У дисертації наведено теоретичне узагальнення та нове вирішення наукового завдання, що полягає у дослідженні міжнародно-політичного досвіду Європейського Союзу з ґарантування своєї безпеки в контексті становлення і розвитку ЄБОП. 1. Європейська безпекова та оборонна політика є новим явищем міжнародного політичного життя, динаміка розвитку якої дуже висока. Визначальною рисою цієї політики є суперечність між її кінцевою політико-стратегічною метою та практичним втіленням, зумовлена складною природою ЄС як організації sui generis. ЄС став першим у світовій практиці об’єднанням, яке на міжнародно-правовому рівні закріпило прагнення створити спільну безпекову та оборонну політику держав-членів, що фактично означає – порушити виключне право держав-членів здійснювати свою безпекову та оборонну політику самостійно. Слід відразу зазначити, що ця спроба не була реалізована повністю, а перебуває лише на початковій стадії. Така невідповідність між метою та стратегією втілення пояснюється небажанням держав-членів делегувати свої повноваження у безпековій сфері на наднаціональний рівень. На інституційному рівні це проявляється в тому, що ЄБОП серед усіх політик ЄС має чітко виражений міжурядовий характер – зберігає за кожною з 25 держав-членів широку свободу у визначенні мети, завдань та інструментів ґарантування національної безпеки. Європейську безпекову та оборонну політику можна розглядати як зовнішньо-політичну діяльність ЄС, спрямовану на реалізацію спільних стратегічних цілей держав-членів у сфері коопераційної безпеки, що може бути трансформована в систему колективної безпеки. Системотворче значення мають принципи цілісності, когерентності та коопераційності. Їх дотримання забезпечуватиме використання широкого арсеналу інструментів зовнішньо- та внутрішньополітичного характеру, узгодженість усіх зовнішньо орієнтованих політик ЄС та превентивний підхід до врегулювання криз. 2. Понятійно-категоріальний апарат дослідження європейської безпеки та оборони визначається плюралізмом підходів. У західній політологічній літературі практично відсутнє загальноприйняте трактування поняття “безпека”. Поняття “безпекової політики” є новим у політичному лексиконі – активне вживання припадає на початок 1980-х років. За час розвитку ЄБОП (1993-2005) значної трансформації зазнали поняття “безпека” та “оборона” і категорії, пов’язані з ними. Якщо в Маастрихті положенню про спільну безпекову та оборонну політику надавалося передусім військово-політичного значення, то сьогодні зміст цих понять значно розширився внаслідок виникнення нетрадиційних асиметричних загроз (Європейська стратегія безпеки). З урахуванням такої трасформації понятійно-категоріального апарату (розширення змісту) стає більш зрозумілою логіка становлення та розвитку ЄБОП. 3. На емпіричному рівні ЄБОП справджуються положення окремих концепцій теорії міжнародних відносин – неореалізму, неолібералізму, неофункціоналізму та ін. Однак жодна з них не дає вичерпного пояснення розвитку ЄБОП. Вироблення цілісної експланаційної теорії, адекватної особливостям ЄБОП, залишається актуальним завданням. Запропоновано розглядати ЄБОП на теоретичному рівні як концепцію, що поєднує політичний і правовий аспекти. 4. На основі виокремлення основних якісних характеристик здійснено періодизацію формування безпекової співпраці європейських держав від повоєнного періоду і до наших днів (шість етапів). Вона відображає еволюцію від неформальних політичних консультацій до інституційної співпраці ЄБОП. 5. Розвиток нормативно-правового та інституційного механізмів ЄБОП відображає зміну поглядів держав – членів ЄС на функціональне поглиблення європейської інтеграції в сфері безпеки та оборони. Структурі ЄБОП властива сильна консервативність через небажання держав-членів делегувати свої повноваження у сфері безпеки та оборони на наднаціональний рівень. Це зумовлює низьку ефективність ЄБОП, зокрема, через заборону посиленої співпраці та панування принципу одностайності в ухваленні рішень. З точки зору ефективності бажаною є централізація управління ЄБОП або у формі ширшого делегування повноважень усіх держав-членів на наднаціональний рівень, або ж шляхом створення провідної групи держав-членів, які переберуть на себе відповідальність за військово-політичну діяльність ЄС. В обидвох випадках нагальною є потреба розширення і конкретизації випадків голосування кваліфікованою більшістю щодо військових операцій. 