У дослідженні було проведено комплексне вивчення сучасних міжнародно-правових норм права на свободу совісті та віросповідання, шляхів і механізмів його забезпечення в міжнародному праві, а також розроблено пропозиції з подальшої імплементації в національному законодавстві міжнародно-правових норм щодо захисту права людини на свободу совісті та віросповідання. Одержані наукові та практичні результати дослідження вирішують важливе науково-прикладне завдання щодо міжнародно-правового захисту права на свободу совісті та віросповідання. Усе це надає можливість сформулювати такі узагальнюючі положення та висновки: 1. Формування права захисту свободи віросповідання на теренах Європи почалось у Стародавні часи й безпосередньо пов’язано з розвитком християнської цивілізації, попри не завжди терпиме її ставлення до інших релігій, насамперед ісламу та іудаїзму. Цей процес продовжився в Середні віки, зокрема через посольське право, що активно формувалося в ті часи. Політичне визнання свободи совісті та релігії відбулось в епоху Реформації, а свій подальший міжнародно-правовий розвиток вона отримує разом з великими географічними відкриттями. Саме Реформація покликала до життя міжнародно-правове управління держав у сфері захисту релігійних інтересів. Ідеї, що вплинули навіть на сучасний стан права на свободу віросповідання в міжнародному праві, активно розвивалися в часи Реформації за шістьома ключовими напрямками: через концепцію державно-церковних відносин у вченні отців Реформації; у філософії права під впливом таких діячів, як Ж. Боден, Т. Гоббс, Дж. Локк, Р. Вільямс; через розвиток національно-правових норм захисту цього права; безпосередньо в теорії міжнародного права у працях Віторії, Айали, Суареса, Джентілі, Гроція; в міжнародних договорах між християнськими правителями Європи, де на особливу увагу заслуговує Вестфальський мир 1648 р., який ввів у дію принцип релігійної толерантності, встановивши рівність між протестантськими та католицькими державами та надавши деякі гарантії релігійним меншинам, а також між ними та мусульманським світом, зокрема з Оттоманською Портою. 2. У період від Нових часів до утворення Ліги Націй теорії релігійної толерантності, державно-церковних відносин і захисту свободи совісті та віросповідання продовжували активно розвиватися в політичних вченнях Північної Америки та Європи, зокрема в працях Т. Джефферсона, Дж. Медісона, Ж.-Ж. Руссо, а норми захисту релігійних свобод потрапляють у такі фундаментальні документи з прав людини, як американська Декларація незалежності, французька Декларація прав людини і громадянина та Білль про права Сполучених Штатів Америки. У ці часи ідея міжнародно-правового захисту права на свободу совісті та віросповідання розвивається за двома основними напрямками: у доктрині міжнародного права та в міжнародно-правовій договірній практиці. За останнім напрямком норми захисту права на свободу совісті та віросповідання зустрічаються у трьох основних групах міжнародно-правових договорів: а) між європейськими державами; б) між ними та Оттоманською Портою; в) між ними та “нецивілізованими” народами Африки та Далекого Сходу. У ХІХ ст. навіть визнання деяких східноєвропейських країн ставилося в залежність від гарантування їх конституційним правом свободи совісті та віросповідання. 3. Під час територіального перерозподілу Європи після Першої світової війни та з утворенням Ліги Націй міжнародно-правовий захист права на свободу совісті та віросповідання відбувався через систему міжнародних договорів щодо захисту прав меншин, його було визнано одним з фундаментальних прав, яке бралося під захист та гарантії міжнародної спільноти. Статут Ліги Націй вимагав від великих держав запровадити таке адміністративне управління підлеглими територіями, яке буде гарантувати свободу совісті та віросповідання. Було розроблено договірну систему захисту прав національних, мовних та релігійних меншин, відповідно до якої механізми захисту інтересів цих груп мали бути включені безпосередньо в конституційне законодавство новоутворених держав. 