Дисертаційна робота спрямована на розв’язання важливої економічної проблеми – визначення науково-методичних основ і особливостей функціонування національної моделі ринкової економіки з позицій структури власності та механізмів її державного регулювання. Вона узагальнює і розвиває науково-методологічні, методичні і практичні питання державного регулювання економічних процесів, які відбуваються в економіці, що трансформується, а також містить пропозиції стосовно підвищення ефективності державного впливу на перебій подій в економіці та її соціальній сфері і, таким чином, покращення роботи національної економіки. Виконане дослідження дозволяє зробити наступні висновки. 1. Зараз в світі саме змішана економіка є найбільш прийнятною формою організації економічної системи, що створює сприятливі умови для ефективного функціонування господарського комплексу, успішного розв’язання соціальних проблем, становлення демократії і громадянського суспільства. Саме такі економічні системи мають місце в усіх економічно розвинутих країнах світу з найвищим рівнем життєвих стандартів та традиціями демократичної організації суспільства, включаючи США, Японію, ФРН, Францію, Великобританію, Канаду, Швейцарію тощо. Таку модель економічної системи обрали і усі країни „нової демократії”, у т.ч. Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина. Сутність змішаної економіки полягає в поєднанні регулюючої ролі ринкових механізмів з її державним регулюванням на національному рівні, що дає змогу суспільству максимально використовувати економічний потенціал вільного ринку і при цьому краще вирішувати важливі проблеми економічного та соціального розвитку. 2. У світі немає двох однакових моделей змішаної економіки і це об’єктивна закономірність. При формуванні національних моделей змішаної економіки необхідно враховувати специфіку природно-ресурсного, виробничого, науково-технічного потенціалу, ступінь розвитку підприємництва, рівень конкуренції тощо. Вкрай важливе значення має врахування особливостей національного менталітету, зокрема, правової культури, відношення до закону, інституту власності, домінуючої практики суспільних відносин та ведення бізнесу тощо. 3. Україна побудувала свою модель економічної системи. Проте, не дивлячись на певні успіхи у проведенні ринкових перетворень, демонополізації економіки, реформуванні системи власності, створенні значного приватного сектору економіки та розвитку підприємництва, так і не вдалося вирішити низку принципово важливих для економіки та безпеки держави питань. Зокрема, не вдалося подолати структурні диспропорції в економіці та зовнішній торгівлі, вирішити проблеми енергетичної безпеки країни. Крім того, виникли й інші ризики, пов’язані із слабкістю і депресивною структурою малого і середнього бізнесу, формуванням потужних приватних утворень монопольного типу та поширенням практики картельних змов у різних сферах економіки, значним майновим розшаруванням суспільства та недостатньою ефективністю засобів державного адміністрування ситуації на внутрішніх ринках товарів і послуг лише традиційними для ринково розвинутих країн методами фіскальної, бюджетної, грошово-кредитної, валютної політики тощо. 4. Великі потенційні загрози має виражена тенденція до монополізації економіки афілійованим приватним капіталом та концентрації власності в руках невеликого кола осіб. Це вкрай негативно впливає на формування в країні конкурентного ринкового середовища, розвиток малого та середнього бізнесу, створення в країні громадянського суспільства і широкого прошарку середнього класу – запоруки соціально-політичної стабільності у державі. Такий перебіг подій є серйозною загрозою економічній безпеці, стабільності та демократії в Україні. Найбільш монополізованими (вже приватним капіталом) сферами економіки України є паливно-енергетичний, металургійний та нафтохімічний комплекси, житлове будівництво, переробка сільськогосподарської продукції, оптова торгівля тобто базові галузі і сфери економіки, від ситуації в яких залежить загальний стан економіки, її стабільність. Реаліями стають картельні змови, що дестабілізують цілі галузі економіки, служать додатковим джерелом інфляції в країні. 