У дисертації запропоновано новий підхід до розв’язання науково-прикладної задачі розробки механізму ефективної участі України в міжнародному технологічному обміні в умовах поглиблення євроінтеграції. Основні науково-теоретичні, методичні та практичні результати дозволяють стверджувати наступне: 1. Еволюція теорій інноваційного розвитку передбачає поступовий перехід від технічної до техноекономічної, і далі – до соціотехноекономічної парадигми, яка базується на уявленні про господарський розвиток як про нерівномірний хвилеподібний процес, основу якого становлять інноваційно-технологічні зміни та соціально-інституційне середовище. Втім, циклічність економічного зростання на інноваційній основі не забезпечує емпіричних підтверджень інших теорій (міжнародного життєвого циклу товару, технологічного розриву) в сенсі очікуваного вирівнювання диференціації країн за рівнем розвитку. Фактично відтоді, як країни стали набувати світового лідерства на технологічній основі, не відбувається істотних змін складу країн-гегемонів. Саме цим обумовлено посилення ролі держави як на міжнародному, так і на національному рівні, де трансакційні витрати, пов’язані з невизначеністю зовнішніх ефектів (екстерналій) технологічного розвитку, можуть набувати істотних розмірів. До таких видатків відносяться й витрати на відновлення людського капіталу науково-технологічної сфери, втрати від економічно нееквівалентного трансферу технологій, неконтрольованого експорту об’єктів інтелектуальної власності (ОІВ), незахищеності прав власності на ОІВ. 2. Формування під впливом держави потужних національних інноваційних систем, включно з трансфером технологій, зумовило концентрацію соціального капіталу інноваційної сфери, обсягів виробництва високотехнологічної продукції у розвинених країнах, а також розширення участі на ринках високотехнологічної продукції КНР, Республіки Корея. Проведене групування країн-лідерів за рівнем технологічного розвитку за 2002 та 2004 рр. загалом не підтверджує положень теорії технологічного розриву, оскільки відбувається подальша концентрація як об’єктів промислової власності, так і обсягів торгівлі ними з проявами асиметрії та нееквівалентності. 3. Існуючі методики оцінки ефективності трансферу технологій стосуються експорту (імпорту) об’єктів промислової власності на мікрорівні і, частково, на мезорівні в межах транскордонного інноваційного співробітництва. Для аналізу ефективності міжнародного обміну технологіями на макро- і мезорівні доцільно застосувати метод DЕА для оцінки ефективності використання ресурсів науково-технологічною сферою, розглядаючи її як економічний квазісуб’єкт з попередньою кластеризацією за рівнем розвитку науково-технологічного потенціалу. 4. Науково-технологічний потенціал є одним із визначальних чинників, здатних істотно впливати на формування національної конкурентоспроможності України. Застосування сукупності економетричних методів (кластерного, DЕА та регресійного аналізу, головних компонент) підтверджує істотний вплив експорту технологій на економічне зростання і дозволяє виділити країни з високим, середнім та низьким рівнем використання ресурсів у науково-технологічній сфері. Причому, на противагу усталеній думці, для України цей рівень є відносно високим. На мезорівні висока ефективність використання ресурсів не завжди корелює з потужністю науково-технологічного та промислового потенціалу регіонів. Як наслідок, виявлені головні компоненти інноваційного розвитку на регіональному рівні (кількість заявок на ОІВ; кількість отриманих патентів; кількість організацій, що виконують НДіДКР) дозволяють стверджувати про низький рівень ефективності інноваційної політики, захисту прав на ОІВ, фінансової мотивації науковців. 5. Незважаючи на істотне скорочення науково-технологічного потенціалу України, його людський капітал ще залишається достатньо потужним навіть у порівнянні з розвиненими країнами. Проте, мають місце надмірна частка фінансування інноваційної діяльності за рахунок власних коштів підприємств при зниженні наукомісткості ВВП і зменшенні витрат на фінансування НДіДКР, негативні зміни в структурі інноваційного виробництва. Узагальнення експертних оцінок щодо передумов ефективної інноваційної діяльності з допомогою кластерного аналізу дозволяє виокремити чотири головні групи існуючих диспропорцій у цій сфері: (1) інституціонально-політичні; (2) фінансові; (3) соціально-структурні та (4) структурні. Ключовою групою є інституціонально-політичні диспропорції (пасивність влади; відсутність інфраструктури та механізмів ефективної реалізації національних програм; неузгодженість та незавершеність законодавчої бази та ін.). 6. Загалом позитивний вплив інновацій на економічне зростання поєднується з виявленим щільним оберненим зв’язком між показниками науково-технологічного розвитку, у тому числі міжнародного трансферу технологій, та інтегральним показником екологічної безпеки регіонів України. Це підтверджує положення щодо трансферу структурних криз з розвинених країн і, відповідно, вимагає вдосконалення методичних підходів до оцінки екологічної безпеки у процесі імпорту технологій. 7. Дослідження взаємозв’язку екологічного стану та розвитку науково-технічної сфери дозволяє припустити, що одним з факторів негативного впливу на екологічну безпеку є рівень ефективності інноваційних проектів. Проекти, що реалізуються на промислових підприємствах, виступають носіями зарубіжних технологічних інвестицій (часто морально застарілих) і нерідко негативно впливають на екологічну та техногенну безпеку. В стратегічній перспективі це зумовлює істотні трансакційні витрати держави і посилює загрози економічній безпеці. Запропоновано методичний підхід до кількісної оцінки ефективності інноваційних проектів із врахуванням екологічної компоненти економічної безпеки, який при розрахунку внутрішньої норми рентабельності інноваційних проектів передбачає врахування вірогідності екологічних збитків. 8. Метою розвитку інноваційної інфраструктури є створення умов для об’єднання всіх учасників інноваційного процесу. Державної підтримки потребують заходи щодо створення мережі інноваційно-інформаційних центрів, організації постійно діючих та періодичних виставок інноваційної продукції та наукоємних технологій, конкурсів інновацій тощо. Вирішення проблеми недостатньої реалізації наукового та технологічного потенціалу лежить саме у площині інституціональних чинників. До головних передумов модифікації інституціонального базису трансферу технологій відносяться нееволюційний, компілятивний характер імпорту інституцій, зруйнування соціального капіталу інноваційної сфери. Цим обґрунтовується необхідність і напрями вдосконалення інституціонального забезпечення „знизу-вгору” під впливом зовнішніх викликів, у тому числі євроінтеграції, та внутрішніх критеріальних обмежень: усунення асиметрії трансферу технологій; втрати людського капіталу; зменшення ризику еколого-техногенних загроз; призупинення структурних деформацій в науковій та освітній сфері. |