Библиотека диссертаций Украины Полная информационная поддержка
по диссертациям Украины
  Подробная информация Каталог диссертаций Авторам Отзывы
Служба поддержки




Я ищу:
Головна / Політичні науки / Політичні інститути, етнополітична конфліктологія, національні та політичні процеси і технології


Шумлянський Станіслав Вікторович. Мовна політика у двомовному суспільстві (на прикладі України). : Дис... канд. наук: 23.00.02 - 2009.



Анотація до роботи:

Шумлянський С.В. Мовна політика у двомовному суспільстві (на прикладі України). – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за спеціальністю 23.00.02 – політичні інститути та процеси. – Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України. – Київ, 2009.

Дисертація присвячена аналізу політичного аспекту співіснування мов в Україні як у його специфіці, так і в контексті інших двомовних суспільств. При цьому предмет дослідження поділено на дві складові: політику навколо мови та мовну політику, які, попри тісний взаємозв’язок, розглядаються окремо. Аналізуючи мовну ситуацію, автор звертається до таких проблем, як мовна структуризація суспільства та конфліктність відносин між носіями української та російської мов, роблячи висновок про відсутність чіткої структуризації українського суспільства за ознаками мови. Окремий розділ роботи присвячено дослідженню політики навколо мови – характеристиці та типології її складових (суб’єктів, цілей, засобів) загалом та, зокрема, в українській ситуації. У роботі також визначаються сутність та специфіка державної мовної політики, аналізуються заходи української держави у мовній сфері та їхня ефективність. Проаналізувавши стратегічний та тактичний рівні здійснення державної мовної політики, автор робить висновок про такі її риси як політизація, непріоритетність, неврахування інтересів носіїв мов, декларативність. Також подано рекомендації щодо підвищення ефективності державної мовної політики в Україні.

Дисертаційне дослідження має своїм результатом з’ясування сутності двох явищ, що обумовлені відношенням «мова-політика», а саме: політики навколо мови та державної мовної політики. При цьому досліджено також мовну ситуацію, яка одночасно зумовлюється і зумовлює як політику навколо мови, так і державну мовну політику.

1. Головною тенденцією мовної політики в Україні є особливість стану та взаємозв’язку між двома складовими досліджуваного предмета, що в англомовній літературі здебільшого визначаються як language policy/planning та language politics, і можуть бути охарактеризовані українською як «мовна політика» та «політика навколо мови/мовне питання» відповідно.

У будь-якому двомовному суспільстві мовна політика та політика навколо мови є тісно пов’язаними та справляють взаємний вплив. Так, зокрема, розробка та впровадження заходів у мовній сфері значною мірою є результатом боротьби різних політичних позицій, а процес впровадження та результати мовної політики – предметом критики та дискусій зацікавлених політичних сторін. З іншого боку, політичні дискусії так само значною мірою зумовлені тим, як саме регулювання мовної сфери здійснюється (чи не здійснюється) державою.

Водночас в українському випадку можна говорити про розвиненість політики навколо мови й нерозвиненість мовної політики, а також підпорядкований стан другої стосовно першої. Такий стан досліджуваного предмета справляє вплив і на його дослідження, у переважній більшості з яких політична боротьба у царині мови та заходи державної політики постають як складові єдиної «мовної політики» без розрізнення перших та других. Наявною в Україні є «політизація мовної політики», за якої рішення у мовній царині обумовлюються виключно перебігом політичної боротьби та наявністю інтересів політичних суб’єктів, у той час як політичні дискусії навколо мови перебувають в окремому дискурсивному полі, й, маючи зв’язок із здійснюваними заходами/проголошеними рішеннями, розвиваються, однак, зі специфічними особливостями.

2. Більшість передумов як сучасного стану політичних дискусій навколо мови, так і особливостей здійснюваної мовної політики містяться у мовній ситуації в Україні. Вона, з одного боку, демонструє схожі ознаки з іншими двомовними суспільствами світу, а з іншого боку, має ряд специфічних ознак. Серед її рис та тенденцій можемо виділити такі.

а) Статуси двох приблизно однаково поширених мов країни – української та російської – є різними. Перша є державною мовою й переважає у більшості регульованих державою сфер, причому російська мова займає у цих сферах позиції, які є значно меншими за реальну кількість її носіїв. Друга законодавчо визначена як «мова національної меншини» (хоча й виділена з-поміж них у Конституції) й переважає у сферах, які є менш регульованими державою, причому її позиції є значно більшими, ніж реальна кількість її носіїв за будь-яким із критеріїв.

б) Мова не є домінантною ознакою суспільного поділу, більше того, наявні мовні поділи (за мововжитком, настановами до мов і т.ін.) не збігаються між собою. Тобто україномовність чи російськомовність (у розумінні переважного вживання однієї з мов) не виступає для громадян обов’язковою передумовою для відповідних настанов на захист «своєї» мови. Ця обставина відіграє важливу роль у характері міжмовних відносин, зокрема, у відсутності мовного конфлікту. Водночас це не виключає ймовірності виникнення конфлікту між «ядрами» провідних мовних груп країни вже у найближчому майбутньому.