4. Найбільшу міжнародну увагу захисту права на свободу совісті та віросповідання починають приділяти лише з утворенням у 1945 р. Організації Об’єднаних Націй та прийняттям нею в 1948 р. Загальної Декларації прав людини, якою міжнародна спільнота визнала це право невід’ємним правом кожної особи. На сьогодні ООН відіграє провідну роль у сфері захисту права на свободу совісті та віросповідання на універсальному рівні. Право на свободу думки, совісті та релігії разом з гарантуванням недискримінації за релігійними переконаннями було закріплене в усіх основних конвенціях, прийнятих в рамках ООН. Воно також знаходить постійне місце в чисельних резолюціях з прав людини, які приймаються Генеральною Асамблеєю за участі навіть тих країн, які ще не є сторонами відповідних конвенцій. Аналіз цих інструментів свідчить про повне визнання міжнародною спільнотою цього права, яке посідає важливе місце в каталозі основоположних прав людини. Захист права на свободу віросповідання в універсальному міжнародному праві має загальний характер. Також доведено, що міжнародні договори спираються на визначення права на свободу совісті та віросповідання, як воно закріплено в основних документах з прав людини – ст. 18 Загальної декларації 1948 р. та Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 р. і ст. 1 Декларації про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на підставах релігії або переконань 1981 р. Це фундаментальні міжнародно-правові стандарти права на свободу віросповідання, яким надано тлумачення в нашому дослідженні. 5. З існуючих механізмів захисту права на свободу віросповідання в універсальному міжнародному праві найбільш ефективними є Комітет з прав людини та Спеціальний доповідач зі свободи релігії та віросповідань. Вони виконують різні функції й ефективно доповнюють один одного. Проте система захисту прав людини, враховуючи право на свободу віросповідання, в рамках ООН потребує вдосконалення, а надання більшої правової, політичної та фінансової підтримки посаді Спеціального доповідача може зробити роботу цього механізму більш ефективною та впливовою як для універсального, так і регіонального захисту права на свободу совісті та віросповідання. 6. З численних регіональних міжнародних організацій, що декларували право на свободу віросповідання, на особливу увагу заслуговує право Ради Європи, в рамках якої в 1950 р. було прийнято Європейську конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод, а Європейський суд з прав людини, рішення якого є обов’язковими для держав-учасниць Конвенції, має широку практику тлумачення та застосування права на свободу віросповідання на Європейському континенті. 7. Дві категорії норм надають захист праву на свободу совісті та віросповідання на універсальному та регіональному рівнях: норми, які забороняють дискримінацію з приводу релігії чи переконань, та норми, що безпосередньо гарантують право на свободу совісті та віросповідання. Дискримінація на ґрунті релігійних переконань, враховуючи новітні релігійні вчення, забороняється міжнародним правом. Національні законодавства зобов’язані адаптувати норми, які заборонятимуть і впроваджуватимуть покарання за дискримінацію та підбурювання до релігійної ненависті та ворожнечі. Норми, які забороняють дискримінацію, можна також ефективно застосовувати для захисту права на свободу совісті та віросповідання. Право на свободу совісті, релігії чи переконань і право на свободу віросповідання гарантуються кожній особі. Зміна релігії як акт свобідної волі за відсутністю примусу є визнаною свободою. На відміну від права ООН, Європейський суд з прав людини наділяє правом на свободу совісті, релігії чи переконань також юридичних осіб – церкви та інші релігійні організації. 8. Будь-яке нав’язування чи примушення у справі свободи совісті, релігії чи переконань з боку держави суперечить міжнародному праву. Визнається, що місіонерська діяльність та прозелітизм не є примусом або втручанням у forum internum інших осіб. 9. Право на свободу совісті, думки чи переконання включає теїстичні, не теїстичні та атеїстичні переконання, а також новітні релігії. Для захисту ці переконання мають відображати певний рівень переконливості, серйозності, зв’язаності та важливості. Не є доцільним надати правового визначення термінам “релігія”, “думка” або “переконання”, оскільки будь-яке визначення не зможе відбити різноманітні ставлення до цих термінів у різних культурах світу, суттєво звузить їх зміст та гратиме на користь тим, хто дискримінуватиме. Міжнародне право вимагає тлумачити ці терміни якнайбільш широко. 