У Висновках узагальнюються результати дослідження, згідно з якими своєрідність творчої манери й мистецької постаті Осьмачки, амплітуда визначення якої коливається від “недорікуватості” до “геніальності”, виглядає цілком органічною на тлі літературного процесу 20-30-х років в Україні та літературного життя на еміграції - часу продовження модерністських пошуків початку століття, бурхливих дискусій про формально-змістові
особливості, естетичні, філософські й ідеологічно-політичні орієнтири, напрямки розвитку й завдання української літератури, що так чи інакше постійно самозвірюється з європейською (європейськими).
Осьмачка за цих умов інтенсивно працює над засвоєнням надбань вітчизняної та світової культури, як і інші “ланківці”, цінує, розуміє і намагається поєднати набутий століттями досвід із новими тенденціями, шукаючи водночас альтернативу між застиглим і динамічно-деструктивним. У його текстах поруч із осмисленням сучасності відбувається поєднання українського селянського (фольклорного), збагаченого романтизмом і просвітянством, творчого досвіду й модерного європейського. Призвичаювання Осьмачки до літератури й традиційно-селянського до модерного не завжди вдале, подекуди воно зводиться до стилістичного змішування, до художньо незрілих ліричних “виплесків” або до невиправданого “одивнення” через надмірне захоплення екзотизмами, неологізмами чи дрібною деталізацією. Тож і серед критичних відгуків про твори Осьмачки зустрічаємо кардинально протилежні. Поза сумнівом залишається факт помітної присутності в історії сучасної української літератури творчості Тодося Осьмачки, а в критичних характеристиках його художньої манери, попри зарахування до найрізноманітніших напрямків і течій, - виявлення символічних образів, елементів, ознак.
Перетин у художньому світі Осьмачки трьох потужних дискурсів - фольклорного, національно-соціального й літературно-мистецького - призводить до перемішування міфологічного (нерівномірного, циклічного), історичного (опертого на факти соціального, політичного, культурного життя або календарного) й екзистенційного (індивідуально-вічного) часопросторів, у конденсованості яких художні образи проростають у символи. Змістово-світоглядний аспект фольклору, свідомо чи позасвідомо, використовується як джерело міфологічних образів, мотивів, а також у виокремленні сакрального часопростору. Усі образи, що мають стосунок до першотворення, до давнього, колишнього, співвідносного з часом першотворення, образи, безпосередньо пов’язані зі святами (повторюваний святий час першотворення), а також образи, пов’язані есхатологічними мотивами, проявляються як сакральні. Такі образи, супроводжувані часто відповідними епітетами (святий, нецесвітній, господній) неминуче символічні, оскільки вони не лише розкриваються в прямому й переносних значеннях, але виступають знаками оприявнення містичного, божественного. Повторювані сакральні образи складаються в мотиви й лейтмотиви, поєднуються з іншими образами, виявляючи їх також сакральний характер, творять ланцюжки ототожнень або взаємопереходів: правда-дерево-Бог-віра-сонце-серце-мати-земля.
Час власне першотворення згадується в творах Осьмачки коротко й епізодично. Очевидним є тільки дуальне (як і в українському фольклорі) походження світу. Але в образах, пов’язаних зі світоустроєм (землі, сонця, зірок, дерева та ін.), через повторення, уособлення, використання в певному контексті активізується фольклорно-міфологічний семантичний пласт, забезпечуючи необхідну для символу значеннєву глибину.
Давнє, колишнє, хоча й має конкретизовані (не обмежувальні!) характеристики, співвідноситься з часом першотворення, бо йдеться про час постання (майже нерозривно пов’язаного з козаччиною) світу українського, вже з конкретно-історичними атрибутами (інтер’єр і архітектурні особливості хат, садиб, специфіка одягу, антропологічні й психологічні риси, звичаї, між іншим, також християнські). Профанація дрібного елемента українського космосу впроваджує в хаос ціле. Повсякденне тривання українського в художньому світі Осьмачки тьмяно прозирає крізь яскраві свята циклічного Великодньо-Різдвяного відродження або свята занурення в енергетику давнього під час ритуального поєднання через пісню або казку, під час спілкування українців прислів’ями або приказками. Конкретні образи набувають символічних рис через нагадування про їх давність і їх приналежність до українського.
