Символ як вербальний предметний знак, семантика якого є результатом інтеграції та переосмислення на асоціативному рівні його прямих, переносних, конотативних значень під специфічним впливом національного культурного контексту, утворюється внаслідок операцій метонімії чи метафори. Символ – це й засіб художнього вираження, у якому акумульована ідейно-художня енергія твору, найяскравіше виражене світобачення письменника. У досліджуваному матеріалі наявні різноманітні лексичні і граматичні засоби вираження символів. Найбагатше представлені однослівні символічні номінації, рідше виражені словосполученнями, серед яких переважають ад’єктивні індивідуально-авторські. Символічне значення також розкрите у пареміях, фразеологічних одиницях, стійких порівняннях, через паралелізм, заперечні конструкції; найчастіше через порівняльні конструкції зі сполучниками як, мов. Джерелами використаних письменниками Буковини кінця ХІХ – початку ХХ ст. символів передусім стали фольклорні (калина, барвінок, вінок тощо), релігійні (Каїн, Юда, Соломон та ін.), світові (Марс, Венера, Ескулап) та слов’янські (Лада, упир, русалка, віла) міфологічні образи, символіка поезії і прози відомих письменників (Іродові діти, кармазин – Т. Шевченка; кленове листя – В. Стефаника). Культурний діалог українців Буковини із народами поліетнічного регіону відображений у використанні запозиченого від румунів символу мамалига, який на регіональному ґрунті побутує разом із локальним кулеша і символізує добробут. Традиційні українські слова-символи у творах письменників Буковини окресленого періоду функціонують, зазвичай, у значеннях, зафіксованих лексикографічними працями, відображаючи в поданих контекстах загальноукраїнські тенденції до осмислення міфопоетичної та християнської картини світу, довкілля, людини, її місця у світі та втілення їх у слові. Незважаючи на тривалу відірваність Буковини від України, досліджуваний матеріал переконливо підтверджує єдність символічної системи, а отже й духовного життя українського народу. У використанні регіональних слів-символів констатуємо формування нового символічного значення (слова-символи, що відбивають концептуальний простір „рідний край”, „Буковина”: Черемош, гори, трембіта), індивідуально-авторських – розширення рядів компонентів символічного значення слова в певному контексті (пелікан – символ України, ялиця – стрункий парубок тощо). Регіональні слова-символи віддзеркалюють культурні, історичні та етнічні особливості жителів Буковини, зрозумілі не тільки їм, але й з більшою чи меншою вірогідністю всім українцям. Індивідуально-авторські символи відображають народні уявлення, зумовлені особливостями національного мовного типу, поєднують загальноукраїнські та регіональні тенденції функціонування мовних символів (наприклад, кедровий міст, тисовий міст у значенні загальнонародного калинового мосту). Функціонування мовних символів є різним у поетичних, прозових і драматичних творах аналізованих письменників. Творці поетичних текстів із виразним фольклорним підґрунтям частіше й активніше вдаються до символічних образів; прозові твори вимагають ширшого контексту для розуміння певного символу; у драматичних творах символічне значення часто розкрите у пареміях, доцільних і влучних висловлюваннях персонажів з метою характеристики людини чи життєвої ситуації. Використання загальноукраїнських і регіональних символів у творах певного письменника здебільшого обумовлене тематикою і проблематикою його творчості. Наприклад, Ю. Федькович і С. Воробкевич творили на тему гуцульського села, тому їхні твори насичені фольклорними образами, у них майстерно виписаний образ гуцула, рідних Карпат. С. Яричевський одним із перших на теренах Західної України порушив урбаністичну тематику і показав життя тогочасної інтелігенції краю, тому тяжіє до світових символів (Марс, Тіфон, дракон). Є. Ярошинська та О. Попович віддано працювали в освітній сфері, їх творчість пов’язана із учительською працею, тому вони використовували переважно ті символи, що відображають концептуальний простір цієї галузі (наприклад, ангелик – дитина). Незалежно від тематики творів, усі автори вдало поєднують загальноукраїнські та регіональні символи, що є свідченням національного відродження буковинського краю як органічної частини України. Мовні символи, зафіксовані у творах письменників Буковини кінця ХІХ – початку ХХ ст., надають текстові особливого національного забарвлення, засвідчують високий рівень інтелектуальності українського народу, широкі й різноманітні виражальні можливості української мови, дають змогу осмислити специфічні риси української системи символів. Функціонування у творах письменників Буковини кінця ХІХ – початку ХХ століття загальноукраїнських слів-символів доповнює загальну мовну картину світу українців, а регіональні символи дають змогу глибше зрозуміти культурно-мовну своєрідність жителів Буковини як частини українського народу. Результати дослідження є перспективними для сучасної української символології, оскільки уточнюють та розширюють лінгвістичне тлумачення символу, є поштовхом до подальших студій регіональних та індивідуально-авторських особливостей символовикористання та символотворення, уточнення відповідних словників і посібників. |