У висновках дисертації подано загальні підсумки дослідження: 1. Характеризуючи стан досліджуваної проблеми, необхідно вказати на те, що попри наявність значної кількості праць вітчизняних та зарубіжних фахівців, присвячених різним аспектам російсько-американських відносин, комплексне висвітлення безпекової складової цих відносин у контексті розбудови системи європейської безпеки та місця в ній НАТО не було предметом спеціального дослідження. 2. Радикальні перетворення в Європі внаслідок руйнування біполярної системи наприкінці 1980-х – початку 1990-х років зумовили появу якісно нової ситуації у сфері безпеки, ключовим питанням якої стало різке порушення балансу сил і стратегічного паритету між провідними військово-політичними блоками часів “холодної війни” – ОВД і НАТО. Зростання конфліктності та політичної нестабільності на європейському континенті вимагало розбудови нової, ефективної системи безпеки із залученням провідних держав світу та врахуванням їхніх геополітичних інтересів. Руйнування біполярної системи практично зняло з порядку денного загрозу військової агресії проти держав Західної Європи, а отже оборонний альянс НАТО практично втратив підстави для подальшого існування. Питання про доцільність збереження та реформування НАТО, її ролі в майбутній системі європейської безпеки стали предметом широкої міжнародної дискусії, одним з важливих аспектів якої стало питання про необхідність подальшої військово-стратегічної присутності США у Європі. 3. Порівняльний аналіз основних положень Стратегічних концепцій НАТО 1990-х років виявив загальні риси і відмінності, що мали принциповий характер і вплинули на подальше реформування альянсу із врахуванням появи нових викликів міжнародній стабільності та безпеці, а також фактичної неспроможності ООН та інших міжнародних організацій контролювати та розв’язувати нові конфліктні ситуації. Таким чином, прийняття Стратегічної концепції НАТО 1991 року стало наслідком переосмислення значення трансатлантичних відносин в нових міжнародних умовах, а Стратегічна концепція 1999 року фактично вивела Північноатлантичний альянс за рамки регіональної організації, надавши намірам і планам блоку глобального характеру, а також відновила значення військової складової блоку, підкресливши її важливість як дієвого інструменту зовнішньополітичної діяльності країн-учасниць, насамперед США. 4. Внаслідок геополітичних змін початку 1990-х років НАТО перебувала під загрозою системної кризи, оскільки постало питання доцільності існування такого масштабного військово-політичного блоку, головним завданням якого був колективний захист. Необхідність у збереженні та подальшій дієвості НАТО відповідала інтересам головного члена організації – Сполучених Штатів Америки. Дискусії між американськими неоізоляціоністами, які наполягали на необхідності скорочення силового втручання за межами держави і підпорядкування зовнішньополітичного курсу країни її економічним інтересам, та прихильниками збереження та подальшого розвитку активної міжнародної ролі США, яких представляли т.зв. неоглобалісти, завершилися перемогою останніх. Адміністрації Клінтона вдалося подолати фактичну кризу НАТО, забезпечивши модернізацію механізму координації зовнішньої та військової політики західного співтовариства, не допустивши виходу з-під американського контролю ситуації на міжнародній арені. Одним із шляхів досягнення цієї мети було проголошено розширення Північноатлантичного альянсу на схід, яке стало визначальним моментом побудови нової системи міжнародних відносин постконфронтаційного періоду. Республіканська адміністрація продовжила курс на подальше розширення НАТО, розглядаючи альянс як засіб досягнення стратегічних цілей. І хоча після терористичних атак 11 вересня 2001 року Сполучені Штати все менше покладаються на союзників з альянсу, надаючи перевагу короткотерміновим коаліціям, питання майбутнього НАТО та її військово-політичної доцільності посідає одне з провідних місць в американських зовнішньополітичних дискусіях. Очевидним є той факт, що незважаючи на усі наявні протиріччя між атлантичними союзниками та схильність до односторонніх дій, США не збираються відмовлятися від НАТО, яка для Вашингтона є основним, якщо не єдиним, дієвим інструментом впливу на Європу. 5. Однією з визначальних рис російської зовнішньої політики 1990-х років можна назвати її непослідовність та надзвичайну мінливість, характерну і для концепцій, і для зовнішньополітичної практики. Прозахідний курс початку 1990-х років змінився ідеєю про необхідність захисту національних інтересів, причому трактування цих інтересів ставало дедалі ширшим, насамперед у плані проголошення “зоною особливих інтересів Росії” усю Співдружність Незалежних Держав.
