Загальноєвропейські тенденції та ідеї епохи Відродження були прийняті та знайшли продовження і на теренах України, справивши значний позитивний вплив на розвиток освіти, науки, мистецтва, архітектури. Засвоєння творчих надбань Європи було тісно пов’язане з вивченням та використанням латини, яка охопила майже всі сфери культурно-політичного життя. Давнє перебування України між двома культурними традиціями – західною та східною, коли країна водночас була частиною європейського світу у своїх соціальній та політичній структурах і частиною східної, грецько-візантійської, культури за своїми духовними вподобаннями, зумовило прагнення українського народу до гармонійного поєднання цих двох традицій, одним із проявів якого стала Греко-католицька церква. У її середовищі латина посідала важливе місце не тільки в кінці XVI–XVII ст., а й до першої половини ХХ ст., будучи широко вживаною в церковному житті – в канцеляріях, офіційній кореспонденції, приватному листуванні, судах та консисторіях, монастирях, пастирських посланнях та проповідях, богослужбовій та релігійній літературі, богословській освіті та ін. Аналіз мовного матеріалу, який подає латинськомовна документація Греко-католицької церкви, виявив інтерференційні зміни, викликані впливом староукраїнської та частково польської мов на різних рівнях. На фонетико-орфографічному рівні: Порівняно з латиною класичної доби набувають більшого поширення літери z, k; введені у VIII–XI ст. графеми w та j також зустрічаються у досліджуваних текстах, причому w використовується досить часто, в той час як вживання j, на відміну від інших латинськомовних текстів українського походження, за винятком кількох документів носить спорадичний характер. В українському різновиді середньовічної латини наявні переважно такі фонетико-орфографічні зміни, що стосуються взаємозаміни елементів, які мали однакову вимову (голосні i/y, дифтонги та монофтонги, буквосполучення ti/ci), а також поява або втрата при написанні тих елементів, які суттєво не впливали на вимову (літера h у словах грецького походження, немотивоване подвоєння приголосних або спрощення подвоєного написання літер). Незначною кількістю прикладів представлені асиміляція та спрощення груп приголосних. Це можна пояснити тим, що на території України латина існувала поруч з мовою іншої групи, яка не впливала на вивчену в школі латинську фонетику та орфографію (це твердження справедливе для власне латинської лексики), на відміну від країн Західної Європи, особливо тих, де національними мовами були романські, які внаслідок близькості до латини вносили певні елементи власної фонетики та орфографії в латину. Через відсутність чітких норм і правил передачі засобами латинської мови слов’янських слів автори досліджуваних документів в одних випадках намагалися за допомогою наявних у латині графічних засобів передати звуки рідної мови, а в інших – вдавалися до запозичення діакритизованих графем, диграфів і буквосполучень польської мови з метою передачі особливостей фонетичного звучання деяких власних імен, географічних назв та назв певних українсько-польських реалій. На морфологічному рівні: 1) система іменника не зазнала суттєвих змін порівняно з класичною латиною, наявні поодинокі випадки зміни роду або відміни іменників; характерним для латинськомовної документації Греко-католицької церкви (як і для латинськомовних інскрипцій) є запис власних імен в адаптованому до системи латинського відмінювання варіанті поряд з морфологічно незмінними прізвищами, що зберігають українсько-польську форму; 2) характерні ознаки системи прикметника в латинській мові Греко-католицької церкви: морфологічно неправильне утворення найвищого ступеня порівняння; поява ступенів порівняння у деяких прикметників, які в класичній латині їх не мали; наявність ступенів порівняння у дієприкметників; вживання прикметників (та прислівників) у найвищому ступені з підсилювальною часткою quam. Також відзначається переважання препозитивного вживання прикметників, змішання значень ступенів порівняння, широке використання прикметників у найвищому ступені порівняння; 3) для системи займенника характерною є відсутність асиміляції у деяких формах займенників, утворених за допомогою частки -dem або -dаm; наявність невірно вжитих відмінкових форм займенників; взаємозаміна вказівних та означальних займенників під впливом староукраїнської мови, для якої не характерна така велика кількість займенників; наявність особового займенника, який не несе логічного наголосу, в ролі підмета; вживання поруч двох займенників, вказівного або особового та означального; вживання в узагальненому значенні займенників в однині; 4) у системі дієслова спостерігаються спорадичні випадки переходу дієслів з однієї дієвідміни до іншої, наявне не завжди правильне використання основ при утворенні дієслівних форм, неправильне використання або зникнення дієслова esse (бути) в аналітичних формах минулого і майбутнього часу, збільшення кількості дієслів, що можуть мати допоміжне значення, заміна дієприкметників теперішнього часу активного стану описовою конструкцією. На лексичному рівні латинськомовна документація Греко-католицької церкви демонструє значний розвиток лексичної системи, викликаний культурно-історичними умовами та потребою вербального оформлення нових понять та явищ, що з’явилися у суспільстві. Питомі латинські слова часто демонструють розвиток нових значень. Церковна лексика представлена переважно запозиченнями (матеріальними, семантичними запозиченнями та кальками) з грецької або давньоєврейської мов. Суспільно-політична лексика має найбільше новотворів, представлених як запозиченнями різного типу, так і варваризмами. На синтаксичному рівні: Синтаксичні функції відмінків та вживання прийменниково-відмінкових конструкцій у латині Греко-католицької церкви зазнали певних модифікацій порівняно з класичною латиною. Деякі прийменники демонструють появу нових значень; при префіксальних дієсловах із семантикою віддалення вживаються переважно прийменники, які повторюють дієслівний префікс; досить широко представлені зміни в керуванні дієслів: а) заміна одного відмінка іншим у безприйменникових додатків; б) заміна певної відмінкової форми на прийменниково-відмінкову конструкцію; в) заміна одного прийменника іншим у додатках, виражених прийменниково-відмінковою сполукою, що в переважній більшості випадків пояснюється впливом староукраїнської мови. Прості та складносурядні речення проаналізованої документації мало відрізняються від подібних речень у класичній латині. Серед основних особливостей складнопідрядних речень відзначаються такі: 1) підрядні з’ясувальні речення демонструють відхилення від правила послідовності часів; немотивоване вживання кон’юнктива в реченнях зі сполучником quod; руйнування традиційних синтаксичних структур після виразів на позначення страху і заперечення; 2) у підрядних означальних реченнях без відтінків значення може вживатися присудок в кон’юнктиві; 3) у підрядних реченнях причини трапляється немотивована заміна індикатива на кон’юнктив, у реченнях з однорідними підрядними можливе вживання обох способів; 4) у складнопідрядних реченнях часу з одного боку спостерігається скорочення ряду сполучників, які можуть вводити підрядне речення, а з іншого, набувають поширення сполучники, що не були так часто вживані в класичній латині, зокрема quando, є тенденція до руйнування правил використання способів у підрядних реченнях; 5) умовні періоди зазнають певних змін порівняно з класичною латиною. Досить широко вживаються реальний та ірреальний види умовних періодів, натомість потенційні умовні періоди представлені нечисленною групою речень, що викликано впливом староукраїнської мови, умовні речення якої формально близькі до реальних та ірреальних умовних періодів латинської мови, і не так легко адаптуються до форми, притаманної латинському потенційному умовному періоду. Внаслідок різного оформлення умовних речень в латинській та староукраїнській мовах розвинулося досить багато змішаних типів умовних періодів; 6) інфінітивні звороти часто замінюються на підрядні речення зі сполучником quod; також особливістю латини, вживаної у середовищі Греко-католицької церкви є вживання звороту accusativus cum infinitivо після дієслів у пасивному стані, чого не передбачали норми класичної латини; 7) зворот аblativus absolutus є досить поширеним, однак звужується спектр можливих значень даної конструкції, найчастіше аblativus absolutus виступає в ролі речення з семантикою способу дії, рідше зустрічаються незалежні конструкції зі значенням обставини часу, умови, допусту. Стилістичними особливостями текстів зумовлена наявність великої кількості сталих зворотів. Таким чином, проведений аналіз виявив, що український різновид пізньосередньовічної латини із деякими застереженнями (пам’ятаючи, що правильність латинської мови значною мірою залежала від індивідуальних обдарувань мовця, від рівня освіти та якості викладання латини в школі тощо) все ж таки можна вважати певною єдністю, оскільки, залучивши результати досліджень інших науковців для отримання більш повної характеристики феномену пізньосередньовічної латинської мови в Україні, вдалося виявити низку спільних рис, характерних для фонетики та орфографії, граматики та лексики, які виникли внаслідок впливу на латину староукраїнської та частково польської мов. Проведений аналіз дозволяє ввести в науковий обіг нову інформацію про лінгвістичні особливості латинськомовної документації Греко-католицької церкви, доповнивши тим самим уже наявні в мовознавстві дані про феномен українського різновиду пізньосередньовічної латини кінця XVI–XVII ст., і може служити основою для подальших досліджень специфіки існування та функціонування латини на території України в зазначений період. | 