5. Формування змішаної економіки ще не є запорукою її ефективності та динамічного розвитку в інтересах усієї нації, а тим більше не гарантує демократії та верховенства права у суспільстві. Сама по собі змішана економіка непогано співіснує з тоталітарною системою влади та олігархічно-клановою економікою і не є панацеєю від економічної відсталості країни, бідності та беззахисності більшої частини її населення, хоча і має найбільший потенціал для економічного розвитку суспільства, підвищення рівня доходів громадян та становлення демократії. Це підтверджує досвід більшості країн Центральної і Південної Америки, Африки та Азії. 6. Визначальну роль у траєкторії розвитку економіки і суспільства відіграє забезпечення балансу економічних інтересів різних верств населення та наявність у держави достатніх важелів впливу на підтримання такого балансу. Рубіконом, що визначає наскільки ефективною і соціально спрямованою буде економіка, є незалежність державної влади від великого бізнесу, її здатність протистояти йому та обстоювати інтереси суспільства загалом. 7. Держава має створити надійну систему державного регулювання та противаг в економіці. Принципового значення набуває недопущення монополізації економіки, сприяння розвитку малого бізнесу та конкуренції. Необхідно враховувати, що навіть за умови належного нормативно-правового та організаційного забезпечення діяльності держави, спрямованої на зменшення монополізму в економіці та розвиток конкуренції, подолати практику картельних домовленостей між приватними компаніями не вдасться. 8. Доцільним є створення трисегментної системи управління найважливішими для економіки та безпеки держави галузями, яка має включати адміністративну (профільні міністерства), регуляторну (спеціальні комісії) та господарську (контрольовані державою суб’єкти господарювання) складові. Міністерства повинні проводити державну політику та визначати стратегію розвитку відповідних галузей, спеціальні комісії – регулювати у певній мірі ціни (тарифи) на основі моніторингу собівартості продукції, рентабельності виробництва, потреби в інвестуванні тощо. Принципового значення набуває створення потужних контрольованих державою суб'єктів господарювання, основні завдання яких – забезпечення стабільної роботи відповідних ринків, завдання певних стандартів роботи та концентрація організаційних і фінансово-інвестиційних ресурсів для реалізації важливих державних проектів у відповідних сферах. При цьому, максимізація прибутку і рівня рентабельності не повинні бути пріоритетними завданнями зазначених компаній. 9. В умовах України ключову роль буде грати раціональна величина і структура суспільного (державного та комунального) сектору економіки та підвищення ефективності його роботи. Пріоритетними напрямами реформування цього сектору економіки, підвищення ефективності його роботи та посилення дієвості засобів державної регуляторної політики є: зменшення об'єктів, що знаходяться у безпосередньому управлінні держави та місцевих громад, шляхом приватизації об'єктів, які не відносяться до стратегічно важливих (для держави або територіальних громад); по-можливості, укрупнення тих підприємств, які доцільно залишити у державній або комунальній власності; залучення до управління контрольованими державою (територіальними громадами) об’єктами кращих управлінців шляхом розширення їх повноважень, посилення незалежності, суттєвого покращення матеріального заохочення тощо. 10. Держава має забезпечити присутність контрольованих нею суб’єктів господарювання на загальнодержавних ринках енергоносіїв, транспортних перевезень, зв’язку, житлового будівництва, сфери освіти, охорони здоров’я, основних видів продовольства тощо. При цьому, їх сукупні потужності повинні бути достатніми для впливу на кон’юнктуру відповідних ринків, тобто їх частка на цих ринках має бути на рівні 30-40 %, а кількість - мінімальною (виходячи із зручності в управлінні та економії від масштабу). У державній власності також мають перебувати усі об’єкти, що забезпечують виконання нею своїх функцій (об’єкти оборони, безпеки, державного контролю, стандартів тощо). Крім того, тимчасово у власності держави необхідно залишити: підприємства, аварії на яких можуть мати характер екологічної катастрофи; підприємства-монополісти на загальнодержавному ринку, що виробляють важливу для економіки та суспільства продукцію, у т.