в) Теперішній відносно низький рівень конфліктності мовної ситуації в Україні, зокрема, відсутність мовного поділу суспільства, значною мірою обумовлений поширеністю індивідуальної двомовності у багатьох сферах, яка є асиметричною за рахунок носіїв української мови. Разом з тим відсутність формального закріплення статусу російської мови та її носіїв державою створює у них побоювання його втрати у майбутньому.

Таким чином, передумови для зростання конфліктності мовних відносин наявні серед носіїв обох провідних мов країни. При цьому подальший характер міжмовних взаємин визначатиметься, зокрема, й тим, якою мірою задовольнятимуться мовні права носіїв двох провідних мов країни, а також державною політикою у мовній сфері.

3. Присутність «мовного питання» в українському суспільстві можна охарактеризувати як «фонову», а зростання уваги до мовних проблем найчастіше відбувається під час виборчих кампаній, рідше – ініціатив влади чи партій у «позавиборчий» час. Проведений у дисертаційній роботі аналіз позицій з «мовного питання» провідних суб’єктів політичного життя, зокрема, ролі мовного чинника під час останніх п’яти виборчих кампаній Україні, відображає ряд тенденцій, серед яких:

а) загальне зростання уваги політичних суб’єктів до мовного питання й збільшення електоральної підтримки політичних сил, які надають увагу мовному питанню, пропонуючи різні шляхи розв’язання мовних проблем у порівнянні з тими, хто не згадує це питання у своїх програмах;

б) значне кількісне переважання на всіх виборах (окрім парламентських 2006 р.) захисників російської мови над захисниками української мови із тенденцією до зростання цього переважання;

в) невідповідність реальних кроків у мовній сфері проголошуваним на виборах обіцянкам та програмам, властиву як прихильникам російської, так і української мов;

г) невідображеність у передвиборчих програмах та дискусіях реального стану конфліктних питань – як у суспільстві, так і у політикумі, ширше коло яких виявив проведений у роботі аналіз політичних дискурсів з мовних питань.

4. Мовна політика держави хоча й відрізнялася на різних етапах, проте мала значно більше спільних для всіх її етапів рис. Серед них можемо відзначити головні:

а) «Політизація». Мовна політика й політика навколо мови, зрозуміло, є взаємопов’язаними й взаємопроникними у будь-якому суспільстві, тож за будь-яких умов встановлення чітких меж між ними є не більше, ніж утопією. Проте у випадку України можна говорити про нерозвиненість мовної політики як стратегічної ланки діяльності держави й практично повну її підпорядкованість тенденціям та потребам політичної боротьби навколо мови. Українська держава в усі роки незалежності (незалежно від конкретної політичної сили, що перебувала при владі) більшою мірою виступала суб’єктом політики навколо мови, ніж генератором мовної політики.

б) Імпліцитність. У більшості випадків зміна пріоритетів мовної політики із приходом до влади нового уряду чи Президента не ґрунтувалася на внесенні відповідних змін до законодавства – такий намір часто декларувався, проте не був обов’язковою умовою здійснення певного курсу у мовній сфері. Проголошення цілком відмінних програм підтримки української чи російської мов (останньої – лише у вигляді утримання від підтримки української, оскільки активних дій на підтримку російської мови державною владою досі не здійснювалося) різними урядами та президентами не супроводжувалося відповідними законодавчими змінами, тобто мовна політика у досліджуваний період мала переважно імпліцитний характер.

в) Непріоритетність. Мовна політика як один із багатьох напрямів діяльності держави за наявністю програм та планів дій, місцем у найважливіших політичних документах, інституційному та ресурсному забезпеченні постає як менш пріоритетна щодо інших (соціальної, аграрної, освітньої, зовнішньої і т.ін.). А відсутність окремого органу мовної політики, часте передання мовної сфери з компетенції одного органу до компетенції іншого, відсутність (у вигляді чіткого плану або достатньо конкретних цілей) орієнтирів мовної політики у програмах урядів, незначний обсяг ресурсів та відсутність контролю за їхнім цільовим та ефективним використанням узагалі свідчить про відсутність мовної політики серед пріоритетів держави.

г) «Непідкріплене просування» та «хитке прийняття». Розвиток та підтримка української мови закріплено у Конституції й постійно проголошувалися серед пріоритетів держави – незалежно від прізвищ Президента чи керівника уряду. Водночас таке просування здійснювалося у різні періоди за допомогою нормативних та/або адміністративних заходів без необхідного ресурсного забезпечення, або ж здійснювалося лише «на папері». Що стосується російської мови, то державна політика щодо неї в усі періоди мала характер «прийняття» й ніколи – навіть після приходу до влади політиків із русофільською програмою – не мала вигляду просування. Водночас фактичне прийняття російської мови державою не підкріплювалося ані на законодавчому рівні, ані в будь-який інший спосіб. Таким чином, мовна політика української держави має вигляд просування української мови, не підкріпленого відповідними засобами, за одночасного прийняття позицій, які займає у суспільстві російська мова, проте без закріплення гарантій непорушності цих позицій у майбутньому.

