В дослідженні було проведене комплексне вивчення міжнародно-правового співробітництва держав Ради Європи у захисті права людини на вільне володіння власністю, шляхів і механізмів його забезпечення в міжнародному праві, а також розроблено пропозиції з подальшої імплементації цього права в національному законодавстві. Одержані наукові та практичні результати дослідження вирішують важливе науково-прикладне завдання щодо співробітництва держав РЭ у міжнародно-правовому захисті права вільно володіти своїм майном. Усе це надає можливість сформулювати такі узагальнюючі положення та висновки: 1. Право на вільне володіння власністю є одним з тих прав людини, яке часто розглядають виключно у приватноправовому розумінні. Такий підхід суттєво звужує поняття цього права, яке може бути охарактеризованим також і з публічно-правової точки зору. Можна помітити принаймні два аспекти, що надають можливість досліджувати право власності з публічно-правової точки зору: по-перше, це дослідження права власності з точки зору співвідношення міжнародного і внутрішнього права (імплементаційний аспект); по-друге, це дослідження права власності як такого, що знаходиться в основі публічного ладу демократичних країн, і тому має конституційне закріплення та спирається на публічно-правові механізми захисту. 2. Формування у міжнародному праві норми про право людини на вільне володіння своєю власністю мало соціальну та політико-правову обумовленість. В соціальному аспекті це право, як загальне природне не відчужене право людини формувалось разом з розвитком ідеології демократичного конституціоналізму. Це означало, що право на вільне володіння власністю почали розглядати у суспільстві як таке, що має найбільше значення для людської істоти. Саме у такому вигляді норма про право людини на вільне володіння власністю знайшла місце у буржуазних конституціях й розвивалася одночасно як конституційно-правова та цивільно-правова норма. Ця концепція згодом лягла в основу міжнародно-правового розуміння інституту права власності: у приватноправовому сенсі право власності було знайоме міжнародному праву набагато раніше його публічно-правового розуміння, як права людини на вільне володіння власністю – для цього мала спочатку розвинутися міжнародно-визнана концепція прав людини, що знаходиться в основі представницької демократії як певного виду політичного режиму. 3. Право на вільне володіння власністю, як право людини, є складним для міжнародно-правового захисту. Його закріплення у міжнародному публічному праві відбувалося повільно не з правових, а з політико-ідеологічних причин. Специфіка цього права з самого початку перешкоджала його включенню до загальновизнаних міжнародних каталогів прав людини. Протистояння двох світових соціально-економічних систем після ІІ Світової війни об’єктивно віддзеркалилося у загальних міжнародних договорах про права людини. Ця ситуація у загальному міжнародному праві збереглася до цього часу. Серед загальних міжнародних договорів про права людини право власності згадується рідко. Тому загальне конвенційне міжнародне право не часто містить тлумачення права людини на володіння своєю власністю. 4. Єдиним міжнародним актом загального характери, що закріплює право людини на вільне володіння своєю власністю є Загальна декларація прав людини, що називає це право і опосередковано (ч. 1 ст. 2, де проголошується заборона дискримінації у тому числі на ґрунті майнового стану) і прямо (ч. 1 ст. 17). Універсальні міжнародні договори про права людини, які були укладені відразу після прийняття Загальної декларації, враховували право на володіння власністю лише у випадках укладання цих договорів соціально однорідними державами (Конвенція про статус біженців 1951 р.) У свою чергу, Пакт про громадянські і політичні права обмежується наголосом на неприпустимості пов’язувати обсяг прав людини з майновим станом. 