ч. природні монополії; підприємства, що працюють у секторах економіки з високим рівнем монополізації (менше 10 підприємств контролюють понад 80 % усього відповідного загальнодержавного ринку) та високим вхідним бар’єром (обсяг інвестицій для входження на ринок становить не менше 10 мільйонів доларів США); підприємства, що стабільно приносять значні прибутки (понад 10 млн.грн. чистого прибутку на рік). 11. У залежності від сфери та специфіки діяльності контрольовані державою суб’єкти господарювання мають бути у формі казенних підприємств (якщо це об’єкти, що забезпечують виконання державою своїх функцій і не можуть бути передані недержавним структурам або ліквідовані), державних підприємств (об’єкти, що забезпечують виробництво важливої для збереження і розвитку нації продукції на максимально доступних умовах, задають стандарти відповідної роботи: передові заклади освіти, науки, техніки, культури, медичного, медикаментозного і санаторно-курортного забезпечення) та акціонерних (холдингових) компаній (об’єкти, що забезпечують виробництво важливої для стабільної роботи економіки та її соціальної сфери продукції: об’єкти енергетики, транспорту, зв’язку, будівництва, АПК тощо). 12. Для здійснення територіальними громадами своїх функцій, покращення матеріального і фінансового забезпечення місцевого самоврядування, а також посилення соціальної захищеності населення доцільним є знаходження певної кількості об'єктів у сфері прямого впливу місцевих територіальних громад (їх виконавчих органів). Контрольовані ними суб’єкти господарювання повинні бути у всіх сферах, що забезпечують виконання важливих для територіальних громад соціальних функцій: сфері дитячого виховання, освіти та охорони здоров’я, сфері житлового будівництва та житлово-комунального господарства, транспорту, а їх частка на відповідних місцевих ринках повинна становити 30-35%. Крім того, у комунальній власності мають перебувати об’єкти, що забезпечують надання спеціальних соціальних послуг (притулку, харчування, побутового обслуговування для малозабезпечених, одиноких осіб похилого віку, інвалідів), а також місцеві ринки та підприємства, які стабільно приносять значні (від 100 тис. грн. на рік) прибутки в силу специфіки своєї діяльності і не займаються виробничою або інноваційною діяльністю. Зазначені об’єкти мають бути заборонені до відчуження з комунальної власності у будь-який спосіб і не повинні передаватися в управління приватним структурам. 13. Контрольовані місцевими територіальними громадами суб’єкти господарювання повинні бути у формі комунальних підприємств (об’єкти, що забезпечують виконання важливих для територіальних громад функцій і у яких присутність приватного капіталу є неможливою або небажаною через ймовірність зміни профілю діяльності, яка є суспільно необхідною, послаблення вимог (стандартів) щодо діяльності, зміни продукції та умов її реалізації: спеціальні соціальні заклади, заклади дитячого виховання, освіти, науки, культури та мистецтва, медичного та санаторно-курортного забезпечення, що є у комунальній власності) та господарських товариств (об’єкти, в які можливим і доцільним є залучення приватного капіталу). 14. Принципово важливим моментом, що прямо впливає на ефективність управління суспільною власністю, є процедура відбору, призначення і звільнення фізичної особи, яка має здійснювати безпосереднє управління об’єктом права державної (комунальної) власності, її повноваження, система матеріального заохочення тощо. Непрозорість у цій сфері, відсутність належної системи матеріального заохочення не сприяє ефективній роботі контрольованих державою (місцевими громадами) суб’єктів господарювання, зате створює передумови для зловживань і корупції. 15. Права на управління об’єктами права державної власності не повинні передаватися недержавним структурам. Така практика знижує регулюючі можливості державного сектору та його стабілізуючу роль в економіці. Крім того, вона посилює рівень монополізації, а також створює умови для зловживань і корупції. При цьому, у портфелі корпоративних прав держави мають бути лише пакети акцій товариств, через які можна впливати на кон’юнктуру відповідних ринків, а їх розміри достатніми для впливу на формування виробничої, інвестиційної та цінової політики відповідних підприємств. 