Анотація до роботи:

Міненко М. П. Науково-теоретичні основи діяльності центрів перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників органів державної влади, органів місцевого самоврядування, державних підприємств, установ і організацій в Україні. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата наук з державного управління за спеціальністю 25.00.03 – державна служба. – Дніпропетровський регіональний інститут державного управління Національної академії державного управління при Президентові України. – м. Дніпропетровськ, 2005.

У дисертації розглядаються теоретико-методологічні та практичні аспекти функціонування та розвитку системи неперервної професійної освіти державних службовців в Україні. Здійснено дослідження діяльності центрів перепідготовки та підвищення кваліфікації як складової системи неперервної професійної освіти і як відкритого складного поліфункціонального системного об’єкта управління. Узагальнено й адаптовано до умов України досвід зарубіжних країн в організації підвищення кваліфікації службовців; визначено місце та роль Центрів як навчальних закладів у системі неперервної професійної освіти службовців, особливості функціонування Центрів і умови оптимізації управління ними; розроблено динамічну варіативну модель організації їх діяльності.

У дисертаційній роботі на емпіричному й теоретичному рівнях вирішено актуальну наукову проблему організації діяльності центрів перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників органів державної влади, органів місцевого самоврядування, державних підприємств, установ і організацій в Україні. Отримані в процесі дослідження результати підтверджують гіпотезу, покладену в його основу, а реалізовані мета й завдання дослідження дають змогу зробити такі основні висновки:

1. Аналіз наукової літератури, вітчизняного і зарубіжного досвіду та нормативно-законодавчих актів з теми дослідження свідчить, що система безперервної професійної освіти державних службовців в Україні перебуває на початковому етапі становлення. Практично наявною є лише установча база її формування, де недостатньо пророблено нормативно-правові засади. Це зумовлено відсутністю: цілісного міжнаукового обґрунтування освіти упродовж життя як європейської моделі; концепції пролонгованої освіти дорослих як соціальної державотворчої проблеми; визначених структури та змісту безперервної освіти державних службовців і управлінців різних сфер на координаційному та субординаційному рівнях; усвідомлення ролі й місця Центрів для внутрішньої та зовнішньої інтеграції в європейську систему безперервної освіти держслужбовців; управлінських механізмів організації діяльності Центрів для оптимального використання напрацьованого досвіду; достатнього висвітлення проблеми в науково-методичній та періодичній літературі.

2. Дослідження стану нормативно-правового забезпечення системи безперервної освіти службових осіб взагалі та діяльності Центрів, зокрема, засвідчило, що система підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців регулюється близько тридцятьма нормативно-правовими актами, з них більш, як десять регулюють діяльність регіональних Центрів. Проте не існує чіткого розмежування сфер регулювання актів законодавства про освіту та тих, що регулюють професійну освіту державних службовців і діяльність закладів безперервної професійної освіти державних службовців та керівників; не визнаним повною мірою є статус Центру як самостійного навчального закладу; підвищення кваліфікації державних службовців не закріплено в законодавстві про державну службу як право й обов’язок державних службовців і навчання суттєво не впливає на подальше службове просування фахівців тощо.

3. Актуальним для сучасного етапу становлення Центрів, як свідчить наше дослідження, є врахування сукупного досвіду українських та європейських відповідних установ. Зарубіжними країнами, чий досвід найбільш прийнятний для України можна вважати Францію, Німеччину, Великобританію та Іспанію. Не переносячи механічно досвід зарубіжних країн у вітчизняну систему, ми акцентували увагу на підходах до визначення змісту, форм і методів підвищення кваліфікації державних службовців; кадровому та фінансовому забезпеченні.

4. Структурний аналіз функціонування Центрів, як підсистеми безперервної професійної освіти державних службовців виявив, що їх зв’язок з усіма іншими ланками системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців є прямим і зворотним, він відображує місце Центрів в системі та їх роль як необхідної ланки, що забезпечує неперервність професійної підготовки державних службовців упродовж всієї їхньої кар’єри.

5. Специфіка діяльності Центрів виявляється у поліфункціональності. Дослідження даної специфіки дало змогу виділити такі функції: відтворювально-пізнавальна; адаптивно-діагностична; навчально-методична; методико-організаційна; науково-дослідна; досвідно-узагальнююча; інформаційно-пропагандистська; стимулююче-розвивальна. Вони знаходяться у тісному системному взаємозв’язку, взаємозалежності, де субординуюча роль належить навчальній функції.

У дослідженні визначені й обґрунтовані особливості викладання, сутність яких полягає у різнобічній допомозі слухачеві самостійно організовувати й здійснювати навчальну діяльність. Сутність особливостей процесу учіння, в тому, що воно є засобом вирішення життєвих і професійних цілей, а провідна роль у процесі власного навчання належить слухачеві.

