На основі теоретичного узагальнення й компаративного дослідження із залученням широкого поняттєвого й методологічного інструментарію головних теоретичних моделей легітимації в дисертації запропонована соціально-філософська концепція генези і розвитку методологічних принципів легітимації соціальних інститутів. Еволюція, соціально-історичні типи й механізми легітимації, що притаманні певним історичним типам суспільства, розкрито в контексті різних парадигм філософування. Основні результати соціально-філософської концепції дослідження засад легітимації соціальних інститутів фіксуються в низці положень. Соціальний інститут у широкому розумінні являє собою усталений комплекс формальних та неформальних правил, принципів, кодів, смислів, які виконують функцію впорядкування та кристалізації соціального буття людей у системі ролей, статусів, організацій. У цьому (потестарному) сенсі соціальний інститут виражає інтенцію всезагальності, що обертається потребою оцінки його як справедливого (легітимного) і практики обґрунтування, визнання та прийняття (легітимації) його в суспільній свідомості. Легітимація як процес (стратегія та діяльність), спрямований на визнання, підтримку та обґрунтування в суспільній свідомості інституту як такого, що відповідає очікуванням про належне (благо, справедливе), розгортається в певному нормативному полі й спирається на нормативний консенсус у суспільстві щодо значень життєвого світу. Легітимність як атрибутивна ознака інституту характеризує рівень визнання (довіри) до соціального інституту (інституціональної сфери загалом) у соціумі, його якісну когнітивно-ціннісну визначеність. Легітимація відбиває моральний вектор прагнення індивідів до справедливості через дотримання нормативності, у площині якої відбувається їх самовизначення щодо норм, правил, смислів. Легітимність радше фіксує певний рівень досягнення ними особистої та колективної практики самореалізації (етичний вимір) відповідно до їх уявлень про благо й у такий спосіб постає відбиттям ціннісного телосу, контекстуально закоріненого в певних історичних формах життя. У контексті феномену суспільної раціоналізації історична еволюція типів легітимації у філософсько-історичному плані постає як їх поступова трансформація в напрямку від дорефлексивного стану засад легітимації (онтологічно-сакральний тип) до рефлексивного (формально-раціональний), який зазнає подальшої трансформації у відповідних підходах постмодерністської філософської традиції, що культивують наративний потенціал мовних ігор. Акцентування на чиннику рефлексивності дає змогу уточнити тлумачення традиційної легітимації терміном „онтологічно-сакральна легітимація”, в межах якої вирізняються міфологічна форма легітимації як цілком дорефлексивна, бо спирається на синкретизм світобачення, і релігійна легітимації, яка, зберігаючи онтологічний характер, передбачає усвідомлення людиною Бога як творця світу й вищу легітимаційну інстанцію соціальних порядків. У діахронії змін філософських парадигм зазнає відповідної трансформації теоретико-методологічне підґрунтя граничної (остаточної) легітимації соціальних інститутів – як перехід у процесі суспільної раціоналізації від надання інститутам космічної чи божественної релевантності (в онтологічній) до раціонального обґрунтування їх у межах аксіоматично-дедуктивних систем або на засадах трансцендентального постулювання неусувності певного набору рефлексивних операцій (в менталістичній) і, зрештою, до трансцендентально-прагматичної рефлексії передумов легітимації (в лінгвістичній), зокрема в поняттєвих межах дискурсивної етики. Хоча легітимність конкретного типу інституціональної сфери соціуму завжди забезпечується кумулятивним ефектом різних легітимуючих принципів, однак кожному історичному типу суспільства притаманний панівний тип (форма) та механізм легітимації, які слід розглядати як ідеальні зразки. Для інститутів архаїчного суспільства – міфологічна легітимація, узасадничена механізмом магічних практик; для суспільств високих культур (державно-організованих) – релігійна легітимація шляхом священної практики та ритуальної апеляції до Бога (освячення, помазання, коронація тощо); для модерних (індустріальних) та постмодерних (постіндустріальних) – формально-раціональна легітимація, основана на механізмі формальних процедур, які виходять з принципів позитивного права та раціональної моралі. У межах формально-раціонального типу утверджується практика політичної легітимації за допомогою ціннісно-нормативних засад. Ціннісно-нормативна легітимація інституціональної сфери суспільства живиться значеннями життєвого світу в процесі безпосереднього спілкування комунікантів. Однак вона може здійснюватися як демократичними, так і авторитарними способами мобілізації впливу на легітимаційний процес. У контексті розрізнення філософських засад монологічної / діалогічної раціональності, що відповідає принципу суб’єктивності філософії свідомості та принципу інтерсуб’єктивності філософії мови, демократична легітимація отримує, з одного боку, позитивістський образ децизіонізму політичного рішення (як вияв системної раціональності), а з іншого – образ деліберативного процесу. У межах останнього виокремлюються консенсуально-дискурсивна легітимація на засаді комунікативної раціональності та альтернативні їй постмодерністські концепції розуміння демократичної легітимності в контексті паралогії й контингентності наративного процесу мовних ігор. Термін „авторитарний спосіб легітимації” політичних інститутів свідчить про вихолощення позитивного змісту поняття легітимації, оскільки в цьому разі вона спирається на механізм залякування (терор) суб’єктів легітимаційного процесу та маніпулювання ними. Що ж до демократичної легітимації політичних інститутів, то здійснюється вона