| У дослідженні латинськомовних інскрипцій XVІ–XVІІІ ст. українського походження ми мали на меті з’ясувати шляхи проникнення латинської мови на територію України, визначити її роль у суспільному житті країни і з’ясувати соціо-культурні передумови феномена вербальної сакралізації матеріальних об’єктів, з’ясувати граматичні особливості латинської мови інскрипцій зазначеного періоду, а також порівняти граматику пізньосередньовічної латинської мови інскрипцій з граматичними явищами латинської мови класичного періоду. Відповідно до результатів дисертаційного дослідження зроблено такі висновки. 1. Розвиток суспільства відбивається на динаміці змін у мові, отже, розвиток останньої безпосередньо залежить від пізнавально-відображальних і комунікативних потреб соціуму, що в свою чергу визначається його соціо-культурними особливостями, зокрема й конфесійної природи. Рівень матеріального достатку людей, характер їхніх занять, умови проживання, станова приналежність тощо є тими провідними чинниками, які обумовлюють потребу вироблення системи мовних засобів і форм сакралізації різноманітних матеріальних об’єктів у формі інскрипцій. Характер публічних написів на теренах України починає змінюватися, а їх кількість значно зростає з розквітом міського життя і інтенсифікацією соціальної взаємодії громадян, що знаходило своє відбиття в більшому ступені свободи і суспільної ініціативи. Традиція нанесення інскрипцій на матеріальні об’єкти розвивалася в тісному контакті з культурами Західної Європи. Посилення європейської орієнтації України з XVI ст. об’єктивно вело до зростання ролі феномена сакралізації під впливом політичних, освітніх, культурологічних чинників, а завдяки релігійним текстам латина здобуває в усьому християнському світі ту вагу і престиж, яку раніше мали твори класиків античності лише для людей освічених. 2. Латина почала інтенсивно використовуватися в усіх християнських країнах слов’янського світу з метою зміцнення позицій держави і піднесення престижу як країни загалом, так і окремих шляхетських родів чи окремих осіб, а традиційна церковна культура поступається місцем культурі світській, в основі якої лежала антична традиція. Ідеї епохи європейського Відродження позитивно відбилися на розвитку освіти, науки, архітектури та мистецтва України, яка залежно від історичної доби входила до складу різних державних утворень – Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, Російської імперії. Територіальна суміжність з країнами Центральної та Західної Європи створила сприятливе середовище для засвоєння кращих здобутків європейської культури, саме цей час позначений появою видатних діячів науки і культури українського походження. Під впливом християнської традиції західного обряду почалося швидке поширення латинської освіченості серед досить значної частини населення, особливо його заможних привілейованих верств. 3. За змістом проаналізовані в роботі інскрипції поділяються на такі основні типи: посмертні, будівельні (на честь зведення будівлі), присвячувальні, глорифікаційні, моралістично-афористичні. Окрему групу становлять інскрипції із зазначенням дати події. Як показав аналіз, матеріал дослідження, найбільша кількість латинськомовних інскрипцій, знайдених на території України, припадає на ХVІІ століття, що є характерним не лише для України. Це час виявлення нащадками родів власної генеалогії, меморизація звершених справ та здобутих знань. Порівняльний аналіз інскрипцій XVІ–XVІІІ ст. українського походження і класичних зразків інскрипцій доби античності засвідчує своєрідне схрещення переважаючих і тепер елементів античної традиції, що виявляється в самій структурі напису, його художньо-стилістичному оформленні, калькуванні усталених виразів і зворотів тощо, з традицією слов’янською, насиченою християнськими реаліями. 4. Зіставний аналіз граматичних особливостей латини, поширеної на українських землях у XVІ–XVІІІ ст. і відображеної в численних інскрипціях, та граматики латинської мови класичного періоду на основі текстових джерел того часу дозволив встановити такі характерні інтерференційні зміни в будові українського різновиду пізньосередньовічної латини як результат впливу української і частково польської мов: 1) фонетико-орфографічні особливості латинськомовних інскрипцій зумовлені рівнем володіння автора латиною та ступенем мовно-культурної полонізації певної території. При запозиченні іншомовних слів впроваджуються окремі нові графеми, що призводить до численних орфографічних змін. Зокрема, під впливом польської мови широкого використання набувають букви w та k, не характерні для класичної латини. Вони вживаються переважно для відтворення власних назв осіб, географічних об’єктів, інших імен, посад тощо. Для позначення голосного звука |і| зазвичай вживалася буква і, проте часто можна