Одержані в ході дослідження результати свідчать про отримання нових науково обґрунтованих рішень у галузі економічної науки, які в сукупності репрезентують нове, принципово відмінне вирішення науково-прикладної проблеми щодо теоретичного обґрунтування й розробки цілісної методологічної концепції стратегічного управління формуванням та розвитком ПСК національного господарства, що забезпечить у перспективі прогресивні, взаємоузгоджені зміни добробуту населення. Основні висновки концептуального, теоретичного, методологічного та науково-практичного характеру й результати, одержані на підставі проведених досліджень і особистих розробок автора та винесені на захист, є такі: 1. Держава являє собою найвищу форму організації людського співіснування і виражає потреби та інтереси всіх соціальних груп і кожного громадянина, приймає закони, які регулюють суспільні правовідносини. Отже, беззаперечною є природність соціальної функції держави. У прагненні виконати своє соціальне призначення держава має оптимально поєднати у своїх діях якості суб’єкта й інституту із забезпечення соціальності суспільства. 2. Теоретичним відображенням джерел забезпечення розвитку країн із соціальною орієнтацією є „потенціал соціалізації” економіки, що як такий слід сприймати можливості держави щодо забезпечення й підтримання через суспільні інститути такого рівня виробництва, розподілу, перерозподілу й споживання матеріальних і духовних благ, який би забезпечував відтворення працездатності і життєздатності членів суспільства на рівні цивілізаційних стандартів як залежно, так і незалежно від трудового внеску та інших чинників. 3. На основі експертних оцінок виділено з комплексу факторів, що чинять вплив на соціалізаційний потенціал економіки, 12 найбільш важливих чинників і сформовано з них головну групу – система соціального забезпечення і захисту (Х12), склад і структура доходів (Х7), зайнятість робочої сили (Х1), кількість і структура об’єктів соціалізації (Х2), місце здійснення соціалізаційних процесів (Х5), повноцінність відтворення населення (Х4); та другорядну – механізм розподілу і перерозподілу доходів (Х6), здатність працюючого до забезпечення добробуту сім’ї (Х11), правове забезпечення соціальної конверсії (Х9), розвиненість суспільних потреб (Х3), дотримання соціальної спрямованості розвитку (Х10), потреба в заощадженнях (Х8). За результатами дослідження для посилення соціальної компоненти розвитку запропоновано переорієнтувати стереотипну структуру чинників на науково-обгрунтовану Х10, Х4, Х7, Х12, Х11, Х1, Х2, Х5, Х6, Х9, Х3, Х8. 4. За своєю етимологією ПС відображає не стільки статику можливостей, скільки динаміку процесу формування й розвитку здатності до продукування основ життя, які б повною мірою задовольняли населення. Економічною основою задоволення населенням практично всіх своїх потреб є його явні й приховані доходи. Доцільно під час визначення ПС орієнтуватися на сім’ю (домогосподарство). Сумірність реальних доходів з потребами людини та її сім’ї здійснюється на основі споживчих бюджетів. Визначення групи сімей середнього достатку, які, власне, і мають продукувати ПС, слід здійснювати на основі бюджету соціального достатку (понад 2 бюджети прожиткового мінімуму). Функціональна модель ПС описується взаємозв’язком і взаємообумовленістю співвідношення чинників Х7 (склад і структура доходів), Х2 (кількість і структура об’єктів соціалізації), Х4 (повноцінність відтворення населення) і відображає за змістом можливості виведення певної кількості домогосподарств на рівень забезпеченого життя за бюджетом прожиткового мінімуму (БПМ). Єдиною особливістю відображення їх впливу є факт сукупної дії Х12 (система соціального забезпечення і захисту), Х7 і Х6 (механізм розподілу і перерозподілу доходів) у складі Х7 (склад і структура доходів). Модель ПС має наскрізний характер і є прийнятною як для загальнонаціонального, так і регіонального рівня управління економікою. 5. Із проголошенням незалежності і трансформуванням діючої на той час моделі економіки в соціально орієнтовану в Україні в досить короткі терміни різко змінився механізм господарювання та й самі суспільно-виробничі відносини, які призвели до певного дисбалансу між наявним ПС та його використанням. На початку 1989 р. Україна була спроможною забезпечити життя на рівні стандарту прожиткового мінімуму для 13 970,5 тис. домогосподарств, або для 81,4 % від їх загальної кількості. Наприкінці 2004 р. країна була здатною вивести на рівень життя за достатком діючого на той час бюджету прожиткового мінімуму 8 021,9 тис. домогосподарств, у тому числі 5 842,9 тис. міських сімей і 2 277,6 тис. домогосподарств у сільських поселеннях, або відповідно 45,5; 33,1 і 12,9% від їх загальної кількості. Щорічно ПС втрачає можливість раціонально ув’язати задоволення матеріальних і духовних потреб по країні загалом на 0,625 в. п. та у містах – на 0,5179 в. п., селах і селищах – на 0,7643 в. п. Зсув у політиці здійснення первинної та вторинної соціалізації, який вимагав зміни підходів держави до підтримки та розвитку продуктивних сил, так і не доповнився переструктуруванням ПС. 6. Регіони все більшою мірою перетворюються на центри забезпечення соціальної динаміки і, власне, реалізації соціального призначення держави. Як регіон визначене соціально-системне територіальне утворення, що найбільшою мірою відображає механізм функціонування держави загалом і уособлює, за сучасним виміром, найбільшу адміністративно-територіальну одиницю субнаціонального рівня, яка має виборну владу і власний бюджет. В умовах України – це рівень області, Автономної Республіки Крим та територій з особливим статусом (м.