5. Найбільш всебічно міжнародно-правову характеристику права на вільне володіння своєю власністю надано в регіональних міжнародних договорах, що об’єднають держави з ринковою економікою. Першим таким договором був Протокол 1 до ЄКПЛ, прийняття якого призвело до появи наступних новел у міжнародному публічному праві: а) Протокол 1 до ЄКПЛ став першим міжнародно-правовим актом, яким право на вільне володіння власністю було закріплене як одне з прав людини, при цьому міжнародно-правове розуміння права володіти власністю було суттєво уточнено у порівнянні зі ст. 17 Загальної декларації прав людини; б) було підсилене ціннісну значущість міжнародно-правового закріплення права на вільне володіння власністю, що має передусім соціальне значення, пов’язане з збереженням певної соціально-економічної системи у державах; в) відбулася конкретизація міжнародно-правового розуміння права на вільне володіння власністю – від особистого права людини до права кожної особи, фізичної чи юридичної, що суттєво розширило межі можливого застосування цієї норми міжнародного права; г) відбулось уточнення поняття «майно» внаслідок його тлумачення ЄСПЛ, що відрізнило зміст цього поняття від закріпленого у Загальній декларації прав людини; д) внаслідок тлумачення ЄСПЛ були встановлені міжнародно-визнані обмеження здійснення права власності; е) покладення на держави-сторони Конвенції міжнародно-правового зобов’язання привести законодавство у відповідність до ст. 1 Протоколу 1 до ЄКПЛ; є) поширення на право вільно володіти власністю міжнародного публічно-правового судового захисту в ЄСПЛ (у загальному міжнародному публічному праві такі механізми відсутні). 6. Дослідження практики ЄСПЛ дозволяє говорити про необхідність виділення трьох основних груп чинників, які мають вплив на зміни в тлумаченні конвенційних норм про захист права на вільне володіння власністю. 1. Чинники, які є відображенням змін в суспільстві і створюють безпосередній суспільний контекст застосування конвенційних норм (найбільш суттєвими в цьому контексті стали тенденції до «соціалізації» правових інструментів). Принципи соціальної правової держави, посилення активності держави в вирішенні соціальних проблем мали значний вплив на загальні засади правової системи. А сучасна модель права власності часто визначається як «соціально-орієнтована». 2. Чинники, що відображають зміни в правових засобах регулювання відносин власності в рамках національних правових систем, що дає підстави вести мову про формування нових теоретичних моделей права власності. Наприклад «модель права власності з виділенням права на управління» як підстави поділу права власності на речову складову і право на управління речами. 3. Європейські інтеграційні тенденції створюють специфічний контекст ситуації. Тлумачення ЄСПЛ створюють передумови для зближення національних правових інструментів, стають основою не лише їх формальної уніфікації але й гармонізації 7. Важливе значення має застосування принципу автономності конвенційних понять до тлумачення поняття «власність» в ст.1 Протоколу 1 до ЄКПЛ. До її базових положень, що мають аналізуватись в контексті тлумачення цього поняття належать наступні: а) метод автономного тлумачення викликаний необхідністю формулювання конвенційних понять, виходячи з загальних принципів та цілей Конвенції, що наближує його до методу цільового (телеологічного) тлумачення; б) автономність понять має чітко визначену природу, що не дозволяє проводити прямі аналогії із повсякденним значенням терміну автономності. Суд наголошує, що автономність конвенційних понять це такий спосіб тлумачення, який не дозволяє державам давати такі визначення в національному законодавстві, що відповідають інтересам виключно держави і порушують баланс публічних та приватних інтересів; в) автономність конвенційних понять означає не вимогу уніфікації національного законодавства, а вимогу застосовувати єдині правила та принципи їх тлумачення – саме цим забезпечується існування єдиного європейського стандарту захисту права власності. 8. Неподільність прав людини в контексті автономного тлумачення поняття «майно» дозволяє Суду звертатись до проблеми захисту соціальних та економічних прав людини. Право власності забезпечує життя гідне людини, відповідно повага до фундаментальних прав людини передбачає повагу до власності. Підсилення захисту майнових прав забезпечує «проникнення конвенційних механізмів захисту прав до сфери соціально-економічних прав». ЄСПЛ вважає, що між сферою соціальних, економічних прав та сферою, яку охоплює Конвенція, не існує якоїсь абсолютної межі. Таке тлумачення створює підстави для суттєвого розширення змісту поняття власність, яке не обмежується володінням лише матеріальними об’єктами (майном), а включає і деякі інші права або інтереси (наприклад, право на отримання відшкодування на підставі судового рішення, клієнтура, право користування ліценціями чи дозволами, тощо). Особливе значення має позиція Суду стосовно віднесення до власності деяких видів соціальних виплат. 