У загальних висновках підсумовано основні результати дослідження: Важливою умовою націє- та державотворення завжди була мова. Вона є тим чинником, що сприяє згуртуванню народу. Недаремно ж державні діячі завжди намагалися використати мову для зміцнення держави, влади. Дисертаційне дослідження свідчить, що багатий досвід асиміляції різних народів набули свого часу всі колоніальні імперії. Франція, Іспанія, Португалія у своїх колоніальних володіннях проводили однозначно асиміляційну мовну політику. Дещо іншу політику у своїх володіннях проводили Великобританія та Бельгія, котрі допускали вживання місцевих мов, принаймні, у початковій школі та в низових ланках адміністративного керування. Цими мовами можна було видавати і деякі газети. Тому після проголошення незалежності особливо гостро постало мовне питання саме в колишніх французьких, португальських та іспанських володіннях. Майже в усіх цих країнах декларувалася потреба розвитку місцевих мов, багатьма з них справді була розроблена писемність, з’явилися деякі публікації, а з часом – навіть і преса. Однак за рідкісними винятками державною мовою в колишніх колоніях, наприклад, французьких, залишається мова колонізаторів. Переважає вона і в усіх сферах суспільного життя молодих національних держав за мінімального рівня функціонування місцевих мов. Досить не тривалий період колоніального панування не призвів до масової мовної асиміляції автохтонного населення, але небезпечний прецедент було закладено. І в умовах державної незалежності домінування майже в усіх сферах мови метрополії сприяє поширенню двомовності з наступною тенденцією до переходу на одномовність. Простежено, що зовнішня асиміляційна політика була здебільшого продовженням внутрішньої політики щодо національних меншин тієї чи іншої країни. У Франції жорстка мовна політика здійснювалася з часів Великої Французької революції, коли фактично було заборонено використання у школі та пресі мов національних меншин. Замаскована асиміляційна політика здійснювалася частіше, коли допускався обмежений, суворо регламентований рівень розвитку мов етнічних меншин. З особливою гостротою питання мови, національної освіти й культури постали в ХІХ та на початку ХХ століттях. Для українців ці питання завжди були актуальними. Перебуваючи протягом кількох століть у складі сусідніх іншомовних та інокультурних держав, Україна зазнала мовно-культурної експансії, головним чином з боку російського самодержавства (безконечні накази, укази, розпорядження про заборону української мови й українського друкованого слова, переселення представників корінної нації у віддалені кутки імперії й заміна їх чужорідним елементом), – усе це не могло не накласти свій відбиток на психологію, поведінку й культуру українців. Процес цілеспрямованого нищення мови нації дістав назву лінгвоцид. Вивчивши погляди науковців на явище лінгвоциду, запропоноване власне трактування цього терміна як різновиду мовної політики, в результаті якої шляхом активного цілеспрямованого втручання у внутрішню структуру мови, обмеження використання її суспільних функцій відбувається поступове зменшення і згасання комунікативної, інформаційної, пізнавальної, а відтак мислеоформлюваної функцій, що в кінцевому результаті призводить до асиміляції й денаціоналізації народу панівною нацією. Це негативне явище стало вирішальним в історії становлення і розвитку української мови. У ХVІІ – ХІХ ст. існувала реальна загроза її абсолютного зникнення. Сфери використання мови в ці періоди були максимально звужені, унаслідок чого занепадають основні функціональні стилі, збіднюється лексика і фразеологія, гальмується або зовсім припиняється процес вироблення й унормування національної літературної мови. Історія становлення української мови як національної пов’язана з великою кількістю актів, циркулярів, розпоряджень. Цензура українського друку ставала головним чинником заборони мови, літератури, культури українського народу. У дисертаційному дослідженні вивчено і проаналізовано архівні джерела, які введено у науковий обіг як новий фактологічний матеріал, що доповнює і розвиває теорію лінгвоциду як суспільного явища. (Ф. №442. Оп. №42. Спр. 364 – збільшення платні лікарям російського походження по Київській губернії; Ф. №320. Оп. №1. Одн. зб. – заборона на виставці продуктів сільського господарства в м. Лубнах робити надписи українською мовою; Ф. №321. Оп. №1. Спр. 181 – заборона інспекторам народних училищ у Полтавській губернії спілкуватися українською мовою; Ф. №294. Оп. №1 Спр. №4-а – про друк українських текстів російськими буквами; Ф. №356. Оп. №1. Спр. 20 – заборона виконувати українські пісні в громадських місцях у м. Миколаєві; Ф. №707. Оп. №261. Спр. 7 – про посилення нагляду за студентами і заборону носити українські і польські національні костюми; Ф. №442. Оп. №849. Спр. 35 – заборона користуватися українською мовою під час публічних виступів; Ф.№289. Оп. №1. Спр. 276 – заборона продавати поштові марки з надписом ,,В школі наша будучність”, розпорядження про вилучення з торгівлі цих та інших марок, на яких написано по-українськи; Ф. №442. Оп. №862. Спр. 170 – розпорядження про закриття бібліотеки-читальні в с. Стрельчинцях у зв’язку з добіркою літератури українською мовою; Ф. №336. Оп. №4 Спр. 19 – розпорядження про закриття усіх газет, що видавалися українською мовою у Харківській губернії у зв’язку із складною політичною ситуацією у країні; Ф. №294. Оп. №1. Спр. 147 – про заборону брати на рецензування і перевидавати книги українською мовою; Ф. №1680. Оп. №1. Спр. 32 – про заборону видавати твори українською мовою у м. Харкові; Ф. №442. Оп. №539. Спр. 22 – розпорядження про призначення на посаду керівників гімназій у західних губерніях виключно осіб російської національності; Ф.