Київ і м. Севастополь). Територія області є універсальним природним утворенням із наявним просторовим потенціалом. 7. Результатом розвитку регіонів є не схожість або хоча б певна подібність, а навпаки, серйозна асиметрія, тобто відмінність за економічними реаліями, і порушення внутрішньої регіональної збалансованості між соціальною і суто економічною компонентами розвитку. Упродовж 2004 р. група домінуючих у формуванні ПС країни регіонів складалася з Дніпропетровської (8,9 %), Донецької (11, 4%), Луганської (6,1 %), Харківської (6,8 %) областей та м.Києва (10,1 %), які в сукупності забезпечували 43,3 % його приросту. Проте регіони, які домінують у продукуванні ВРП, не відігравали адекватної ролі у формуванні ПС країни. Найбільш активні регіони опинилися практично виключеними із соціалізаційного процесу через втручання держави в систему формування ПС та штучну його корекцію. 8. Про управлінські дії в напрямі розширення або звуження кола добробуту домогосподарств свідчать ресурсні зміни. Середній рівень доходів, необхідний для одного домогосподарства, щоб досягти добробутного рівня життя, відображає зміни, які вимагають від системи управління дій не тільки в контексті підтримання, а й нарощування ПС. Типізація регіонів України в системі координат „сукупні ресурси-необхідний рівень доходів домогосподарств” визначила факти нарощування соціалізаційних можливостей регіонів України практично без зміни їх регіональної конфігурації. Чітко виокремилася третина регіонів (Донецька, Дніпропетровська, Харківська, Львівська, Одеська, Луганська, Київська, Запорізька області та м.Київ) із потужною соціально-економічною інфраструктурою і, закономірно, можливостями до соціалізації та значна група регіонів із прогалинами різного характеру в економічному базисі і соціальній сфері, які заважають їй наздоганяти першу групу. Прагнення центру до послаблення регіональної асиметрії в ресурсній базі стикаються з порушенням паритету активно-пасивного характеру, проявом чого є реалії щодо використання соціалізаційних можливостей. Невизначеність характеру змін потенціалу соціалізації свідчить про наявність інформаційного вакууму в управлінні ним. 9. Дефіцит системно упорядкованих знань про стадії життєвого циклу ПС і тенденції процесів, що відбуваються в їх межах, як об’єктивно фундаментальної методологічної інформації, обумовлює формування помилкових за змістом програм розвитку загалом і кожного регіону. Процес управління ПС поділяється відповідно до стадій його життєвого циклу, а саме на етапи: управління формуванням потенційної здатності системи до соціалізації, управління її використанням та управління розвитком ПС. Стадії життєвого циклу ПС взаємопов’язані. Тільки за умови генерування змін позитивного характеру на всіх стадіях без винятку зрушення ПС розгортаються в більш розширене і поглиблене задоволення потреб у соціалізації і створюють умови для нарощування соціалізаційних можливостей. 10. Джерелами підтримання й розвитку ПС та, певною мірою, формування підґрунтя для оновлення і переструктурування його матеріально-речових складових, є кошти державного і місцевих бюджетів, позабюджетних цільових фондів, державних підприємницьких структур, кошти населення, кредитні ресурси тощо. Доходи зведеного бюджету України коливалися в межах 25,2–28,9% і разом з ресурсами позабюджетних цільових фондів досягли рівня у 36–42,6 % від ВВП. У більшості розвинених країн світової спільноти через бюджет перерозподіляється від 30 до 50 % ВВП. З урахуванням того, що сукупний державний фінансовий потенціал України наприкінці 2004 р. з розрахунку на одну особу населення склав 568 дол. США, небезпідставно робиться висновок про досить обмежені можливості держави щодо розгортання соціалізаційних процесів. В умовах зорієнтованості на ліберальну соціально-ринкову модель розвитку в Україні все настійніше висловлюється думка про надмірне податкове навантаження, яке коливалося в межах 26,132% від ВВП. Практика європейських соціальних держав як індикатор розширення сфери впливу держави на процеси відтворення свідчить про доцільність вилучення як податків до 40-45% ВВП. Логічно постає питання щодо необхідності подальшого підтримування ПС без докорінної зміни бюджетно-податкової політики. 