Феномен “знання” знаходиться в центрі уваги майже всіх галузей сучасного наукового простору, проте його лексична репрезентація та когнітивно-дискурсивний статус усе ще не стали об’єктом цілеспрямованого вивчення і системного дослідження. Необхідність комплексного аналізу епістемічної лексики у трихотомії “форма – зміст – функція” зумовила опис як її лінгвокогнітивних параметрів у системі німецької мови, так і принципів та механізмів її дискурсивної реалізації. Двовимірність мовного знака, його онтологічна та конвенціональна природа зумовлює здатність мови одночасно бути й інструментом пізнання (референційний аспект), й інструментом комунікації (репрезентативний аспект). Перший входить до кола інтересів філософії, логіки, соціології, інформатики, психології, власне мовознавства, а другий, входячи до сфери компетенції когнітивно-дискурсивної парадигми лінгвістики, є по своїй суті метазнанням, оскільки має справу із засобами сигналізування суб’єктом мовлення як про наявність у нього того чи іншого позамовного знання, так і про ступінь його достовірності, його якісну чи кількісну оцінку. Масив епістемічної лексики сучасної німецької мови становить собою певний гіпо-гіперонімічний корпус, когнітивно значущим гіперкомпонентом якого є інтегральна ознака “(мета)знання”, що конституюється трьома основними гіпонімами – достовірність, розуміння, віра. Гіпонім достовірність передбачає тріарно марковану шкалу, крайніми полюсами якої є ’повне знання’ та ’незнання’, а проміжну ланку заповнює градуальний набір маркерів ’неповного знання’, тоді як епістемічні гіпоніми розуміння та віра мають вигляд бінарних опозицій ’розуміння’ – ’нерозуміння’, ’віра’ – ’невіра’. З одного боку, група епістемічних одиниць характеризується в лексико-семантичній системі певною автономністю, яка забезпечується полісемічними, синонімічними, антонімічними відношеннями, співвіднесеністю із семантичним інваріантом, тісним зв’язком когнітивно-семантичних і когнітивно-граматичних властивостей. З іншого, – семантичні та граматичні кореляції із одиницями інших лексичних угруповань зумовлюють її органічне включення до загальної мережі логосфери. Когнітивна організація епістемічних лексем у дискурсі базується на інваріантному фреймі з трьома основними конституентами – антропонімічним суб’єктом знання, епістемічною зв’язкою та об’єктом знання. При цьому термінальні елементи (суб’єкт і об’єкт) можуть бути імпліковані за умови їх пресупозитивного статусу, контекстуальної виводимості, непринциповості їх акцентування. Варіювання слотів цієї інтегральної моделі здійснюється залежно від типу дискурсу, його презумпцій щодо конкретизування чи абстрагування, тропеїзації, а також від типу позамовного знання. Епістемічні лексеми можуть сприяти реалізації констативних, квеситивних, директивних і комісивних настанов, реалізовувати різноманітні вторинні прагматичні значення, аранжувати фатичні мовленнєві акти. Епістемічні маркери у складі простих, композитних і комплексних мовленнєвих актів можуть або уточнювати епістемічний фон чи окремі епістемічні компоненти дискурсу, або висувати епістемічний чинник у центр іллокутивного фокусу висловлення, надаючи йому статус провідного. У дискурсі мовленнєва особистість, як правило, схиляється до імплікування повного (істинного, фактуального) знання та уникає чи намагається мінімізувати вираження епістемічних провалів. Навпаки, знання неповне (від суб’єктивно достатнього, припустового, гіпотетичного до сумнівного, маловірогідного) вона прагне експлікувати. Контроль за адекватним перебігом комунікативного процесу мовець здійснює через дискурсивно продуктивні оператори ’розуміння’ й ’нерозуміння’, які, однак, займають периферійне місце в епістемічному пареміокорпусі. У той же час ’віра’ і ’невіра’, будучи в цілому інтеріоризованими епістемічними станами, відіграють важливу роль у паремійній картині світу, проте в дискурсивному просторі реалізуються досить обмежено. Відбір і вживання епістемічної лексики в дискурсі регулюються ергономічними та синергетичними чинниками, а також жанрово-стилістичною специфікою дискурсу. Коло дискурсивно активної лексики обмежується семантично примітивними, формально негроміздкими, стилістично нейтральними одиницями, що зумовлюється необхідністю економної витрати мовленнєвої енергії та прагненням мовця полегшити процес сприйняття інформації адресатом. Епістемічні „обов’язки” та епістемічна „відповідальність” мовленнєвої особистості виявляються посиленими в публіцистиці та в науковому дискурсі, тоді як у розмовно-побутових інтеракціях мовець має більшу свободу у вираженні оцінки якості свого й чужого знання. Дискурс становить собою складну, неоднорідну, нелінійну, відкриту й когерентну систему, яка функціонує за синергетичними законами. Основу синергетичного бачення мовленнєвої діяльності складає когнітивно-комунікативний дуалізм, що сприяє адекватному відбору лексичних одиниць і граматичних структур, забезпечуючи переборення ентропійних процесів і налагодження епістемічного балансу дискурсу. Комуніканти підключають інтенсифікаційні, мітигаційні, дисконектні, апроксиматичні механізми керування дискурсом, намагаючись підтримувати систему презентації метазнання в оптимальному режимі відповідальності за повідомлену інформацію, який виступає синергетичним орієнтиром-еталоном. Аналіз епістемічної лексики німецької мови доводить перспективність синкретичних когнітивно-дискурсивних розвідок на шляху до з’ясування механізмів використання мовних одиниць homo loquens у своїй комунікативній практиці. Доцільним видається у цьому зв’язку дослідження лінгвокультурних, лінгвокогнітивних і лінгвопрагматичних параметрів функціонування епістемічної лексики в інших типах дискурсу, на матеріалі інших природних мов із урахуванням соціолектних, ґендерних і вікових факторів мовленнєвої діяльності. Питомої ваги набувають і проблеми синергетичної взаємодії лексичних показників якості знання з імплікованими епістемічними смислами, а також порівняльні характеристики з лексичним масивом каузації знання. |