16. Державний сектор економіки не повинен розглядатися як атавізм командно-адміністративної системи управління і резерв приватизації, а як необхідна складова забезпечення керованості ситуацією та недопущення дестабілізації економіки або окремих найважливіших її сфер. В умовах України він буде сприяти підвищенню конкуренції та недопущенню монополізації економіки. 17. На сучасному етапі розвитку України перехід у приватну власність ліквідних підприємств має переважно негативний економічний і соціально-політичний ефект. Подальша приватизація сприяє подальшому майновому та соціальному розшаруванню українського суспільства, що буде підвищувати ризик дестабілізації суспільно-політичної ситуації в країні та гальмувати її становлення як правової і демократичної держави. Крім того, спостерігається тенденція до приховування приватними компаніями доходів та зменшення податкових платежів. У той же час, підприємства державної форми власності, у разі проведення заходів по їх санації, не поступаються роздержавленим по ефективності роботи та інвестиційній привабливості. Приватизація таких підприємств не може розглядатися як дієвий спосіб залучення інвестицій в національну економіку, підвищення її ефективності та конкурентноздатності, сприяння проведенню її структурної перебудови, однак знижує регулюючі можливості держави щодо забезпечення стабільного і збалансованого розвитку економіки та її соціальної сфери. 18. Найбільший вплив на інвестиційну привабливість українських підприємств здійснює рівень їх менеджменту та сфера діяльності, а форма власності має другорядне значення, тобто наявність певної кількості великих контрольованих державою підприємств в окремих галузях економіки не знижує ефективності роботи цих галузей та їх інвестиційну привабливість, як не знижує інвестиційну привабливість самих підприємств державна форма власності. 19. Погляд на приватизацію як на спосіб збільшення надходжень до бюджету не відповідає стратегічним інтересам держави. В умовах України такий підхід може призвести до руйнації системи державної власності, зниження впливу державного сектору на економіку, подальшого послаблення важелів державного регулювання економічної і, зокрема, цінової ситуації в країні. Це особливо небезпечно в умовах зростаючої монополізації економіки. 20. З процесу приватизації повинні бути виключені підприємства, які доцільно залишити (у т.ч. тимчасово) під прямим державним контролем (управлінням). При підготовці до продажу (визначенні умов і способу продажу) інших об'єктів необхідно враховувати ситуацію на конкретному ринку та існуючий розподіл корпоративних прав на відповідний об'єкт з урахуванням відносин контролю та афілійованих осіб. При цьому, не повинні визнаватися стратегічними (промисловими) інвесторами управляючі компанії, а також ті, що зареєстровані в офшорних зонах. Загалом, акценти мають зміщуватися з пошуку стратегічних інвесторів на більш чітке та детальне формулювання договірних зобов’язань покупців об'єктів приватизації щодо їх подальшої роботи, а також збільшення терміну дії договору купівлі-продажу. 21. Недосконалість діючого законодавства та системи управління державним майном сприяє перманентному переходу у приватну власність привабливих і потенційно прибуткових підприємств, у результаті чого руйнуються важливі елементи цілісної системи управління об’єктами державної власності, а суспільство не отримує адекватної фінансової компенсації за їх відчуження, оскільки воно здійснюється по спрощеній процедурі, без належної оцінки. Крім того, відсутність належної правової бази призводить до управління державним майном у „ручному режимі”, непослідовності та недостатній прогнозованості дій, створює сприятливий грунт для зловживань та ревізії попередніх рішень. Це дестабілізує не лише державний сектор, але й усю економіку, гальмує її зростання та інвестиційну активність. 22. Законодавчого врегулювання потребують питання взаємодії та координації діяльності органів виконавчої влади у сфері управління державною власністю, засади, організаційно-правові форми та процедури управління нею, призначення та звільнення керівників державних і комунальних підприємств та товариств, у яких держава (територіальна громада) має контрольний вплив, питання захисту майнових прав держави (громади) та повернення об'єктів у суспільну власність. |
