Парцеляція суть мовленнєве членування речення, яке відбувається на ґрунті відкритості його структурно-семантичної організації процесам значеннєвого відокремлення одного або декількох конструктивних елементів. Вона виступає гіперонімічним поняттям, що поєднує два протилежних, але взаємозумовлених гіпонімічних різновиди – роз’єднання (власне парцеляція) та приєднання, в яких сходяться та перетинаються активні синтаксичні процеси до- та відцентрового порядку. У такий спосіб парцеляція постає синкретичним явищем, яке конституюється за законом єдності та боротьби протилежностей. Синкретична природа парцеляції призводить до того, що в ній сходяться та взаємодіють статичний і динамічний аспекти речення, аналітичний і синтетичний вектори його продукування, а акт роз’єднання реченнєвого цілого стає актом його поєднання, що в кінцевому рахунку відбиває ідею незмінності глибинних і плинності поверхневих структур. Парцельоване висловлення є симбіозом процесу та результату. Процесуальною його стороною є когнітивно-семантичні засади породження думки, результуючою – її дисипативне аранжування в реальних умовах спілкування. Парцеляція конституюється як феномен комунікативного і водночас когнітивного порядку. Комунікативною її основою є адресантно-адресатна конфігурація, когнітивною – дійсна або мнима недоінформованість адресата, що базується на припущенні мовця про недовикористання у здійсненому ним повідомленні певного інформаційного ресурсу (когнітивна ентропія) і що примушує його відшкодовувати нестачу інформації в регресивний спосіб. Спрямований на усунення когнітивної ентропії й тим самим на упорядкування системи, цей спосіб відшкодування інформації може бути як спонтанним, так і навмисним мовленнєвим кроком адресанта, але в будь-якому разі він скеровується необхідністю гармонізації / самоорганізації висловлення. Механізм парцелювання в німецькій мові спирається щонайменше на дві основні когнітивно-комунікативні моделі гармонізації його структури, змісту й функції – власне корекцію та акцентуацію. Корекція є способом комплементарного та аргументативного нарощування інформації, а акцентуація – прецизійним або контрастивним фокусуванням уваги адресата на певному її кластері. Корекція та акцентуація мають риси і мотиву, і тактики побудови парцельованого речення, конструктивний інваріант якого завжди спирається на бінарну єдність базової частини та парцеляту. У номінативному контексті взаємодії базової частини та парцеляту особливої чинності набувають два найбільш типові випадки парцелювання – асиндетичний і синдетичний. Перший має місце у сфері простого, другий – складного речення. Головною передумовою парцелювання членів простого речення є його автосемантичність, що забезпечується цілісністю предикативного ядра та заповненням всіх обов’язкових валентних позицій. Членування частин складного речення детермінується фактором “зв’язок”. Найчастіше парцелюванню піддаються частини паратаксису як такі, що поєднуються координативним зв’язком. Розукрупнення гіпотактичних побудов є менш продуктивним явищем у синтаксисі німецької мови, оскільки специфіка субординативного зв’язку базується на більш сильних логіко-смислових відношеннях між їх частинами. На комунікативному рівні парцеляція постає формою втілення складних мовленнєвих актів, що виникають внаслідок комбінування чотирьох найбільш вживаних ілокуцій – констативів, квеситивів, директивів і комісивів. Водночас вона є одним із дієвих засобів актуального членування висловлення, яке забезпечує постійне комунікативне напруження між базовою та відокремленою парцелами. Комунікативний динамізм всього висловлення підтримується чергуванням напруження та розрядки, що сприяє ритмічному порціонуванню інформації та робить парцеляцію невід’ємним елементом експресивного синтаксису. Функціонально-комунікативна специфіка парцеляції сучасної німецької мови напряму пов’язана з її лінгвостилістичними властивостями, які створюють сприятливі умови для конвергентного використання стилістичних засобів, прийомів і фігур і тим самим сприяють підсиленню мовленнєвої експресії та підвищенню мовленнєвого впливу. В результаті цього сфера дії парцеляції не обмежується внутрішньореченнєвим простором і набуває зовнішньореченнєвої значущості, а два її імліцитні вектори – анафоричний і катафоричний – виявляються органічно зануреними в глибини текстової матерії. Зовнішньореченнєва природа парцеляції зумовлює й її дискурсивну специфіку. Найсприятливішим середовищем для її реалізації є розмовний, публіцистичний і художній дискурси. Преферентне використання парцельованих висловлень у дискурсі зумовлюється чинниками емотивного, ергономічного та суґестивного порядку, серед яких чільне місце посідає прагнення homo loquens до заощадження мовленнєвих зусиль і, як наслідок, до спрощеного оформлення своїх повідомлень. Зрештою всі вони скеровуються синергетичними засадами мовленнєвої діяльності, спрямованими на акомодацію поверхневої структури речення до глибинної – пропозиціонального змісту та інтенціональних настанов висловлення. |