№707. Оп. №256. Спр. 263 – розпорядження про щомісячну винагороду учителям російської мови за перевірку письмових робіт; Ф. №707. Оп. №256. Спр. 265-а – розпорядження про посилення заходів, що сприятимуть кращому вивченню історії та російської словесності у Київській губернії та ін.) Розкрито, що завдяки найсвідомішій частині української інтелігенції на кінець ХІХ ст. українська мова утверджується і продовжує свій розвиток. У цій сфері активно діють культурницькі й політичні організації й товариства. Українські письменники писали не лише художні твори, а й літературно-критичні, етнографічні, фольклористичні праці, брали участь у формуванні, унормуванні української літературної мови, обстоювали право на існування написаного по-українськи. Виявлено, що велику роль в утвердженні української мови відіграли мовні дискусії, які велися навколо української мови на сторінках наукових, громадсько-політичних, науково-популярних газет та журналів. Участь у них брали як українські вчені, так і російські, частково – польські та інші славісти. Наприкінці ХІХ ст. велася полеміка серед українських науковців щодо шляхів розвитку української літератури. У ній узяли участь представники Великої України, зокрема Б.Грінченко та А.Кримський, учені Галичини – І.Верхратський, І.Франко. У ході дискусії про роль західно – та східноукраїнських варіантів у розвитку загальноукраїнської літературної мови вчені прийшли до думки про те, що в основі української загальнолітературної мови повинна бути мова Наддніпрянської України. Однак загальноукраїнська мова має поновлюватися лексикою й інших діалектів. Дискусії, що велися протягом ХІХ – п. ХХ ст., остаточно показали окремішність української мови, визнали її право на самостійний розвиток, що, зрештою, було толероване й Російською академією наук. З’ясовано, що мовні полеміки показали спроможність української мови бути мовою науки. Це переконливо довели українські вчені І.Франко, Б.Грінченко, М.Грушевський, незважаючи на те, що російські вчені С.Булич, Т.Флоринський намагалися переконати, що українська література повинна бути органом безпосередньої поетичної творчості, а також засобом поширення елементарних знань серед простих людей. Великою перешкодою у розвитку національної культури була заборона української мови, проте завдяки освітянам, працівникам періодичних видань, акторським трупам, письменництву на кінець ХІХ століття українська мова утверджується і продовжує свій розвиток та вплив на українські націєтворчі процеси. Сьогодні Україна творить свою державу, і на її розвиток та зміцнення має бути поставлена й нова мовна політика. Ціла низка авторських та відомчих концепцій і проектів законів з урегулювання мовної політики в Україні, опублікованих в останні роки, спонукають до розробки державної Концепції мовної політики, а відтак і Закону про державну мову в Україні та мови представників інших народів, які живуть на нашій землі. Такі документи сьогодні необхідні для Української держави. У них слід чітко окреслити головні теоретичні засади, реальні умови та принципи функціонування української мови як єдиної державної мови та мов представників інших етносів, що є її громадянами. До таких умов, що визначають пріоритет української мови як державної, безперечно, на нашу думку, належать: – автохтонність українського народу, що споконвіку живе на цій землі, розвивається й забезпечує духовну, культурну, економічну, територіальну цілісність нації; – взаємодія українського народу на основі державної мови з іншими народами світу, що надає українській мові міжнародного визнання, забезпечує її комунікативне поширення та підвищує державне, політичне, освітнє, наукове, культурологічне знання в українському суспільстві та на міжнародній арені; – самодостатність української мови, що виявляється в її лексичному, семантичному, стилістичному багатстві, великих виражальних можливостях, що забезпечують її використання у всіх сферах життєдіяльності українського народу, міжнародній політиці, економіці, культурі, науці, освіті; – єдність української мови, її функціонування в українському суспільстві, державі, міжнародних відносинах, освіті, науці, культурі забезпечує її науково унормована, стилістично диференційована літературна форма – сучасна українська літературна мова, а також її територіальні і соціальні діалекти; – відродження Української держави, усіх її інститутів влади має стати головним гарантом розвитку української мови, швидкого поширення й застосування її у всіх сферах життя українського суспільства, захисту від усіх способів, форм, методів чужої агресивної мовної інтервенції щодо української мови, культури, духовності, освіти. Вважаємо, що ці та інші умови й принципи мають бути методологічно й теоретично обґрунтовані й уміщені у Концепції мовної політики. Визнання української мови державною на законодавчій основі позбавляє сенсу безплідні дискусії на мовному ґрунті. Адже українська мова, якою народ накопичив найбільші інтелектуальні й духовні багатства і котра як пам’ять і знаряддя належить не лише нині сущим українцям, попереднім поколінням і нащадкам, а всьому світові як культурна данність і, насамперед, усім громадянам нашої держави, незалежно від етнічного походження і віросповідання, саме вона і є для нас найціннішою. Тому вона повинна мати, у першу чергу, на державному рівні гарантовані права, а володіння українською мовою повинно стати громадянським обов’язком кожного громадянина. Лише за таких умов українська мова має можливість утверджуватися, розвиватися, збагачуватися, успішно виконуючи суспільні функції. |