10. Універсальне міжнародне право забороняє будь-які обмеження forum internum. У практиці Європейського суду межі дозволеного втручання у forum internum не є чітко визначеними: вважається, що коли особа спроможна зберегти власні переконання, порушення forum internum не мало місця. Суд визнав можливість певних обмежень forum internum у деяких спеціальних суб’єктів: військовослужбовців, священнослужителів державних церков та осіб, які працюють за контрактом. Погодження з правилами статутів та вимогами контрактів за власним бажанням, а також можливість вибору альтернативної поведінки, на думку Суду, гарантує захист їхнього forum internum. 11. Свобода совісті, думки чи переконань відрізняється від свободи сповідувати релігію чи переконання. Міжнародне право передбачає чотири конкретні форми реалізації права на свободу віросповідання: богослужіння (або відправлення) культу, дотримання (або практику) релігійного життя, виконання релігійних приписів та навчання. Вони є вичерпним каталогом. 12. У міжнародному праві не існує чіткого визначення термінів “богослужіння”, “дотримання”, “виконання” та “вчення”. У “прецедентному” праві Європейського суду терміни “богослужіння” та “дотримання” ототожнюються; “учення” включає до себе навчання релігії, заснування релігійних навчальних закладів, здійснення підготовки релігійних керівників, переконання інших змінити релігію; “виконання” застосовується безпосередньо як до виконання приписів власної релігії, так і до широкого кола дій. Тест “Арроусміт”, якій застосовується Європейським судом, обмежує коло дій, які можна відносити до “виконання”. Згідно з ним, “виконання” не застосовується до кожної дії, мотивованої релігією: якщо дії особи прямо не виражають її переконань, вони не підлягають захисту за ст. 9. На універсальному рівні такі обмеження не застосовуються. 13. Обмеження на свободу віросповідання мають відповідати трьом міжнародно-правовим вимогам: легітимності, необхідності та доцільності. Вони повинні бути чітко виписані в національному законі, зрозумілими та гарантувати правовий захист від довільного втручання з боку публічної влади. Вони мають буди необхідними в демократичному суспільстві, під яким Європейський суд розуміє панування плюралізму та верховенства права. Держава повинна не усувати причину напруженості шляхом знищення плюралізму, а забезпечити толерантність між конкуруючими групами. Держава самостійно має визначити “необхідність”, проте Суд відіграватиме роль арбітра і має право остаточного вирішення. Обмеження мають чітко відповідати встановленій міжнародним правом цілі: охорона суспільної безпеки, порядку, здоров’я та моралі, та основних прав і свобод інших. Інші цілі для обмеження свободи віросповідання, навіть з причин державної безпеки, не дозволяються ані універсальним, ані регіональним міжнародним правом. 14. За міжнародним правом держава не має права втручатися у внутрішню діяльність релігійних організацій. Вона має надати релігійній спільноті статус юридичної особи, коли остання цього бажає для мирної та законної реалізації права на свободу об’єднання, незалежно від релігійної доктрини такої релігійної організації. Обов’язок держави дотримуватися нейтралітету й безсторонності є несумісним із повноваженнями державних органів оцінювати легітимність релігійних переконань. 15. Сучасні міжнародно-правові норми захисту права на свободу совісті та віросповідання створюють певну відправну точку у вивченні міжнародно-правового забезпечення цього права. Право на свободу совісті та віросповідання є комплексною та динамічною нормою, зміст якої уточнюється, розширюється, трансформується міжнародними механізмами відповідно до реалій міжнародного життя. Дослідження практики Комітету з прав людини та Європейського суду з прав людини вказує на те, що по відношенню до права на свободу совісті та віросповідання в них панує ліберальний підхід, який вміщує дуже широке коло релігійних та нерелігійних переконань. 16. Важливу роль в тлумаченні та реалізації Україною її міжнародно-правових зобов’язань в сфері захисту релігійних прав людини відіграють рішення та зауваження щодо України наглядових механізмів ООН, Ради Європи, ОБСЄ. Незважаючи на те, що вітчизняне законодавство у сфері захисту права на свободу совісті та віросповідання вважається одним із найбільш демократичних на пострадянському просторі, воно все ж таки не відповідає повністю міжнародно-правовим вимогам та зобов’язанням України і потребує суттєвого вдосконалення. Зокрема Україна має внести зміни до національного законодавства у відповідності до чітких зауважень, які містяться в висновках та рекомендаціях комітетів ООН, ПАРЄ та Комітету міністрів Ради Європи, а також до прецедентної практики Європейського суду, яка має застосовуватися як джерело права. |
