В роботі розкрита сутнісна єдність феноменів народження та смерті людини, показана їх світогляднотворча функція та тісний взаємозв'язок з проблемами співвідношення буденного та трансцендентного, особистого та безособового, раціонального та ірраціонального, свободи та детермінізму, відчуження та освоєння, добра та зла, страждання та насолоди, сенсу та абсурду в людському бутті. Для ґрунтовного аналізу проблематики, пов’язаної з феноменами народження та смерті людини, ці феномени розглянуті на двох рівнях сприйняття – як діалектичні протилежності, що забезпечують існування життя та його розвиток (безособовий рівень) та як межові стани людського існування (особистісний рівень); доведено, що характерне для сучасного суспільства переважання безособового сприйняття народження та смерті над особистісним є однією з причин деструкції та самодеструкції. Розкрито сутнісну єдність феноменів народження та смерті, яка окрім вищеназваного подвійного сприйняття полягає, зокрема, в здатності поєднувати світи повсякденного та трансцендентного, що пов’язує вищеназвані феномени з такими наріжними екзистенціалами людського буття як любов, свобода, творчість і надає можливість як паралельного вивчення даних екзистенціалів, так і дослідження та реабілітації світу повсякденності. Єдність феноменів народження та смерті розкривається також при їх дослідженні як станів абсолютної несвободи, які, з одного боку, стають підставою для заперечення людської свободи, з іншого – зумовлюють пошуки незалежності від обставин зовнішнього світу саме тут. Розкриття принципової єдності феноменів народження та смерті людини надало можливість залучити людинознавчі розробки стосовно феномену смерті для дослідження феномену народження, якому філософська думка приділила значно менше уваги. Під час створення методологічного підґрунтя дослідження доведена співвідносність української філософсько-антропологічної традиції з філософською антропологією М.Шелера та досягненнями гуманістичних течій сучасної психології, що надає можливість подальшого розвитку української філософської думки в цьому напрямку. Філософсько-антропологічне дослідження медико-біоетичної проблематики, пов’язаної з феноменами народження та смерті людини, надало можливість розкрити біоетичний дискурс. Показано багатство даного дискурсу для філософсько-антроплогічної проблематики та недостатній вміст у ньому філософської методології. Доведено, що провідна ліберально-утилітаристська течія біоетики не співвідноситься з головними завданнями даного дискурсу, на відміну від української філософської традиції. Такого роду висновки, на нашу думку, стимулюють до додаткових досліджень за допомогою методології, створеної на ґрунті вітчизняної традиції, та залучення української філософії до вирішення запропонованих у дискурсі проблем. За допомогою синтезу гіпотези надсублімації – десублімації та концепту ресентименту М.Шелера з українською філософською традицією виведено загальні ознаки світоглядної кризи та простежено динаміку змін світоглядних криз в суспільстві. Світоглядна криза являє собою порушення гармонії сутнісних сил людини – розуму, волі та почуттів, внаслідок якої відбувається розщеплення людської сутності на дві сфери: раціонально-прагматичну та емоційно-вольову – і пригнічення однієї іншою. Розбіжності у суспільному світогляді, при пануванні емоційно-вольової сфери (мало місце в період, який М.Шелер назвав періодом десублімації і найбільш яскраво представлено фашизмом, більшовизмом та євгенічним рухом на зорі його виникнення) та сфери раціонально-прагматичної (має місце в наш час), проходять по лінії колективізм – індивідуалізм, ентузіазм – прагматизм, альтруїзм – егоїзм, аскеза – евдемонізм, тоталітаризм – лібералізм відповідно. Доведено, що, не дивлячись на вищеперераховані суттєві відмінності, кризовий світогляд має загальні спільні риси, такі, як: наявність певної суперцінності, що приводить до девальвації цінності життя; переважання орієнтації не на внутрішню свободу, а на масштабні пошуки зовнішньої, переважно формальної свободи; пріоритет інструментальної раціональності над творчою, що приводить до накопичення ресентименту в суспільстві, який у даному дослідженні розглядається як самоотруєння душі накопиченням злостивості та заздрості внаслідок використання розуму не для самопізнання, а для самоомани. Під час філософсько-антропологічного осмислення медико-біоетичної проблематики, пов’язаної з феноменами народження та смерті людини, проаналізовано ознаки сучасної світоглядної кризи, зокрема такі з них, як: переважання цінностей прагматичного ряду над вітальними цінностями (за М.Шелером); дискримінація страждань внаслідок девальвації цінності любові, підміна поняття „сенс життя” поняттям „мета життя”, сполучення відмови від внутрішньої свободи (генетичний детермінізм) з масштабними пошуками формальної (принципово не творчої) свободи. Показано, що такий стан містить принаймні дві небезпеки: тенденцію до зниження жаги життя в суспільстві і ризик нової хвилі десублімації. |
