Основними теоретичними поняттями нашої дисертації є поняття «міф» і супутнє йому поняття «міфотворчість». Під міфом (слідом за Є. М. Мелетинським та іншими вченими) ми розуміємо первісну форму духовної культури давньої людини, його спосіб виражати своє сприйняття й осмислення навколишнього світу. Під «міфотворчістю» у нашій роботі мається на увазі архаїчне, колективне, спочатку ще напівраціональне-напівемоційне освоєння предметного світу, соціального й психологічного процесів усередині самої людини у формі окремих міфомотивів та міфообразів. Таким чином, міф і міфотворчість трактуються як явище історичне, а універсалізм міфу – як наслідок спільності ментальних особливостей первісної людини. У теорії міфу й у новітній історії літератури широко дискутувалося (і продовжує дискутуватися) питання про те, чи можна вважати міфотворчістю використання міфологічних мотивів і символів у сучасній літературі й інших видах художньої творчості. Само по собі, це питання виходить за межі нашої дисертації. Однак стосовно її головного об'єкта, творчої спадщини Роберта Грейвса, відповідь на поставлене питання може бути таким.
Сучасні літератори (і інші художники) не «створюють» міфів у строго історичному значенні цього терміну. Вони, кожен по-своєму, відбирають первинні міфи, адаптують їх до свого індивідуального світобачення й, таким чином, трансформують власне міфологічні змістові структури (хронотоп, систему персонажів, сюжети) і виразні засоби (композицію, символіку, атрибутику). Саме таку адаптацію й трансформацію вчені іменують іноді «вторинними» («авторськими») міфами або «неоміфами». Третім за вагомістю для нашої дисертаційної роботи є поняття «міфопоетична картина світу». Його ми (слідом за Ю. С. Степановим) трактуємо як таку систему міфологічних уявлень, що склалася вже в певний, досить структурований образ світу й одержала відображення у відповідних художніх чи близьких до художніх текстах. Таким чином, міфопоетична картина світу – це наступний етап і результат історичного розвитку, що проходить первинне, спочатку ще не розчленоване міфомислення.
При цьому саме міфопоетичні картини світу довше за все продовжують існувати в наступних літературних текстах, передаючись через загальнокультурні традиції, і тому залишаючись, часом, неусвідомлюваними до кінця навіть авторами цих текстів. Сказане пояснює, чому методологія дослідження творчості таких сучасних авторів повинна, на наш погляд, враховувати рівною мірою й програмні авторські принципи, але й той факт, що реальна художня (чи науково-художня) творчість цих авторів може лише частково збігатися з їх же раціонально сформульованою програмою.
До подібних науково-художніх інтерпретаторів, реконструкторів і водночас трансформаторів міфу саме й належить Роберт Грейвс – видатний англійський поет, прозаїк, перекладач, есеїст, дослідник і теоретик поезії й міфології. Творча спадщина Роберта Грейвса все ще продовжує збиратися й публікуватися його рідними й лише починає по-справжньому оцінюватися й осмислюватися істориками літератури, як зарубіжними, так і нашими вітчизняними.
Причина такого запізнення двояка. В Англії (а за нею й у США) творчість Роберта Грейвса було недостатньо вивчена тому, що була недостатньо оцінена. У літературознавстві Східної Європи (зокрема українському і російському) навпаки: ця творчість недооцінювалася, оскільки, в силу історико-соціальних причин, була недостатньо вивченою. Однак і сьогодні міфопоетична концепція Роберта Грейвса, що лягла в основу і його дослідницької роботи, і його власної ліричної поезії викликає в наукових колах гострі дискусії. Учасників цих дискусій можна, з певною часткою умовності, розділити на чотири групи.
Перші дві групи вчених протистоять одна одній не за своїм відношенням конкретно до творчості Роберта Грейвса, а скоріше за тим, як вони оцінюють історичні межі міфу й сучасні можливості відродження міфотворчості. Наступні дві групи вчених розмежовує вже ставлення не до міфу взагалі, а до наукових методів і до поетичних результатів діяльності саме Роберта Грейвса. Прихильники ідеї сучасної міфотворчості використовують фігуру Роберта Грейвса як аргумент на користь цієї ідеї, її супротивники – як аргумент проти. У другій парі опонентів скептичну позицію щодо наукових і художніх досягнень Роберта Грейвса обіймають вчені-«академісти», позицію доброзичливу – літературні критики й письменники-«модерністи». Така ситуація склалася в зарубіжному (англійському й американському) літературознавстві. У літературознавстві вітчизняному творчість Роберта Грейвса ще тільки починає широко вивчатися. За останні десятиліття це вивчення йшло більше в оглядовому плані. Роберт Грейвс розглядався лише як складова загальної літературно-критичної чи художньої панорами англійської культури XX сторіччя.
Тому найбільш актуальними на сьогодні уявляються завдання, по-перше, комплексного, по-друге, неупередженого, і, по-третє, методологічно адекватного аналізу різних аспектів науково-літературної діяльності Р. Грейвса як єдиного цілого. Серед наукових шкіл, що сформували міфопоетичну концепцію Р. Грейвса, сам її автор називав насамперед школи антропологічну, міфоритуальну й міфокритичну. Учені-антропологи зосередили свою увагу на історичних та етнокультурних джерелах міфу й поезії. Учені-міфоритуалісти зводять структуру, форми й функції міфотворчості до ритуалу. Учені-міфокритики прагнуть відшукати «матриці», моделі міфологічного сприйняття світу в пізнішій (у тому числі, в сучасній) літературі.