6. Гостро стоїть проблема узгодження всіх зовнішньо орієнтованих політик ЄС. Концептуально це втілилося в закріпленні комплексного підходу до безпеки у Європейській стратегії безпеки. Практично це потребує якнайшвидшого вдосконалення системи міжінституційних зв’язків між Радою ЄС та Комісією. Запропонована Конституцією посада міністра закордонних справ ЄС, який поєднуватиме функції Високого представника з СЗБП та комісара ЄК, а діяльність спиратиметься на роботу Європейської служби закордонних справ, є одним з оптимальних шляхів узгодження зовнішньополітичної діяльності ЄС і поєднання принципів міжурядового (Рада) та наднаціонального (Комісія) урядування. 7. На теоретико-практичному рівні невирішеним залишається питання співвідношення оборонного виміру та завдань з кризового врегулювання ЄБОП (військово-цивільна дихотомія). У миротворчій діяльності ЄС переважають операції цивільного та змішаного військово-цивільного характеру. Петерсберзькі місії, які становлять “оборонну складову” ЄБОП, не передбачають завдань з територіальної оборони ЄС і мають по суті характер операцій з кризового врегулювання. Завдання ЄБОП з колективної оборони експліцитно не закріплене в установчих договорах ЄС. Отже, таке закріплення не є обов’язковим, хоча залишається бажаним. За аналогією до природи зобов’язань всередині ОБСЄ, зобов’язання держав – членів ЄС з колективної оборони може базуватися не на договірно-правовій, а на політичній основі, що має морально зобов’язуючу силу. Правовою базою, достатньою для вжиття спільних оборонних дій ЄС проти агресора, може стати одностайне ухвалення спільної дії державами-членами на захист держави, що зазнала нападу. Тобто “спільна дія” як правовий акт ЄС може творити правову підставу для застосування державами-членами положення про колективну самооборону, закріплених ст. 51 Статуту ООН та ст. 5 Північноатлантичного договору. 8. За умов нових викликів безпеці відбуваються спроби стратегічного та інституційного реформування. ЄС потребує якісно нового типу військово-політичного лідерства. Проект Конституції для Європи зближує інституційно-наднаціональний та ліберально-міждержавний підходи до співпраці, поєднуючи дві тенденції, які досі здавалися непоєднуваними. На основі Конституції держави, які володіють необхідними ресурсами та бажанням стати лідерами тіснішої військово-політичної інтеграції ЄС (Франція, Німеччина, Великобританія), отримають можливість робити це через механізм структурної співпраці – з одного боку. З другого – за умови чіткого розподілу повноважень можливе становлення впливового інституційного лідера ЄБОП/СЗБП в особі міністра закордонних справ ЄС. Пропонована Конституцією структура ЄБОП/СЗБП дає можливість чітко виділитися військово-політичним лідерам ЄС і, водночас, сприятиме зміцненню інституційної складової європейської оборонної інтеграції. 9. Перед ЄС як регіональною організацією з безпеки згідно зі Статутом ООН постає актуальне завдання визначення його функціональної ролі серед інших міжнародних організацій (НАТО, ОБСЄ, ООН). Нетрадиційні асиметричні загрози міжнародній безпеці вимагають координації не лише на рівні національних держав у межах міжнародних організацій, а й координації діяльності цих організацій. Відтак, зростає значення принципу багатосторонності, що передбачає зміцнення договірно-правової основи та ролі міжнародних інституцій у вирішенні міжнародних безпекових проблем. Відносини всіх досліджуваних організацій визначає їх взаємозалежність. За регіональним і функціональним критеріями, оптимальним для ЄС у середньостроковій перспективі – з огляду на його стратегічні цілі та наявні інструменти – є закріплення за собою ніші виконання операцій з цивільного та військового (низької інтенсивності) кризового врегулювання в Європі та операцій цивільного кризового врегулювання – в цілому світі. 10. Співпраця України та ЄС у військово-політичній сфері відповідає вимогам часу та потребі вироблення адекватних інструментів реагування на нові загрози. Співпраця з ЄС та НАТО є складовими реалізації європейського вибору Ураїни, що доповнюють одна одну. З політичної точки зору ця співпраця є передумовою участі України у побудові нової архітектури безпеки в Європі. Військово-політична співпраця з ЄС є важливим елементом модернізації збройних сил України, підвищення конкурентоспроможності вітчизняного військово-промислового комплексу та підтримання належного рівня боєздатності армії. | 