на середину 1990-х років Москва змінила пріоритети у проблематиці європейської безпеки, відмовляючись від зближення з НАТО і протидіючи вступу до альянсу колишніх союзників – не лише через зростання військової загрози, а й значним чином через втрату можливостей впливати на політичні процеси у країнах Центральної і Східної Європи на рівних умовах із Заходом. На середину 1990-х років внаслідок відсутності у Росії цілісного зовнішньополітичного курсу, спрямованого на захист національних інтересів, а також завдяки політиці Вашингтона, який послідовно витісняв Москву з міжнародної арени, у відносинах по лінії Росія-Захід спостерігалося істотне охолодження з елементами кризи, особливо стосовно питання розширення НАТО схід та формування на її основі нової системи європейської безпеки. Не маючи реальних важелів впливу на колишніх союзників у Центрально-Східній Європі, Росія не змогла завадити переведенню питання розширення НАТО на Схід з дискусій в площину практичних дій. Підписання “Основоположного акту про взаємні відносини, співпрацю та безпеку між НАТО і РФ” у 1997 році можна розглядати як компроміс, що підсумував період напружених переговорів та виходив з розуміння обома сторонами того факту, що майбутнє європейської безпеки неможливе без активної участі як Росії, так і НАТО. Наприкінці 1990-х – на початку 2000-х рр. ставлення Росії щодо розширення альянсу змінилося. Втративши відтінок гострої непримиренності, воно стало спокійно негативним, наголошуючи на тому, що залишається багато як політичних так і військових заперечень. Основними причинами такого підходу є усвідомлення того, що, по-перше, розширення Північноатлантичного альянсу зумовлене насамперед внутрішніми європейськими і трансатлантичними чинниками і не має на меті конфронтацію з Росією; по-друге, членство в НАТО пострадянських країн, окрім держав Балтії, залишається малоймовірним у найближчій перспективі; по-третє, подальша неконструктивна позиція ігнорування і несприйняття процесу розширення НАТО означала б фактичне виключення Росії з механізмів забезпечення європейської безпеки та остаточну втрату політичного впливу. Нині основним завданням російської зовнішньої політики в євроатлантичному напрямі є мінімізація негативних наслідків розширення НАТО та налагодження відносин рівноправного партнерства з альянсом з обов’язковим врахуванням інтересів РФ. 6. Завершення періоду глобальної конфронтації характеризувалося появою дедалі зростаючої тенденції “європеїзації” системи безпеки в Європі, основними рисами якої стали прагнення до зниження визначальної ролі США, посилення політичного компоненту у структурі та діяльності Європейського Союзу, посилення ролі європейських союзників в рамках самого Північноатлантичного союзу, а також створення власне європейської оборонної структури. Війни на Балканах у 1990-х роках та нестабільність демократичного розвитку Росії стали основними причинами, що поклали край дискусії про власне європейську безпеку і посилили орієнтацію на НАТО як на гаранта безпеки, насамперед серед країн Центральної і Східної Європи, а отже і на Сполучені Штати Америки як на лідера в системі євроатлантичних відносин. Крім того, конфлікт у колишній Югославії та поява глобальних ризиків і асиметричних загроз засвідчили неготовність Європи відмовитися від військового потенціалу США у справі забезпечення безпеки європейського континенту. Європейські держави, зосереджені на проблемах внутрішньої політики, на сьогодні не можуть виробити спільну зовнішньополітичну та стратегічну орієнтацію, без чого неможлива ефективна реалізація спільної європейської політики у сфері безпеки та оборони. Таким чином, на кінець 1990-х років у Європі не з’явилося адекватної альтернативи американській військовій присутності, а отже і Північноатлантичному альянсу, що компенсує недостатній розвиток національних збройних сил у країнах Західної Європи та надає країнам Центрально-Східної Європи певні гарантії безпеки. З іншого боку, процес розширення НАТО за рахунок країн ЦСЄ сприяє посиленню європейської частини цієї структури, зменшуючи атлантичну складову блоку. Одночасно перенесення уваги Сполучених Штатів на нові загрози, на боротьбу з тероризмом та режимами, що його підтримують, об’єктивно сприятиме послабленню участі США в європейській системі безпеки, даючи можливість розвитку європейським оборонно-безпековим ініціативам. 7. Терористичні атаки на США 11 вересня 2001 року та реакція на них американської адміністрації істотно вплинули на глобальну систему міжнародних відносин, на взаєморозуміння між державами, ставши серйозним випробуванням стратегічної стабільності і кризою традиційних механізмів міжнародної безпеки, зокрема системи колективної безпеки. У цей визначальний у військовому і політичному плані момент, НАТО, в силу багатьох внутрішніх і зовнішніх факторів, виявилася неготовою адекватно реагувати на нові загрози та виклики євроатлантичній безпеці. Єдиним виходом з фактичної кризи Північноатлантичного альянсу може бути його трансформація в політико-військовий блок з глобальною зоною відповідальності, а також розширення кола завдань альянсу за рахунок боротьби з тероризмом, розповсюдженням зброї масового ураження та інших проблемних питань, що у свою чергу потребує розширення військово-політичних можливостей альянсу, зокрема діяльності поза зоною дії організації, як силами самої НАТО, так і силами членів блоку, об’єднаних у тимчасові коаліції. Одним з шляхів перетворення НАТО з колективної оборонної організації у політичний форум і організацію з забезпечення безпеки, покликану здійснювати операції з врегулювання криз і миротворчі операції, стало рішення про продовження процесу розширення кількості членів. Нове розширення НАТО було доцільним, головним чином, в політичному контексті, а не у військовому, посилюючи тенденцію до перетворення альянсу в певний політичний клуб, членство в якому є престижним і корисним для відчуття безпеки європейських держав-членів. Як інструмент колективної оборони НАТО фактично має лише символічне значення, оскільки повномасштабна війна на європейському континенті є вкрай малоймовірною. Досліджуючи можливі зміни ролі і місця Північноатлантичного альянсу в Європі у світлі реформування блоку і розвитку власне європейських оборонно-безпекових ініціатив, автором зроблено висновок про те, що трансатлантичні зв’язки, принаймні у коротко- і середньостроковій перспективах, зберігатимуть свою ключову роль. Це пов’язано з тим, що суто європейський оборонний потенціал ще певний час буде недостатнім для ефективного реагування на сучасні виклики порівняно з можливостями НАТО. |