спостерігати й паралельне використання літери y, яка традиційно писалася лише в словах грецького походження; на позначення ж звука |і| нескладового все частіше вживається буква j, відсутня в класичному латинському письмі. Зникнення різниці у вимові довгих і коротких голосних часто призводить до зникнення диграфів або ж до явища фонетико-правописної гіперкорекції, коли диграфи з’являються там, де їх не мало б бути. Інший прояв уніфікації у вимові довгих і коротких голосних – спонтанна взаємозаміна диграфів. У буквосполученнях ngu, su, які перед наступним голосним вимовляються як |нгв|, |св|, – відповідно до звучання літера u на письмі часто замінюється на v. Набуває поширення тенденція до гіперкорекції букви h і усунення подвоєних приголосних. У текстах аналізованих інскрипцій автори часто вдаються до вживання літер польського алфавіту, яких не існувало в латинському алфавіті. Більшість власних назв та імен записувалися відповідно до польського звучання власної назви, зокрема за допомогою таких традиційно використовуваних літер польського алфавіту, переважно діакритизованих або диграфів, як , , , , , , , cz, rz, sz, szcz; 2) морфологічна система також характеризується низкою інтерференційних змін. Найбільш суттєвою морфологічною особливістю в системі іменника є поява невідмінюваних польських власних імен і інших назв поряд з правильною латинською іменною парадигмою, що свідчить про досить високий рівень володіння латиною авторами інскрипцій на тлі браку знань польської мови, достатніх для реалізації їх нормативного вживання. Система прикметника характеризується такими інтерференційними змінами: a) вживання форм ступенів порівняння у власній функції набуло в латинськомовних інскрипціях великого поширення через специфіку їх використання. Вживання форм вищого або найвищого ступенів замість звичайного як одного з прийомів глорифікації, особливої шаноби стосовно особи або ж підкреслення значимості певної події чи предмета з метою посилення враження на читача є характерною особливістю середньовічних латинськомовних інскрипцій; b) поширення явища субстантивації прикметників під впливом української мови. У морфологічній системі займенника відзначено такі інтерференційні зміни: a) у середньовічних латинськомовних інскрипціях під впливом української мови, яка має спрощену парадигму засобів позначення просторової демонстративності, відбувається звуження спектра значень вказівних займенників; b) значне поширення явища прономіналізації прикметників і дієприкметників за аналогією до української мови; с) під впливом української мови не зазнає імплікації особовий займенник у ролі підмета, який не несе логічного наголосу. До інтерференційних змін у морфологічній системі дієслова належать: a) послідовне вживанням дієслів у perfectum logicum, що є наслідком впливу східнослов’янських мов, оскільки perfectum у значені perfectum logicum структурно і семантично відповідає складеному іменному присудку української мови (дієприкметник + дієслово „бути” в формі теперішнього часу); b) дієприкметники активного стану латинськомовних інскрипцій поступово набувають значення, співвідносного з дієприслівниками української мови, змінюючи синтаксичну функцію означення при другорядних членах речення на функцію обставини при присудку. Функціональній тотожності латинських дієприкметників активного стану з дієприслівниками української мови сприяло вживання їх у класичній латині переважно в предикативній функції замість атрибутивної; c) характерною особливістю латинськомовних інскрипцій є зникнення дієслова esse (бути) в аналітичних формах минулого часу, що пояснюється частим опущенням цього дієслова в аналогічних конструкціях української мови; d) значно частіше порівняно із класичною латиною засвідчується вживання герундива в функції означення з відтінком необхідності; е) в латинськомовних інскрипціях досліджуваного періоду спостерігаємо тенденцію до обмеження вживання часових форм imperfectum, plusqumperfectum, futurum II з одночасним розширенням натомість вживання prаesens, perfectum і imperativus. Вживання часів у дійсному способі відповідає нормам класичної латинської мови, а умовний спосіб найширше представлений формами conjunctivus optativus і conjunctivus іmperativus. Зазначені інтерференційні зміни дозволяють зробити висновок про формально-функціональну взаємодію двох морфологічних систем у латинсько-українському мовно-культурному континуумі; 3) на синтаксичному рівні відзначено такі характерні зміни: У прийменниково-відмінковій системі на фоні збереження основних синтаксичних функцій відмінків ці зміни є такими: a) значно більшого поширення набув прийменник de, розвинувши своє значення і збагатившись новими функціями, що призвело до збільшення кількості додатків, які вводяться цим прийменником; b) з’явилася тенденція до