11. Перехід до моделі підвищення добробуту на основі самозабезпечення вимагає глибоких змін у виробництві з метою оновлення основного капіталу з орієнтацією на менш енерго- та матеріаломісткі технології. Підтримання потенціалу соціалізації через фінансування соціально-культурних заходів, які загалом можна назвати інвестиціями в ПС людини безпосередньо, у 2004 р. майже у 9 разів перевищували суто виробничі інвестиції бюджету. Бюджетно-інвестиційна політика щодо підтримання й зростання ПС сформувалась і реалізується так, що її складова, яка пов’язана з можливостями забезпечення життєдіяльності непрацюючого населення, практично не виконує таку функцію, а та, що спрямована на активізацію працездатного населення, не надає повною мірою засобів до фізичного відтворення навіть працюючого населення. 12. Кількісні аспекти ПС пов’язуються в управлінському аспекті з його використанням і змінами обсягу, сформованого на певний термін, а якісні – виключно зі стадією розвитку. Кожен із типів зміни кількісної та якісної складових потенціалу соціалізації характеризується наявністю або відсутністю прогресивних змін у динаміці регіональних добробутних можливостей, переважною увагою до якісної або кількісної його складової, орієнтацією на більшу відповідність або неузгодженість між ними. Варіанти всіх можливих типів поєднання якісної та кількісної складових у процесі формування ПС обгрунтовані в роботі. 13. У сучасних умовах функціонування ПС залежить від посилення методологічної уваги до тріади „податки-ресурси-використання”. Увагу необхідно зосередити не на зменшенні податкової місткості, а на визначенні терміну виходу податкової системи України на рівень оподаткування країн Європи з підтвердженою часом соціальною орієнтацією і, закономірно, установленні поетапної, щорічної економічно доцільної динаміки податкової політики в контексті наповнення бюджету й гармонійного розвитку ресурсної бази. Кінцевим терміном виходу на європейський рівень оподаткування та закономірно стійке функціонування самодостатнього потенціалу соціалізації в режимі домінування середнього класу автор вважає 2018–2020 рр. 14. Реалізація соціальних прав та ґарантування мінімальних стандартів життя вимагає більшої координації в часі та просторі бюджетного процесу. Слід розширити коло учасників бюджетного процесу на рівні сільських та селищних рад через введення посади фінансиста. Слід визнати орієнтацію на узгодження односпрямованих соціальних видатків різними інституціями єдиною можливістю забезпечити стратегію соціального піднесення в реальних умовах. Реалізація регіональної політики соціалізації має в перспективі ґрунтуватися не на трансфертах, а виключно на філософії досягнення позитивних соціальних та економічних зрушень. Проблема підтримання й посилення соціально-економічного розвитку економічно активних регіонів і подолання пасивності регіонів-реціпієнтів потребує більш скоординованих зусиль регіональних владних структур або концентрації управління цим процесом у регіонах-лідерах. Розробка і планування сучасної фінансової стратегії української держави має здійснюватися з опорою не лише на національні умови і державний устрій, а переважно з орієнтацію на глобальний контекст, який вимагає формування фінансово самодостатніх регіонів. У регіонах, особливо промислово розвинених, мають бути започатковані зміни такого характеру, який забезпечив би перехід від бюджету як фіскального плану доходів і витрат до бюджету як інструменту регулювання темпів і пропорцій суспільного розвитку, що ґарантують соціальний прогрес. І цю роботу слід переорієнтувати з підтримки депресивних регіонів у площину недопущення зниження активності регіонів-лідерів. 15. Дослідження довело, що управління потенціалом соціалізації економіки має слабку здатність до його ефективного регулювання в контексті стадій життєвого циклу, тому залишається необхідність продовження наукового опрацювання проблеми. Оскільки в межах даної роботи потенціал соціалізації досліджувався в узагальненому вигляді, доцільно провести пооб’єктне визначення складу і структури соціалізаційного комплексу національного господарства, міри їх фактичного й необхідного задіяння в соціалізаційні процеси країни та її регіонів. З метою реального визначення кількості об’єктів первинної і вторинної соціалізації та бюджетних витрат на їх здійснення в повному або прийнятному на конкретний період часу обсязі доцільно провести їх інвентаризацію і розробити відповідну систему обліку. Для забезпечення органів управління країни та регіонів повноцінною інформацією щодо стану й використання потенціалу соціалізації доцільно продовжити моніторингові дослідження його регіональної асиметрії. У стислі строки слід провести по регіонах дослідження стосовно визначення стану їх соціалізаційного комплексу та рівня соціального розвитку і сформувати соціальні кадастри. |