Запропоновано основні напрямки вдосконалення навчального процесу в системі підвищення кваліфікації службових осіб: створення умов для усвідомлення слухачами зростаючої ролі самоуправління, самоорганізації у процесі підвищення своєї кваліфікації; використання досвіду слухачів як основи для різноманітних форм навчальної діяльності; орієнтація навчального процесу на розв’язання конкретних проблем професійної діяльності державних службовців.

6. Динамічну варіативну модель діяльності Центру, розроблену за поєднання синергетичного та системнодіяльнісного підходів до теорії та практики підвищення кваліфікації фахівців у галузі управління, подано поблоково (цільовий, факторний, причинно-наслідковий, діяльнісний). Разом із дочірньою моделлю, що має два блоки (ресурсний та резервний), основна модель виявилася ключовим системним механізмом для визначення шляхів оптимізації діяльності Центру.

У дослідженні виділено такі умови функціонування моделі: концептуальність, науково-методичне та матеріально-технічне забезпечення. Виявлено позитивні тенденції моделювання та діяльності Центру: інноваційність у виконанні як управлінських, так і освітніх завдань, варіантність втілення моделі, що дає простір для вільного вибору освітньої траєкторії, а також єдність науки та практики (декларована й важко втілювана на попередньому етапі розвитку Центрів). На основі чинних законодавчих актів було визначено додаткові джерела фінансування: надання платних послуг населенню, ліцензування, оренда приміщень та обладнання, реклама тощо.

Результати дослідження дозволяють сформулювати основні рекомендації і зробити пропозиції органам державного управління щодо удосконалення системи неперервної освіти службових осіб у регіонах:

Вищим органам влади України – спланувати розробку широкомасштабної програми оновлення управлінських аспектів діяльності регіональних Центрів, в основу якої покласти ініціативу обласних державних адміністрацій, обласних рад та самих освітніх закладів; доопрацювати нормативно-правову базу діяльності Центрів для більш гнучкого використання наявного кредитно-грошового становища в країні;

Головдержслужбі та Національній академії державного управління при Президентові України – виокремити сферу досліджень в галузі навчання службовців, виступивши організатором комплексу наукових розвідок щодо європейських вимірів даної галузі.

Здійснене дослідження не вичерпує всіх питань реалізації на практиці розробленої моделі діяльності регіонального Центру. Потребують подальших досліджень такі питання: оновлення концепції підвищення кваліфікації службових осіб з огляду на потреби поєднання фахових і людських факторів у їх діяльності; визначення перспектив розвитку системи освіти упродовж життя стосовно досліджуваної категорії контингентів; проробки та експериментальної перевірки конкретних механізмів організації діяльності різних підсистем Центрів: умов ефективної діяльності, взаємодії факторів та технології організаційно-педагогічних впливів тощо.

Публікації автора:

1. Міненко М. Деякі питання законодавчої та нормативної бази системи підвищення кваліфікації державних службовців // Зб. наук. пр. УАДУ. –
   К., 2000. – Вип. 2, ч. III. –С. 61 – 66.

2. Міненко М. Про вивчення державними службовцями курсу „Основи української ділової мови” у Севастопольському Центрі підвищення кваліфікації державних службовців і керівників державних підприємств, установ і організацій // Вісн. УАДУ. – 2000. – № 4. – С. 338 – 342.

3. Міненко М. Використання різних джерел фінансування для розвитку і зміцнення матеріально-технічної та навчально-методичної бази підвищення кваліфікації державних службовців // Навчально-тематичні плани та програми, науково-методичні розробки для системи підвищення кваліфікації державних службовців. Зб. наук. пр. УАДУ. – К., 2000. – Вип. 1. – С. 201 – 215.

4. Міненко М.П. Використання світового досвіду організації навчання державних службовців // Державне управління в умовах інтеграції України в Європейський Союз : Матеріали наук.-практ. конф. за міжнар. участю, Київ, 29 травня 2002р. у 2 т. – К.: Вид-во УАДУ, 2002. – Т. 2. – С. 307 – 308.

5. Міненко М. Питання зарубіжного досвіду підвищення кваліфікації державних службовців // Ефективність державного управління в контексті глобалізації та євроінтергації: Матеріали наук.-практ. конф. за міжнар. участю, Київ, 28 травня 2003р. – К., 2003. – С. 559 – 560.

6. Міненко М. Підвищення кваліфікації управлінських кадрів у розвинутих європейських країнах: досвід для України // Вісн. НАДУ. – 2004. – № 4. – С. 464 – 470.

7. Міненко М. Специфіка навчання працівників органів місцевого самоврядування в регіональних центрах перепідготовки і підвищення кваліфікації // Вісн. НАДУ. – 2005. – № 1. – С. 485 – 492.