З огляду на сучасні пріоритети лінгвістики, особливе значення має пошук і вивчення явищ, які втілюються в процесі спілкування відповідно до ілокутивної мети мовців. Існує необхідність у поясненні цих явищ, установленні їх алгоритмів і закономірностей для досягнення ефективної комунікації. Одним із таких малодосліджених мовленнєвих феноменів є ухильність, а саме, її реалізація в італійському політичному дискурсі. На сучасному етапі лінгвістичних студій дискурс є об’єктом міждисциплінарних досліджень. Відповідно при його аналізі необхідно враховувати мовні та позамовні фактори впливу. Серед останніх особливе значення мають соціальний чинник, індивідуальні риси комунікантів, уплив ЗМІ. Установлено, що ухильність реалізується в межах дискурсу, визначаючись комунікативною метою мовця, втіленою за допомогою відповідних засобів у певному контексті. У роботі окреслено характерні випадки використання мовцями ухильності. Потреба в дослідженні явища ухильності на матеріалі політичного дискурсу зумовлена важливістю ролі політиків у житті суспільства та їхнього впливу на громадську думку. Дискурс визначено як складне соціолінгвальне явище (матеріальним результатом реалізації якого є зв’язний текст в усній чи писемній формі), котре сформувалося та функціонує під впливом суто мовних чинників і низки позамовних (прагматичних, когнітивних, психологічних, соціокультурних, історичних тощо) факторів, сукупність яких дозволяє декодувати глибинний зміст (який може не відповідати зовнішній формі), з’ясувати позиції всіх учасників комунікації та їх ілокутивну мету. Політичний дискурс виділено як окремий вид дискурсу та визначено його характерні риси: зверненість до аудиторії, прагнення досягнути певної комунікативної мети, жорсткі часові рамки, врахування типу комунікації та ролі ЗМІ. Досліджено лінгвістичні особливості сучасного італійського політичного дискурсу. Ними є: використання італійськими політиками лексичних запозичень із французького та англійського політичного дискурсу; наявність лексичних одиниць, утворених за допомогою суфіксів “-ismo” та “-ista”, суфікса й закінчення дієслів “-izzare”, префіксів “anti-”, “co-”, “re-”, “contro-”, “extra-”, “cripto-”, “pseudo-”, “super-”, “ultra-”; флексій “-(i)t”, “-(z)ione”, “-(e)nza”; уживання прикметників, утворених від власних імен; присутність термінів, понять, ключових слів з інших дискурсів або галузей знань; нестабільність конотацій політичної лексики та термінології; їх залежність від ідеологічної ситуації та особистості мовця; значне використання абстрактних іменників і риторико-стилістичних засобів. Відсутність єдиної дефініції для позначення різних проявів неточності, неконкретності тощо в мові та мовленні обумовила запровадження терміна “ухильність” (“evasione”), що охоплює широкий спектр схожих явищ. Установлено, що політики висловлюються ухильно в монологічних виступах, а також в ініціативних і реактивних репліках діалогічного мовлення. Залежно від мети ухильність може бути як бажаною, так і небажаною для однієї зі сторін комунікації чи водночас для обох, залишаючись складовою мови та мовлення, їх властивим елементом. Явище ухильності в сучасному італійському політичному дискурсі реалізується через низку окремих і комбінованих засобів, які дозволяють політикові здійснити власний комунікативний намір. Вибір одного чи кількох таких елементів визначає лінгвістична компетенція кожного мовця, особливості сприйняття явищ світу, відповідної манери кодування повідомлень тощо, а також шляхи декодування почутого реципієнтами. Аналіз різнорівневих мовних засобів вираження ухильності засвідчив, що всі рівні мови задіяні при оформленні ухильних висловлень. Зокрема, серед засобів досягнення ухильності досліджено окремі лексичні елементи, їх сполучення, риторико-стилістичні прийоми та предикативні засоби. Було виділено підгрупи цих елементів і вибудувано з них ряди від неконкретного до точного, де це доречно і можливо. У всіх ситуаціях досліджувані одиниці виражали ухильність не лише при окремому їх уживанні, але й у сполученнях з іншими (не обов’язково деконкретизованими засобами). Результатом таких поєднань було посилення (рідше – послаблення чи, в окремих випадках, нейтралізація) ухильності. Констатовано існування закономірностей у сполученні засобів вираження ухильності, а також їх використання у ряді комунікативних ситуацій. Установлено, що однією з визначних рис італійського політичного дискурсу є стратегія ухильності – загальна лінія вмотивованої мовленнєвої поведінки політиків, особливістю якої є здебільшого навмисне використання ними сукупності однойменних комунікативних тактик, націлених на неточний виклад думки, відхід від чіткої номінації, захист іміджу (власного та/чи реципієнта). Політики реалізують цю стратегію у мовленні шляхом вибору однієї з тактик ухильності. Тактика ухильності визначена як конкретна мовленнєва дія, під час якої в ході комунікації політики практично здійснюють свій стратегічний намір уникнути чіткого викладу думки за допомогою одного чи кількох вербальних і/або невербальних прийомів, способів, методів (складових явища ухильності), що полягають, зокрема, у використанні окремих або комбінованих засобів ухильності. Виділено п’ять основних тактик ухильності. Кожна з них має свої підвиди, вибір яких залежить від мовної компетенції політика, риторичних навичок, красномовства, комунікативної ситуації, фонових знань адресата й ілокутивної мети мовця. За допомогою тактик ухильності політики також здійснюють свій комунікативний намір у мовленні, передають більший чи менший ступінь упевненості, ймовірності, вірогідності, сумніву, недовіри, свідому (рідше – ненавмисну) приблизність тощо. Численні приклади ухильності свідчать про амбівалентність цього явища, що може виникати не лише як продумана тактика чи спланований ефект мовлення, але й спонтанно. Явище ухильності не слід асоціювати лише з недбалим мовленням або зумисно негативним уживанням мовних засобів. Проведене дослідження показало, що ухильність може виникнути не тільки через бажання мовця. Найчастіше, у такому разі, політик охоче розтлумачить сказане на прохання співрозмовника. Іншим позитивним випадком реалізації ухильності є її використання оратором заради лаконічності, при вияві ввічливості чи для уникнення образ. Отже, без ухилень спілкування не є повноцінним, тобто в мові існує діалектична необхідність ухильності. У дисертації комплексно проаналізовано прояви, функціонування та різноманітність елементів ухильності, їхню здатність поєднуватися між собою, а також бути використаними при творенні тактик ухильності – складових однойменної стратегії. Подальші дослідження, ураховуючи значну кількість випадків відсутності конкретики в мовленні політиків, можуть бути зосереджені на вивченні шляхів інтерпретації політичного дискурсу, щоб адекватно розуміти і реагувати на почуте; усування можливих проблем, які виникають у результаті невідповідного сприйняття неточної чи “розмитої” інформації; аналізі ідіостилів італійських політиків; діахронічному порівнянні мовлення політичних діячів; регіональних і діалектних особливостей політичного дискурсу Італії. |
