У висновках наводяться основні теоретичні підсумки роботи, що стосуються осмислення перспектив подальшого наближення методології природничого і соціогуманітарного пізнання у світлі трансформацій, які відбуваються у сучасній науці. В узагальненому вигляді висновки можна представити у вигляді таких положень: - показано, що у сучасній методології науки відбувається відхід від протиставлення природничого та соціогуманітарного знання, причому це спостерігається у напрямках, які традиційно розглядались як протилежні у підході до аналізованої проблеми. В герменевтиці, що претендує на створення гуманітарної методології, принципово відмінної від природничої, останнім часом окреслюється тяжіння до більшої строгості та об’єктивності, тоді як в аналітичній філософії науки відбувається пом’якшення строгих стандартів, що пов’язане з неможливістю чисто раціональної експлікації науки. Таке пом’якшення відкриває широкі можливості для соціогуманітарного пізнання, яке значно краще вписується у сучасні методологічні стандарти, аніж у схеми, запропоновані логічними позитивістами; - на базі аналізу потенціалу синергетичного підходу при вивченні досліджуваної проблеми, показано, що синергетичний підхід дозволяє методологічно осмислити ряд концептів постнекласичної науки (хаос, біфуркація, нелінійність тощо), які є актуальними у соціогуманітарних науках; - проаналізовано основні аргументи на користь відмінності методологій природничих та соціогуманітарних наук: включеність дослідника в досліджуване суспільство і пов’язана з цим суб’єктивність; наявність у предметі соціогуманітарних наук значної кількості унікальних явищ; суб’єктивність, притаманна об’єктам вивчення соціогуманітарних наук; проблематичність узагальнень в цих науках; ціннісна навантаженість пізнання тощо. Дані аргументи розглядаються у світлі трансформації типів наукової раціональності від класичної до постнекласичної. У класичній раціональності занадто строгим критеріям науковості могли відповідати лише декотрі природничі науки (в основному, фізика). В соціогуманітарній сфері намагання дотримуватись стандартів класичної науки породжувало недоречності, вело до нехтування специфіки соціогуманітарних явищ. Натомість у некласичній та постнекласичній раціональності відбувалось пом’якшення методологічних вимог, що дозволило поширити ці вимоги і на соціогуманітарні науки без ігнорування їхньої специфіки; - аналіз проблем об’єктивності та ціннісної навантаженості пізнання засвідчує зближення методологічних стандартів природничих і соціогуманітарних наук. Ряд закидів щодо недостатньої об’єктивності соціогуманітарного знання було послаблено чи відкинуто на підставі критики концепту “абсолютного суб’єкта”, усвідомлення теоретичної навантаженості пізнання і неминучої присутності позараціональних чинників у пізнанні; - на зближення природничих і соціогуманітарних наук вказує і аналіз розуміння каузальних зв’язків, який показує, що відбувся перехід від домінування детермінізму, характерного для класичної науки, до визнання неминучої присутності випадковості. Це веде до ослаблення вимог щодо точності прогнозу і визнання ймовірнісних, “м’яких” прогнозів, які характерні для соціогуманітарних наук; - аналіз тенденції до єдності природничих і соціогуманітарних наук передбачає також дослідження спільних рис у структурі наукового знання в цих двох сферах. Проаналізовані гіпотетико-дедуктивна, індуктивна, статистико-релевантна та генетико-конструктивна моделі наукового знання дозволяють зробити висновок про значну подібність, попри другорядні відмінності, структури природничого та соціогуманітарного знання; - зрештою, у світлі тенденції до єдності цих двох сфер знання окреслюється образ загальнонаукової методології – він містить декотрі засадничі риси (об’єктивність, перевірюваність, інноваційність тощо), які є спільними для всіх наук, хоча кожна з них має ряд методів, властивих лише цій науці чи спорідненим з нею наукам. |