за допомогою механізму участі громадян у політичному процесі розробки та прийняття рішень на засадах деліберативності (обговорення). Логіка розвитку принципів легітимації соціальних інститутів у царині гуманітарного знання лежить у площині зміни парадигм від класичної раціональності (принципу суб’єктивності філософії свідомості, який з новочасної доби обумовлює домінування суб’єкт – об’єктного ставлення до світу, зокрема соціального) до некласичної (на принципі суб’єкт – суб’єктного (інтерсуб’єктивного) відношення, що репрезентує комунікативна філософія) і постнекласичної раціональності (на принципі плюральності, котрий якнайкраще демонструє постмодерністська стратегія наративної легітимації в процесі мовних ігор). Потреба в зміні парадигм соціогуманітарного знання – від принципу суб’єктивності (філософії свідомості) до принципу інтерсуб’єктивності (комунікативної філософії) в просторі легітимаційної проблематики – зумовлена необхідністю, з одного боку, подолати методичний соліпсизм філософії суб’єктивності, а з іншого – забезпечити єдність розуму, який диференціювався на цілком автономні інституціональні сфери (наука, мистецтво, право, мораль, економіка, кожна з яких потребувала власного коду легітимації – відповідно, істини, краси, законності, справедливості, ефективності, тобто прибутку). Отже, у разі втрати соціальними інститутами метасоціальних гарантій (онтологічно-сакральних і релігійних) та недовіри до принципу суб’єктного розуму заперечується проект Просвітництва, що виявляє кризу цілераціональних засад легітимації, яка на філософському рівні усвідомлюється як криза метафізики. Постметафізичний концептуально-методологічний ландшафт легітимації соціальних інститутів у сучасному соціально-філософському дискурсі найвиразніше репрезентують дискурсивно-етична теорія, теорія систем та постмодерністська культура філософування. Якщо перші дві намагаються відстояти просвітницький проект (перша шляхом забезпечення єдності розуму „в множинності його голосів” (Габермас) у формі процедурно досягнутого порозуміння, що встановлюється тимчасово, а друга – ідеологією систем), то постмодернізм принципово заперечує будь-які стратегії легітимації на універсальних цінностях (консенсуальні й системні, ліберальну ідею прав людини тощо). Відстоюючи пріоритет стратегії малих наративів (цінність одиничного, окремого, неповторного, унікального) перед гранднаративами, продовження проекту Просвітництва та легітимації інститутів ліберального суспільства пропонується вже за допомогою засобів літературної критики (Рорті), у межах якої філософія зводиться до статусу одного із її жанрів. У світлі соціально-філософського аналізу феномен глобалізації постає як складний, внутрішньо суперечливий процес розвитку світу як єдиної соціальної системи. З одного боку, поширення в процесі глобалізації інформаційних технологій виявляє визначні риси постмодерного світогляду: безсуб’єктність (виробництва і споживання, віртуалізація фінансових потоків тощо), децентралізація, плюральність, інтертекстуальність, а з іншого – панування технологічної раціональності, що обертається універсалізацією стандартів у глобальному вимірі, гомогенізацією та уніфікацією світу. На інституціональному рівні це виявляється в загостренні конфлікту легітимаційних засад у площині „універсальне – партикулярне”. Інтенції універсального виражає глобальний вимір економічного життя, фінансових, інформаційних, соціокультурних потоків. Партикулярний інтерес виражають національна форма політичної влади (держава) та культурно-цивілізаційні особливості, що зберігаються завдяки мові. На тлі депотенціації інституту держави та демократичної легітимності в процесі глобалізації світу актуалізується потреба в інтеркультурному діалозі щодо принципів забезпечення міжнародної справедливості та пошуку засад синтезу різних парадигм легітимації. Поняттєво-категоріальна структура та методологічні засади дискурсивної етики пропонують оптимістичну перспективу для взаємодоповнюваності контроверзних моделей легітимації, які обстоюють на різних методологічних засадах ліберали й комунітаристи, автори системно-теоретичного аналізу та постмодерністських проектів. У дискурсивно-етичній методологічній перспективі втрачають свою переконливість спроби тлумачити моральний універсалізм як ворога індивідуалізму, а єдність розуму – як форму репресії. Навпаки, завдяки ідеалізованим передумовам комунікації, які надають комунікативному розуму трансцендентального виміру, моральний універсалізм здатний захищати цінність індивідуального та неповторного й шляхом інтерсуб’єктивного порозуміння на засадах рефлексивності, відкритості та транспарентності процедур утверджувати в суспільному житті ідеали гуманності, толерантності й справедливості. Попри певні утопічні інтенції дискурсивної етики, її методологія може слугувати надійним регулятивним інструментом в царині легітимації наддержавних інститутів управління в глобалізованому соціальному просторі шляхом інституціоналізації глобальної деліберативної демократії. Необхідною передумовою наближення цього проекту до реальності має бути демократичне формування політичної волі, яке здійснювалося б у горизонті всесвітньо інтегрованої публічності. Звідси інститути публічності мають вийти за межі національних держав у глобальний комунікативний простір; необхідно, щоб формувалися структури світового громадянського суспільства, яке об’єднає громадян за інтересами в неформальних рухах. У цих умовах набуває актуального звучання кантівська ідея інституціоналізації права всесвітнього громадянства. Проте наповнення цих ідей конкретним змістом щодо механізмів та шляхів інституціоналізації глобальної демократичної легітимності потребує подальших консолідованих зусиль філософів та суспільствознавців. |
