У дисертації узагальнено досвід Великої Британії з урегулювання ольстерської проблеми, виокремлено внутрішні аспекти її розв’язання британським урядом та вплив учасників міжнародних відносин на політику уряду Великої Британії в Північній Ірландії. 1. Ольстерська проблема полягає в незадоволенні північноірландських католиків поділом Ірландії 1921 р. та їхнім нижчим порівняно з протестантами політичним і соціально-економічним статусом, який, на думку католицької меншини, став результатом нелегітимного вирішення територіального питання. Ця проблема набула форми етно-конфесійного конфлікту, у виникненні якого вирішальну роль відіграли історичні чинники. Розвиток ольстерської проблеми можна поділити на три етапи. На першому етапі, який тривав з 1921 р. до кінця 60-х років ХХ ст., вся повнота влади в Північній Ірландії належала протестантам, а відносини між двома громадами дедалі більше загострювались; другий етап – з кінця 60-х років до початку 90-х років – характерний інтенсивною боротьбою католицької меншини за свої права та втручанням британського уряду в урегулювання проблеми; особливістю третього етапу, який розпочався в 90-х роках і триває досі, є початок багатосторонніх переговорів про подальшу долю Ольстера та зменшення напруження на північному сході ірландського острова. Ключовими складовими ольстерської проблеми є, насамперед, протилежність підходів католицької і протестантської громад до визначення конституційного статусу Північної Ірландії та прав католицької меншини, а також нерівність соціально-економічного становища громад. Розвиток протестантів і католиків на різних щаблях ольстерської політичної і соціально-економічної ієрархії посилювався їхньою приналежністю до різних культур, в основі чого лежали відмінності етнічного походження, релігії, отриманої освіти і виховання. Представники кожної громади відвідували свою церкву, “свою” школу, що сприяло формуванню різної самосвідомості протестантів і католиків. В умовах тривалого і гострого політичного протистояння ці відмінності релігійно-культурного плану сприяли інкапсуляції кожної з громад, що поглиблювало розкол ольстерського суспільства. А спроби радикальних угруповань досягти своїх цілей шляхом застосування зброї створювали ще одну важливу для всіх проблему – проблему безпеки. 2. Розкол ольстерського суспільства особливо рельєфно виявився у мобілізації двох громад навколо двох головних політичних блоків – протестантського і католицького. Незначна електоральна підтримка біконфесійного блоку свідчить про високий ступінь релігійно-політичної сегрегації північноірландського суспільства. Неспівмірна з незначними розмірами Північної Ірландії величезна кількість політичних сил Ольстера, частина з яких з’явилася внаслідок розколу вже існуючих партій і воєнізованих угруповань, а також виступ на політичній арені частини угруповань під “псевдонімами” створюють певні труднощі для їх класифікації. В дисертації запропонована класифікація політичних сил за їхніми поглядами на ключовий пункт політичного розколу, а саме на конституційний статус Північної Ірландії. Виокремлено сили, які виступають за збереження Північної Ірландії у складі Сполученого Королівства, такі, що схиляються до тісного зв’язку “шести графств” з Республікою Ірландія або об’єднання з нею, і ті, що підтримують ідею незалежності Північної Ірландії. Несумісність поглядів різних політичних сил на одні і ті ж питання спровокувала конфлікт з нульовою сумою і вимагала залучення до його розв’язання дедалі більшої кількості учасників. 3. Політику Великої Британії в Ольстері з часу поділу Ірландії можна поділити на два періоди. Перший з них тривав з 1921 р. до 60-х років ХХ ст. і характеризувався споглядальною позицією британського уряду на північноірландські суперечності, другий – розтягнувся з 60-х років ХХ ст. до сучасності і відзначається активним втручанням уряду в урегулювання ольстерської проблеми. Є підстави вважати, що основною помилкою Лондона було надто довге стояння осторонь ольстерських подій, що сприяло зміцненню правління протестантів і поглиблювало розкол двох громад. Однак не слід забувати, що саме уряд Великої Британії виступив ініціатором поділу Ірландії на початку ХХ ст. Політика британського уряду була спрямована на пошук компромісного варіанта вирішення конституційного питання. Достатньо ефективною виявилась діяльність уряду в соціально-економічній сфері Північної Ірландії, а зміни в галузі освіти допомогли зблизити дві громади і сприяли їхньому примиренню. Деякі заходи британського уряду в сфері безпеки мали прямо протилежний до бажаного результат, що свідчить про певну невиваженість політики центральної влади в цьому напрямі. 