У дисертації здійснено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукового завдання, що полягає у встановленні загальнотеоретичних закономірностей виникнення, розвитку та функціонування місцевого самоврядування, його природи та місця в системі публічної влади. Головними науковими і практичними результатами роботи є такі висновки: 1. Вирізнення окремими дослідниками в суспільстві «непублічної», або «квазіпублічної» влади позбавлене достатнього ґрунту – будь-яка влада в суспільстві є публічною. Публічність є аксіомою суспільної організації, що випливає з об’єктивної необхідності пошуку «загального» і відповідно неминучого обмеження окремих проявів «індивідуального». Водночас влада (зокрема, самоврядування) є лише механізмом визначення і реалізації такої публічності. 2. У найзагальнішому вигляді поняття «самоврядування» характеризує міру участі соціальної спільності у відносинах з управління, ступінь реалізованості її інтересів та відособлення управлінської системи від цих інтересів. На відміну від терміна «демократія», що пов’язується виключно з організацією державної влади і відбиває зовнішню форму, поняття «народовладдя» і «самоврядування» вживаються насамперед щодо сутності, змісту, відображаючи зокрема стан реалізованості ідеї належності суспільної влади її першоджерелу – соціальній спільності. Термін «народовладдя» дозволяє лише обмежене використання, за значенням він фактично зводиться до самоврядування державно-організованого суспільства. 3. Місцеве самоврядування є формою публічно-владного регулювання соціальною спільнотою (групою індивідів, об’єднаних рядом спільних інтересів завдяки компактному проживанню на певній території) окремих сфер власної життєдіяльності, що, на відміну від централізованого державного управління, здатне забезпечити найбільш повне виявлення і реалізацію інтересів такої спільноти. 4. Значною мірою протистояння державницької та громадівської теорій місцевого самоврядування відбиває лише протистояння методологій, підходів до розуміння державно-правової дійсності. Місцеве самоврядування, маючи широкий спектр своїх проявів, не допускає одномірного бачення. Кожна з теорій висвітлює окремий важливий аспект цього феномена. Громадівська та державницька теорії самоврядування концептуально лише доповнюють одна одну, їх протиставлення є наслідком використання окремих положень без урахування контексту їх виникнення і обґрунтування. 5. Весь спектр інтересів територіальної громади зводиться до трьох груп, кожна з яких по-різному співвідноситься з державними інтересами: 1) інтереси громади, що суперечать державним інтересам, не мають юридичних підстав бути реалізованими через конституційне закріплення держави як єдино суверенної організації на певній території; 2) інтереси громади, що співпадають із державними, утворюючи своєрідну «суміжну зону» між інтересами, що мають суто загальносуспільний характер, та інтересами, які стосуються виключно місцевої спільноти, перебувають одночасно як у сфері функціонального призначення державних інституцій, так і у сфері функціонування елементів соціальної організації місцевих співтовариств. Що ж до їх реалізації, то найбільш виваженою є побудова відносин між суспільством і територіальною громадою на паритетних партнерських засадах, а оскільки йдеться в першу чергу про надання відповідних ресурсів – фінансування, то й відповідальність місцевого співтовариства перед суспільством має обмежуватись наданням або ненаданням відповідних ресурсів. Функції держави в цьому разі фактично зводяться до виважено-обґрунтованого перерозподілу фінансових ресурсів, при цьому держава гарантує усім своїм громадянам забезпечення певного мінімального рівня послуг. Існування цієї сфери інтересів виключає можливість теоретично обґрунтованого і формально визначеного відокремлення «справ державних» від «справ місцевих» й розмежування відповідних повноважень на законодавчому рівні. 3) інтереси громади, які байдужі державі, оскільки не входять до кола її завдань. Право індивідів на ініціативне вирішення питань місцевого значення, що не порушує правомірних інтересів інших індивідів і суспільства в цілому, має розглядатися як природне. При цьому слід розрізняти природне право кожного індивіда та похідні від нього права територіальної громади та повноваження її органів, визначення яких державою не повинно порушувати природних прав окремих індивідів. 6. Взаємозалежність місцевого самоврядування і держави допускає їх розгляд у теоретичному плані (залежно від рівня дослідження) і як відокремлених явищ і як взаємопов’язаних в межах однієї системи, проте такою системою обґрунтовано слід вважати не механізм держави, а суспільство, систему суспільної (публічної) влади. Держава проявляє активність у визначенні правових меж діяльності місцевого самоврядування, забезпеченні його фінансовими ресурсами та механізмами примусового виконання рішень, гарантуванні своїм громадянам певного мінімального рівня задоволення соціальних потреб на всій території держави. Низький рівень соціальної активності членів місцевого співтовариства компенсується надмірним втручанням у відповідні суспільні відносини з боку інститутів державної влади і навпаки – вирішення на автономних засадах значного кола питань організації сумісної життєдіяльності місцевого населення знижує потребу використання державно-примусових заходів, що і є підґрунтям принципу субсидіарності. Водночас кожна з підсистем публічної влади, зокрема окремі рівні місцевого самоврядування, є автономною у власній сфері, що в умовах демократичної організації державної влади виключає можливість встановлення ієрархії між ними. 7. Як суб’єкт територіальна громада може бути наділена лише правами, а не повноваженнями. При регламентації діяльності суб’єктів місцевого самоврядування з боку держави, найбільш виваженим є використання загальнодозволеного типу правового регулювання. Обґрунтування обов’язку територіальних спільностей перед суспільством здійснювати ряд функцій по управлінню є безпідставним. 8. Місцеве самоврядування є особливим інститутом у системі суспільства. Так само не можуть бути охарактеризовані лише як елементи держави або громадянського суспільства багато інших сучасних інституцій, зокрема, приватний нотаріат, аудиторська діяльність, кожна з яких уособлює складне поєднання загально-соціальних, вузько-корпоративних та індивідуальних інтересів. Останнє наголошує на необхідності поглиблення проблематики громадянського суспільства від простого протиставлення держави і суспільства до вивчення складних механізмів взаємодії між ними та інституцій, що опосередковують таку взаємодію. 9. Запропоновано запровадження в категоріальному апараті загальної теорії держави та права поряд із поділом права на публічне й приватне більш загальних термінологічних конструкцій, які відбивають поділ і співвідношення індивідуальної і колективної (публічної) сфер соціуму. На відміну від традиційної проблематики громадянського суспільства, що певною мірою висвітлює співвідношення суспільного потенціалу і держави, означений поділ відбиває більш загальну проблематику співвідношення індивіда (особистості) і суспільства. Це необхідно насамперед в умовах істотної диверсифікації сфери публічного, що відбувається поміж іншим і за рахунок зростання питомої ваги самоврядування в різних сферах, коли публічне вже далеко не обмежується державним. |
