Висновки, яких дійшов дисертант у результаті дослідження, підсумовані наприкінці кожного підрозділу та розділу роботи. Серед висновків, що зроблені в дисертації, найважливішими є такі. 1. Міжнародно-правові акти не дають чіткого визначення миротворчих операцій, а їх проведення регулюється резолюціями ad hoc Ради Безпеки ООН з використанням механізму, створеного на основі повноважень, наданих РБ ООН ст.ст. 24, 29, 39, 42 та 43 Статуту ООН. Отже, миротворчі операції основані на тих самих правових засадах, що й передбачена главою VII Статуту ООН система колективної безпеки. 2. Вбачається за доцільне підтримати пропозицію щодо розширення переліку різновидів миротворчої діяльності, розглядати миротворчі операції, очолені регіональними міжнародними організаціями, як їх особливу форму — «коаліційні сили, очолені РМО». Прикладом яких можна вважати операцію в Ліберії, очолену Економічним Співтовариством Країн Західної Африки (1990-1992 рр.), Операції Європейського Союзу у Конго, Македонії та Боснії і Герцеговині та, звичайно ж, місії ІФОР, СФОР, КФОР, «Своєчасні жнива», «Бурштиновий лис» та інші, очолені НАТО. Правовою основою для їх виділення в окрему групу можна вважати пряме чи опосередковане посилання, окрім інших, на статтю 51 та/або главу VIII Статуту ООН. 3. У разі якщо ООН надає доручення РМО очолити миротворчу операцію, засновану на главі VII Статуту ООН, обов’язковою є наявність явно висловленої на це згоди РБ ООН з правом відкликати таке доручення і дієвим контролем за її проведенням. Залучення регіональних організацій, і зокрема НАТО, до миротворчої діяльності відбувалося на підставі глави VIII Статуту ООН та відповідних резолюцій РБ ООН, що передбачали можливість координації дій держав — членів ООН через регіональну організацію. 4. НАТО є регіональною міжнародною організацією, що діє на підставі статуту — Північноатлантичної угоди 1949 р. і наділена функціями як колективної безпеки, так і оборони у євроатлантичному регіоні (ст. 5), але не володіє наднаціональною компетенцією (ст. 11) та за згоди своїх членів відкрита для приєднання інших європейських держав (ст. 10). У НАТО чітко визначено кордони територій, напад на які тягне за собою колективну, в тому числі і військову, відповідь держав-членів (ст. 6), проте цією територією обмежувалося лише застосування ст. 5 угоди щодо колективного відбиття агресії. 5. Стаття 5 Північноатлантичної угоди відповідає міжнародному праву, оскільки передбачає вжиття лише тимчасових заходів, які ґрунтуються на ст. 51 Статуту ООН — невід'ємне право на індивідуальну або колективну самооборону. 6. Складним процесом поступової адаптації та трансформації НАТО до нових світових реалій, що відбувався від початку 90-х р. ХХ ст., керували як політичні, так і правові механізми. Проте таке переплетіння правових і «навколоправових» аспектів не повинно призвести до нехтування їхнім аналізом. Запропоновані представниками НАТО як правові засади участі цієї міжнародної організації у миротворчих операціях: а) динамічне тлумачення ст. 4 Північноатлантичної угоди та б) Стратегічні концепції 1991 та 1999 рр. важко визнати такими, першу — через фактичні ознаки, другі — через неможливість вносити зміни до регіональних, локальних, диспозитивних норм, що містяться у Північноатлантичній угоді за допомогою так званих норм «м’якого права», що містяться в рішеннях саміту регіональної організації і мають скоріше політичний характер, ніж правовий. 7. На нашу думку, стратегічні концепції НАТО 1991 та 1999 рр. можна вважати, з певними зауваженнями, функціональним тлумаченням Статуту НАТО, через яке не повинен докорінно змінюватись зміст угоди, перетворюючи її текст на фіктивний акт, оскільки з передбачених Північноатлантичною угодою колективного відбиття агресії (ст. 5) і консультацій з приводу безпеки членів НАТО (ст. 4) досить важко вивести проведення НАТО миротворчих операцій. Проте такі зміни і трансформації були визнані як ООН (домовленості між Генеральними секретарями НАТО та ООН, резолюції РБ), так і світовим співтовариством (домовленості між НАТО та третіми державами, що висловили бажання взяти участь у миротворчих операціях, очолених НАТО). Крім того, у НАТО був приклад ООН, яка також не змінювала свого Статуту, коли вводила до своєї практики проведення миротворчих операцій. 8. Те, що створені відповідно до резолюції 1031(1995) РБ ООН та Дейтонської угоди миротворчі сили ІФОР/СФОР з мандатом на основі глави VII Статуту ООН було очолено НАТО, суперечило ст.ст. 39, 42, 44 та 50 Статуту ООН, що передбачають керівництво такими діями лише Радою Безпеки ООН і аж ніяк не регіональною організацією. Проте можна звернути увагу на те, що не було використано весь інструментарій глави VII Статуту ООН, що і дозволило РБ ООН вповноважити на використання частини своїх прав РМО (у нашому випадку — НАТО). 9. У врегулюванні кризи навколо Косово НАТО брало участь у двох операціях: односторонній гуманітарній інтервенції та миротворчій операції КФОР, причому перша з них була протиправним діянням, а у другій НАТО перевищило свої повноваження, оскільки резолюція 1244 (1999) РБ ООН передбачала лише «широку участь НАТО» у миротворчій операції, в той час як на практиці керівництво КФОР здійснюється Північноатлантичною радою, операції відбуваються за оперативними планами НАТО, а безпосереднє керівництво здійснюється штабами НАТО різних рівнів. 10. З головних угод, укладених НАТО і за її участі, стосовно миротворчої діяльності на Балканах варто вказати на правомірність Дейтонської мирної угоди (1995 р.) і Угоди Рамбуйє (1999 р.) та сумнівну легітимність Угоди Мілошевича-Холбрука щодо верифікаційної місії ОБСЄ від 13 жовтня 1998 р. та Військово-технічної угоди від 9 червня 1999 р. (ВТУ) через: у першому випадку — протиправну загрозу застосування сили, а у другому — пряме застосування сили проти одного з її учасників (Югославії) і відсутність правових підстав під існуванням іншого (КФОР). В свою чергу інкорпорація у резолюціях 1203(1998) та 1244(1999) РБ ООН більшості положень Угоди Мілошевича-Холбрука та ВТУ не робить їх правомірними, оскільки, по-перше, резолюції жодним чином на Угоди не посилаються, а, по-друге, Раду Безпеки ООН не наділено правами судового органу задля визнання дійсності угод. 11. В Македонії НАТО проводило місії попередження або превентивної дипломатії. Причому ці місії ґрунтувалися не на рішеннях РБ ООН, а були самостійними рішеннями керівних органів РМО, звичайно, погодженими з владою Македонії. Такі дії повністю відповідають міжнародному праву, оскільки не ґрунтуються на VII главі Статуту ООН і відповідно не є операціями з посиленою силовою складовою, що потребують рішення Ради Безпеки. Безпосередньо у Статуті ООН підґрунтям цих місій є ст. 52. Видані з цього приводу резолюції 1345(2001) та 1375(2001) РБ ООН містять лише «вітання дій регіональних організацій». Відповідно лише в цьому випадку ми можемо казати про проведення перших правомірних з міжнародно-правової точки зору самостійних миротворчих операцій НАТО. |