9. Оцінка обґрунтованості втручання ЄСПЛ для захисту права на вільне володіння власністю відбувається в межах певного алгоритму, відповідно до якого має бути оцінене: а) чи належить об’єкт правового захисту до майна в розумінні ст. 1 Протоколу 1; б) види втручання, виділені в самій конвенційній нормі; в) наявність легітимної мети з огляду на суспільні (загальні) інтереси; г) пропорційність такого втручання та наявність справедливого балансу між вимогами щодо загальних інтересів суспільства і вимогами щодо захисту основних прав особи: д) відповідність такого втручання критерію правової визначеності або законності (це питання має ставитись в першу чергу, бо за відсутності законних підстав для такого втручання воно не може бути таким, що відповідає вимогам статті 1 Протоколу 1 до ЄКПЛ. 10. Імплементація міжнародно-правових норм про права людини, в українське законодавство є складною процедурою, яка потребує спеціального доктринального осмислення. Прийняття Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» допомогло визначити підстави та порядок застосування судами України його рішень та практики. Проте Закон не усунув найбільш складних питань, пов’язаних з визначенням місця міжнародних договорів України у правовій системі України, із співвідношення норм ЄКПЛ з нормами універсальних договорів про права людини, які «залишаються» частиною українського законодавства. Закон не надає чіткої відповіді на цілу низку правових питань, застосовуючи, очевидно, загальний підхід – закон не може регулювати особливості застосування судами судової практики, він може лише легалізувати саму можливість застосування. Таким чином саме українські суди повинні виробити підходи до застосування рішень ЄСПЛ. 11. В Україні активно формується практика національної імплементації ст. 1 Протоколу 1 до ЄКПЛ та основоположних свобод через формування відповідної судової практики, що ґрунтується на використанні «прецедентів» ЄСПЛ. Аналіз процесуальних актів українських судів загальної юрисдикції свідчить, що така практика поки не є системною, механізм звернення залишається невідпрацьованим, в окремих випадках без чіткого розуміння причин такого посилання, суди застосовують різні схеми апелювання до таких «прецедентів». 1. Українські суди зверталися до принципів Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. 2. Українські суди зверталися до витлумаченої ЄСПЛ ст. 1 Протоколу 1 до ЄКПЛ. 3. Українські суди можуть робити текстуальне посилання на рішення ЄСПЛ та вказують його назву. 4. Українські суди самостійно тлумачать норми ст. 1 Протоколу 1 до ЄСПЛ і тим створюють власне праворозуміння Конвенції. 5. Існують приклади так би мовити «ритуальних» звернень судів до тексту ст.1 Протоколу 1 до ЄКПЛ, коли таке звернення є зайвим. Поліпшенню ситуації сприяло б, на нашу думку, висловлення позиції Верховним Судом України у відповідній Постанові Пленуму. 12. «Українські» справи у практиці Європейського суду з прав людини відображають не стільки специфіку України, скільки спільні для постсоціалістичних країн проблеми, що виникали внаслідок неефективності судового захисту майнових прав. В значній мірі під впливом цієї практики позиція Суду зазнала суттєвих трансформацій. Зокрема, це стосувалось перегляду обмежень передбачених ст.35 Конвенції, згідно з якими заявник може звернутись до Суду лише після вичерпання національних засобів захисту; визначення суб’єктності відповідальності держави за порушення права власності на основі принципу ratione регsоnае; оцінки балансу інтересів держави та особи, що мало принципове значення для визначення правомірності обмежень права власності; проблеми позитивних зобов’язань держави (справи Совтрансавто Холдинг проти України від 25.07.2002 р.; Новоселицький проти України від 11.03.2003 р.). |