На основі синтезу конструктивних елементів всіх цих наукових шкіл, а також методів історико-порівняльного, структурного й поетологічного аналізу текстів у дисертації вперше розглянуто науково-художню творчість Роберта Грейвса – не як симбіоз різних його інтересів, а як цілісний міфопоетичний світ. Такий підхід дозволив вичленити два основних міфи («мономіфа»), що знаходяться у центрі досліджень Роберта Грейвса-ученого: міф про Велику Богиню й міф про її сина й коханого, Бога Нового («Прибывающего») Року.
Ці ж міфи (матріархально-еротичний і вегетативно-календарний) у ліриці Роберта Грейвса, на рівні поетологічному, перетворюються у дві провідні ліричні теми: про жінку-музу й про чоловіка-поета. На рівні сюжетному зазначені теми реалізуються в сюжетах священного покликання й священного служіння. Нарешті, на рівні символічному й словесно-образному ці наскрізні сюжети аналізуються Робертом Грейвсом-аналітиком і втілюються Робертом Грейсом-ліриком через лейтмотивні символи й лейтмотивні тропи. На такій підставі в дисертації зіставлені два ряди хронотопів, персонажів, сюжетів і символів. Перший ряд представляє типові хронотопи, персонажі, сюжети й символи тих міфів, які стали для Роберта Грейвса центральними (або їх варіанти). Другий ряд репрезентує аналогічні хронотопи, персонажі, сюжети й символи, але вже в ліричній поезії Роберта Грейвса – в межах виявлених у ній провідних поетичних тем.
Це зіставлення дозволяє об'єктивно показати, де Роберт Грейвс слідує за історичною граматикою своїх улюблених міфів досить точно, де й у який бік він їх трансформує, а де й чому він їх кардинально деструктурує, тому що переосмислює. Роберт Грейвс багато років уважно досліджував міфи, причому міфи різновікові й різнаціональні (германо-скандинавські, кельтські, античні, давні близькосхідні, середньовічні та ін.). Тому він досить точно відтворює як «словник», так і «граматику» міфу в загальному й цілому – міфу як типу сприйняття світу. Однак він же й трансформує використовувані ним міфи: у науково-критичних роботах – міфи, залучені як ілюстративний матеріал; у віршах і в «маленьких поемах» – міфи, що стають ліричним імпульсом і змістовою канвою його творів. Така трансформація здійснюється Робертом Грейвсом, за нашими спостереженнями, декількома способами. Він опускає частину змістових мотивів і формальних елементів вихідних міфів без будь-якої компенсації. Він послаблює, редукує інші мотиви й формотворчі елементи, виводячи з переднього плану тексту на його периферію, з тексту відкритого в підтекст, з розгорнутого сюжету або докладної характеристики персонажа в лапідарну деталь чи інтертекстуальну алюзію. Однак окремі мотиви й елементи міфу Роберт Грейвс, навпаки, поглиблює й підсилює. Показово, що всі вони пов'язані не так із «жіночими» сюжетами, персонажами й символами, як із «чоловічими», не так із «об'єктивацією» лірики через використання міфу, як із «суб’єктивацією» міфу за допомогою власне ліричних засобів (у тому числі, у теоретичних і історичних працях Роберта Грейвса).
Таким чином, Р. Грейвс-лірик з великою поетичною силою, тонкою інтуїцією, індивідуальною самобутністю втілює постулати Р. Грейвса-теоретика. Але він же (і тими ж способами) обмежує їх наукову об'єктивність і історико-культурну документованість. Як наслідок, Роберт Грейвс залишається «занадто ліриком» для ролі строгого вченого й «занадто вченим» для ролі імпульсивного ліричного поета. Водночас, саме такий синкретизм забезпечив Робертові Грейвсу стабільне місце в літературній і науковій панорамі XX сторіччя. Саме в цей час суспільство починає особливо болісно відчувати «дробність», «фрагментарність», надлишкову «спеціалізованість» і тому неповноцінність сучасної людини. З іншого боку, саме в цьому столітті на тлі світових воєн, соціальних і етнічних катаклізмів всесвітнього масштабу чітко заявляє про себе втрата універсальних цінностей і загальнозначущих духовних орієнтирів.
Все це привело не тільки до песимістичних теорій, від «заходу Європи» до «смерті історії» і близького «кінця світу», але й до спроб воскресити втрачену цілісність людини й світу. Синкретизм Роберта Грейвса став однією з актуальних відповідей на цей виклик часу. Дослідник, але й поет; викривач сучасного «урбанізму» й «техно-цивілізації», але й письменник-модерніст; реставратор, але й деструктор давніх міфів, – Роберт Грейвс як особистість і як творець довів, що попри весь свій зовнішній «ескепізм» і «маргінальність», він по праву є однією з ключових фігур у духовних і художніх процесах Європи XX століття.
|