На рівні твору динамічне розгортання, рух міфологічного часопростору в художньому світі Осьмачки незрідка перепиняють “цивілізаційні”, конкретно-історичні образи, нагадуючи про лінійний, історичний, людський час і обмежений простір. Коли йдеться про сучасну історію, Осьмачка часто не втримується в мистецьких рамках, ідейність домінує над художністю: у прозові тексти, незалежно від художньої доцільності, втручається з відповідним оціночним аспектом оповідач або трапляється руйнівний для композиції перехід до публіцистики. Зрештою, в спогадах Осьмачка визнає, що й багатозначність його образів не в останню чергу зумовлена соціально-політичними обставинами: “мова символів і алегорій” у підрадянських збірках покликана нагадувати про реальну ситуацію в Україні. Тож і в семантичних полях деяких образів-символів виразно проступає соціально-політичний аспект. З образів, породжених політичною дійсністю 20-30-х років, постає окремий складний образ підрадянської України, протиставлений згаданому вище архіобразу України колишньої. Символізація образів відбувається на рівні авторської ідеї - через нагадування про приналежність їх до складнішого образу “чужого лиха” або через пряме протиставлення їх відповідним реаліям України колишньої.
Соціально-політичне підґрунтя мають також елементи есхатологічного міфу й, відповідно, образи, в яких цей міф виявляється, адже “останній хаос”, “останні времена” в художньому світі Осьмачки - це владарювання сатани - Сталіна і його поплічників - “заволок хижих з півночі”.
Особливостями постаті ліричного суб’єкта й головного героя прози Осьмачки зумовлюється розгортання екзистенційного часопростору. Всі його герої проходять через випробування “межовою”, за Ясперсом, ситуацією (не випадково Юрій Лавріненко, розмірковуючи над можливістю збереження особистості митця в “межовій ситуації” тоталітаризму, одним із прикладів реалізації такої можливості вважає Осьмачку). Здобуваючи собі коханих, свободу й певні перспективи на майбутнє, вони долучаються до Бога, до трансцендентного, відновлюючи справедливість або гинучи в ім’я України; переходять у вічність як національні герої-мученики, долучаючись до невмирущого духовного потенціалу України; вони долучаються до Бога ще й через божевілля, коли, нехтуючи нав’язуваними зовні стереотипами поведінки, погоджуються на несвободу в божевільні заради збереження свободи внутрішньої. Останнє тим важливіше, що, як неодноразово підкреслює Осьмачка, боротьба за “справжню Україну” точиться на рівні духовному, на рівні вічності, де вже не йдеться про політичні сили як такі.
У пошуку яскравих, національно-свідомих і талановитих особистостей (до яких він прирівнює себе) Осьмачка звертається до світового й вітчизняного мистецького досвіду. При цьому міжтекстові зв’язки в його творчості мають двоплановий характер. По-перше, це літературні зв’язки між текстами - через ремінісценції, алюзії, згадки. По-друге, зв’язки літературознавчі - через художнє переосмислення Осьмачкою постатей митців світового рівня (Шевченка, Данте, Байрона). У першому випадку символізація відбувається переважно при використанні так званих вічних образів, вже посутньо символічних (Беатріче, Прометей). У другому випадку образи митців виступають концентрованими ілюстраціями авторських ідей про сенс мистецтва, життя й смерті, про співвіднесення миті й вічності, символізуються в контексті.
Згадки про мистецтво переважно активізують стійкий образний трикутник: поет (митець) - слово (образ) - батьківщина. Слова - животворна сила, здатна підтримувати існування й розвиток людства, а поет, який накопичує духовний потенціал нації і містить у собі всесвіт, може стати деміургом, використавши за “центр і джерело” своє серце. Творчість, таким чином, є аналогом сакрального першотворення, тільки пов’язаного не з циклічним часопростором, а з пульсуючим на рівні світла моментально-вічним. Водночас призначення митця (медіатора між духовним і людським) - важка неминуча доля, фаустівське бажання, за втілення якого платиться життям. Митець - піднесена над соціумом неординарна особистість, яка загострено сприймає найтонші нюанси екзистенції й прозирає соціальні проблеми, але це й частка соціуму, яка прагне порозуміння й визнання, прагне до подолання своєї екзистенційної і концептуальної самотності. Примирення таких вагомих суперечностей можливе лише в не менш вагомому - в слові.
|