д) Неврахування інтересів носіїв мов. Державна мовна політика жодного з періодів не виходила з пріоритетності головного суб’єкта мовних відносин – носіїв мов. При цьому певні стратегії мовної політики чи окремі заходи у мовній сфері, проголошувані в інтересах держави, суспільства, чи великої його частини, здебільшого слугували засобом для досягнення тактичних та значно вужчих за проголошувані інтересів: партійних, кланових чи особистих.

е) Декларативність. Як засвідчив аналіз планів втілення конкретних рішень (підрозділ 3.4) та пропонованих концепцій (підрозділ 3.5) державної мовної політики, і перші, і другі мали декларативний характер. Це означає, що у них була відсутня головна риса, властива державній політиці – спрямованість на результат (яке б конкретне вираження цей результат не мав). Таким чином, і цілі, і засоби, і заходи, що декларувалися представниками влади, були такими лише за формою, а за змістом можуть бути кваліфіковані як погляди/побажання, що впливають на мовну сферу лише опосередковано.

5. Державна мовна політика відіграє ключову роль у задоволенні мовних прав громадян, гармонізації міжмовних відносин та зменшення ступеня гостроти мовних протиріч між політичними суб’єктами. Розв’язання проблем у мовній сфері матиме позитивний вплив на стан суспільства та держави загалом, зокрема, сприятиме становленню громадянського суспільства та його стабільності, а також покращенню внутрішньої та зовнішньої безпеки української держави. І, навпаки, відсутність мовної політики держави або її неефективність сприятиме загостренню проблем у мовній сфері й створюватиме серйозні загрози для цілісності та стабільності суспільства, а також держави та її громадян.

6. Ключовим фактором у дослідженні мовної ситуації та аналізу мовної політики має стати збільшення уваги до цієї сфери з боку науково-дослідних, експертно-аналітичних та освітніх установ, консолідації зусиль науковців різних галузей для формування спільного предметного поля, обговорення інструментів та методів вивчення досліджуваних явищ. При цьому важливим є врахування наукових здобутків інших країн (Європи, Північної Америки, Азії та Африки), у яких дослідження мовних проблем вже протягом кількох десятиліть існує як окрема галузь науково-експертного знання.

Запорукою ефективної мовної політики держави є підвищення її пріоритетності та інституціоналізація зусиль у цій галузі. Як і будь-яка інша галузь державної політики, регулювання мовної сфери має супроводжуватися пошуком головних проблем, що у ній існують, вивченням наявних альтернатив, вибором оптимальних шляхів досягнення поставлених цілей, встановленням пріоритетності здійснюваних заходів та оцінки досягнутих результатів. При цьому необхідним на усіх етапах є ресурсне забезпечення здійснюваної діяльності в усіх його аспектах: матеріальному, кадровому, організаційному, аналітичному.

Публікації автора:

  1. Шумлянський С. До питання про відносини між мовними групами у двомовних суспільствах (на прикладі України) / Станіслав Шумлянський // Наукові записки НаУКМА. – Т. 57. Політичні науки. – 2006. – С. 30-36.

  2. Шумлянський С. Мовна ситуація : виміри конфліктності / Станіслав Шумлянський // Віче. – 2006. – № 1-2. – С. 39-42.

  3. Шумлянський С. «Мовне питання» після парламентських виборів : від політичної кон’юнктури до державної політики / Станіслав Шумлянський // Політичний менеджмент. – 2006. – № 3 (18). – С. 97-104.

  4. Шумлянський С. Влада мови та мова влади : newspeak, руссояз та укрмова / Станіслав Шумлянський // Квіт С. Основи герменевтики : Навч. посіб / Сергій Квіт. – К. : Вид. дім «КМ Академія», 2003. – С. 177-189.

  5. Шумлянський С. Мови та мовна політика в Індії / Станіслав Шумлянський // Державність української мови і мовний досвід світу : Матеріали міжнар. конф. – К., 2000. – С. 121-129.

  6. Шумлянський С. Державна мовна політика у багатомовних суспільствах : плюралістичний підхід (на прикладі Індії та Південно-Африканської Республіки) / Станіслав Шумлянський // Маґістеріум. – Вип.10. Політичні студії. – 2002. – С. 92-100.

  7. Шумлянський С. Діяльність «гуманітарного блоку» уряду В. Ющенка в контексті «дерусифікаційної» моделі мовної політики в Україні / Станіслав Шумлянський // Мовні конфлікти і гармонізація суспільства : Матеріали наук. конф., 28–29 травня 2001 р. / Тов-во укр. мови Київ. нац. ун-ту ім. Т. Шевченка, Гром. доброд. фонд ім. І. Білозора. – К. : Київ. універ., 2002. – С. 46-54.