4. Врегульовуючи ольстерську проблему, британський уряд вдавався до мирних і силових засобів. Можна твердити про суттєву еволюцію поглядів британського уряду на питання конституційного статусу Північної Ірландії, адже вони змінилися від покладання відповідальності за його вирішення на Стормонт до заяв про дотримання принципу згоди більшості Північної Ірландії щодо ухвалення рішення про її приєднання до Республіки Ірландія. Збільшення фінансування, створення нового законодавства та нових незаангажованих інституцій в соціально-економічній сфері слугували засобами врегулювання соціально-економічних проблем Північної Ірландії. Реформування освітньої сфери показало, що миру в провінції можна досягти лише на основі толерантності і взаємоповаги громад. Британський уряд відкрив нові горизонти для спілкування і культурного зближення громад, широко пропагуючи ідею єдності і примирення протестантів і католиків. Найважчим для британського уряду виявилось обрання правильної стратегії і тактики для забезпечення безпеки в Північній Ірландії. Проведення британським урядом низки переговорів з радикальними силами Північної Ірландії, створення законодавства, необхідного для врегулювання проблеми протестантських парадів та зменшення терористичної діяльності воєнізованих угруповань, реформування північноірландської поліції з метою зміцнення довіри до неї помітно вплинули на врегулювання проблеми. 5. Із загостренням ситуації британський уряд поступово визнав міжнародний аспект північноірландського питання і правомірність участі Республіки Ірландія в його розв’язанні. Проблема викликала необхідність створення англо-ірландської договірної бази стосовно Північної Ірландії на нових засадах. Лондону довелося відмовитися від свого стереотипного сприйняття Північної Ірландії як невід’ємної частини Сполученого Королівства і традиційних заяв про те, що ольстерська проблема є виключно його внутрішнім питанням. Надання ірландському уряду консультативних повноважень стосовно долі католицької меншини на Півночі було нетиповим для залагодження внутрішніх питань сусідньої держави, однак дуже своєчасним і перспективним рішенням Великої Британії. В англо-ірландському діалозі щодо ольстерської проблеми можна виокремити три ключові події. Саннінгдейльська угода 1973 р. відкривала можливості для активнішої діяльності Республіки Ірландія в Ольстері і демонструвала бажання британського уряду співпрацювати з ірландським. Англо-ірландський договір 1985 р. розширював повноваження Республіки Ірландія в Ольстері. Угода великодньої п’ятниці 1998 р. сприяла усуненню головної, територіальної, суперечності між двома урядами. 6. Впродовж розвитку ольстерської проблеми британський уряд по-різному ставився до втручання США та міжнародних організацій в її урегулювання. На політику США з цього питання впливала низка чинників. По-перше, існування у країні – члені НАТО конфлікту, упродовж якого часто доходило до використання збройних методів боротьби, хвилювало лідера альянсу – США. По-друге, між Великою Британією і США налагодилися “особливі відносини”, вони є найближчими союзниками на міжнародній арені і тому Сполучені Штати турбувалися за долю свого зовнішньополітичного партнера. І нарешті, США втручалися у врегулювання проблеми під тиском мільйонів американських виборців з ірландським корінням, які гостро переживали трагедію поділу батьківщини своїх предків. Заради отримання Північною Ірландією матеріальної допомоги ззовні Лондон пішов на виконання частини вимог Сполучених Штатів. Вплив міжнародних організацій на врегулювання проблеми був помітним. Вони слугували трибуною для оцінки подій, що відбувалися на північному сході ірландського острова, і в такий спосіб коригували політичний курс британського уряду з цього питання. Збільшення прозорості кордонів між європейськими державами, зокрема між Великою Британією та Ірландією в межах ЄС активізувало співпрацю цих країн з розв’язання проблем Північної Ірландії, зміцнило їх взаємну довіру. | 