вживання прийменникових конструкцій з е (ex) і inter замість конструкції з Genetivus partitivus; c) приналежність людини до певного поселення або походження з певного роду позначається в українському різновиді середньовічної латини іменними конструкціями з прийменником de, зрідка ex, a. Конструкції з цими прийменниками стали вживатися в значенні Ablativus originis; d) прийменники віддалення de, ex, a, близькі за своїми значеннями, втрачають конкретне просторове значення, набуваючи більш узагальненого, оскільки заміна функцій класичних відмінків прийменниковими сполуками відбувалася разом із змішуванням їхніх значень. Найабстрактнішого значення набуває прийменник de, більш загальним значенням характеризується a, а ex найбільшою мірою зберігає своє часово-просторове значення; e) прийменниково-відмінкові конструкції з прийменником in часто виступають незалежними від питань куди? і де?, що зумовлюється впливом української мови, де в обох випадках вживається форма місцевого відмінка; f) в окремих випадках відбувається ускладнення класичної моделі відмінкової конструкції прийменником in або ж має місце його неправильне вживання при змішуванні відмінкових значень. Структура простого і складного речень латинськомовних інскрипцій характеризується такими інтерференційними явищами: a) порядок слів у аналізованих реченнях зумовлений ступенем володіння авторами нормативною латинською мовою. Близько половини зафіксованих зразків інскрипцій зберігають порядок, характерний для класичної латини, решта ж відзначається лібералізацією канону, що виявляється, зокрема, і в переміщенні дієслова-присудка з кінцевої синтаксичної позиції в початкову та переході до контактного розташування присудка і підмета під впливом української мови, для якої така топіка була характерною; b) типовою інтерференційною особливістю простих речень у зазначених інскрипціях є еліпсис дієслова-зв’язки за зразком відповідної конструкції української мови; c) вплив української мови на синтаксичну систему латини призвів до зміщення співвідношення вживаних способів вираження присудкових форм на користь дієслів дійсного способу. Простий присудок, виражений особовою формою дієслова, є найуживанішим, і значно рідше, порівняно з класичною латиною, вживаються різновиди складеного присудка – дієслівний і іменний; d) відзначено тенденцію до збільшення кількості випадків вживання під впливом української мови особового займенника в ролі підмета там, де в класичній латині він традиційно імплікується; e) вживання зворотів Accusativus cum infinitivо і Nominativus cum infinitivo в латинськомовних інскрипціях зустрічається значно рідше, що пояснюється впливом українського синтаксису, для якого використання інфінітивних зворотів не було характерне. У наявних інфінітивних конструкціях часто спостерігаємо порушення норм їх будови, недотримання вимоги вживання часових форм або ж загалом – заміну підрядним реченням; f) зворот Ablativus absolutus зберіг свою поширеність у середньовічній латині, що можна пояснити семантичною близькістю до нього дієприкметникових зворотів української мови; g) складносурядні речення характеризуються незначними змінами в структурній організації синтаксичних конструкцій, а саме поширенням безсполучникового зв’язку та складносурядних речень зі сполучниками sed і et; h) для складносурядних речень на тлі збереження їхніх основних структурних типів характерне переважання підрядних означальних із сполучниками qui, quae, quod; другими за продуктивністю типом складнопідряних речень є підрядні речення часу зі сполучником cum; 4) основна частина вживаної у текстах проаналізованих інскрипцій лексичних одиниць, природно, належить до основного фонду латини класичного періоду. Проте з’явилося багато лексичних новотворів і слів з модифікованим значенням і запозичень з церковної латини, що пояснюється суспільно-політичними та культурологічними чинниками, а саме входженням України до тогочасного європейського мовно-культурного простору. Аналіз латинськомовних інскрипцій в Україні кінця XVI – початку XVIII століть засвідчив значну поширеність феномена сакралізаційної інскрипції з особливими, зумовленими інтерференційною взаємодією латини і слов’янських мов відповідного історико-культурного регіону Європи – насамперед української, а також польської, ознаками, що дозволяє говорити про існування окремого регіонально-історичного різновиду пізньосередньовічної латинської мови. Найбільшою мірою зазначені зміни знайшли своє відображення в лексико-граматичній сфері латинської мови, причому на всіх її структурних рівнях – морфологічному, лексичному, синтаксичному. Наведені результати і висновки можуть слугувати основою для проведення нових досліджень з проблематики функціонування латинської мови на теренах України і східної Європи загалом у зазначений період. | 