншому семіотика дозволила розглянути постать інтерпретатора текстів. За висловом Ц. Тодорова, мета семіотики не у поетиці, а у пізнанні. Те, що при семіотичному підході розглядається як символ, за умов протилежної установки виступає у якості симптому. Подібну протилежність підходів ілюструють постановки «Катерини Ізмайлової». Якщо версії Київської та Будапештської опер, кінофільму 1966 року були налаштовані на виявлення глибинного смислу, то кіноверсія 1992 року з участю М. Ростроповича є прикладом десимволізуючої установки за рахунок численних скорочень. В центрі твору опинилися стосунки двох головних героїв. В дисертації доведено, що не лише театральні інтерпретації «Катерини Ізмайлової», але і теле- та кіноверсії додають нові штрихи до розуміння твору. Засоби кінематографу впливають на зміни середовища функціонування; специфічне трактування простору з властивою йому симультанністю та ілюзорністю. Опера на екрані видається динамічнішою. Застосування кіноприйомів підкреслює мобільність оперного жанру, його можливість набувати актуальності у нових умовах, розкриває оперу як явище, яке таїть в собі безмежну можливість породження нових знаків, кодів, а відтак – відкрите для нескінченного утворення нових смислів. |