У результаті проведеного дослідження розвитку китайської монументальної пластики від давнини до початку ХХІ ст., зроблені наступні висновки: 1. Наявні дослідження китайської скульптури переважно присвячені традиційній пластиці. При цьому, праці китайських вчених мають оглядовий характер. Праці європейських учених відрізняються широтою контекстуального поля, однак не враховуються особливості естетичного сприйняття китайського народу та останні археологічні дослідження. Розвиток монументальної скульптури як виду образотворчого мистецтва в Китаї ХХ ст. залишається найменш висвітленою сторінкою в історії китайської художньої культури. 2. Формування художньої своєрідності китайської традиційної пластики проходило під значним впливом ідей буддизму, даосизму і конфуціанства. Зазначені три вчення вплинули не тільки на тематичний репертуар скульптури (образи Будди і Бодхисатв, охоронців віри, архатів, святих, мудреців), але й зумовили змістовне ядро китайської пластики. Так, у зображенні людини майстрами завжди приділялося велике значення духовним якостям, у той час як тіло трактувалося як щось усереднене, позбавлене індивідуальних рис. При досить розвиненому знанні пропорцій, руху і пластики людського тіла, воно ніколи не ставало об'єктом пильної уваги, вивчення і естетичного культу. Буддійські та конфуціанські ідеї, що заперечують цінність особистості, зумовили відсутність такого виду монументальної скульптури як пам’ятник. Не склалося й традиції скульптурного портрету. Важливу роль у формуванні художніх принципів зіграли суміжні види мистецтв. Шість принципів живопису, сформульовані Сє Хе (V ст.н.е.), а саме вимога відображення в мистецтві принципу «ци юнь, шен дун» (звучання духу, рух життя) стало загальним критерієм художності для всіх галузей образотворчого мистецтва. Відповідно до зазначеного принципу, майстер повинний прагнути не зображення зовнішньої подоби, а виявлення внутрішньої енергії образу. Енергія ци втілювалася майстрами у відмовленні від тілесності образа, в умінні передати внутрішній рух під зовні типологічно трактованим вбранням. 3. У розвитку традиційної скульптури Китаю простежується еволюція від об'єкта як грубого, матеріального тіла, підпорядкованого кам'яному блокові, з якого воно висікалося, до пластично виразного об'єкта, що враховує зв'язок із просторовим оточенням, синтезує можливості пластики, лінії і кольору. Протягом тисячоліть змінювалось призначення монументальної скульптури. За класичних часів вона виконувала сакральну функцію (скульптура гробниць та буддійських храмів). У ХХ столітті монументальна скульптура виконує соціально-комунікативні функції. Об’єкти монументальної пластики служили утвердженню суспільно-значимих ідей, уславлювали нових героїв нового суспільства. Наприкінці ХХ – початку ХХІ ст. скульптура стає головним засобом поліпшення міського середовища. 4. У розвитку монументальної скульптури в ХХ – на поатку ХХІ ст. виділяються чотири етапи: Перший етап (поч. ХХ ст. – до 1949 р.) – час вивчення європейського досвіду, закладання основ нового типу монументальної скульптури, призначеної для міського середовища. Другий етап (1950 – 1978 рр.) – період формування нового Китаю і культурної революції, вивчення досвіду Радянського Союзу, розвиток міської скульптури у напрямку монументальної пропаганди нових ідеалів і прославляння вождів народу. Панування революційного реалізму. Третій етап (1978 – 1990 рр.) – період реформ та відкритості, заснування Комісії з планування міської скульптури, розвиток монументальної і монументально-декоративної скульптури, оновлення тематики та засобів виразності. Четвертий етап (1990 р. – дотепер) – економічний підйом, зростання темпів урбанізації, розвиток демократичних інститутів. Поряд із збереженням традиції академізму, розвиваються абстрактні форми скульптури, відбуваються експерименти з новими матеріалами, технологіями, засобами виразності. Міська скульптура стає новим засобом покращення міського середовища. 5. У розвитку професійної освіти простежуються відповідні загальному розвитку мистецтва і, зокрема, скульптури періоди: Початок ХХ-го століття – 1949 р.: навчання китайських майстрів у художніх закладах Франції, відкриття перших факультетів скульптури у 1920-ті рр. (Шанхайське приватне художнє училище, Ханчжоуський художній інститут), впровадження французьких програм підготовки. 1950 - 1976 рр.: навчання китайських майстрів в СРСР, впровадження до навчального процесу радянських програм підготовки, панування принципів реалізму та історизму. 1978 - 1990 рр.: звільнення від ідеологічного компоненту, оновлення навчальних програм, спрямованих на розвиток інших видів монументальної пластики (садово-паркова скульптура). 1990 р - по сьогодні: вивчення європейського досвіду на новому етапі, пошук гармонійного сполучення сучасних форм та національних традицій. 6. Розвиток монументальної скульптури в ХХ ст. відбувався у русі від суспільно-значимих й ідеологічно вивірених об’єктів, що поєднують прийоми китайської пластики і європейської реалістичної скульптури, до освоєння нової художньої мови, нової естетики і нової постановки проблеми синтезу східної та західної традицій. Протягом століття китайськими скульпторами були засвоєні такі нові завдання, як пам’ятник герою, портрет, пластичні властивості оголеного тіла, інсталяція. 7. У сучасній скульптурі ослаблений тематизм, більше уваги приділяється формі та оновленню образотворчої мови. Активно розвиваються старі традиції введення кольору, скульптура нерідко здобуває знаковий і декоративний характер. Використовуються прийоми давньокитайської пластики (у передачі внутрішньої енергії образу, естетичному осмисленні природних форм та фактур). Стираються границі між видами і жанрами мистецтва, формується єдність скульптурного об’єкту та навколишнього середовища. 8. Перспективним видається проведення порівняльного аналізу художніх принципів сучасної монументальної скульптури з іншими видами мистецтва в контексті різних галузей її призначення (місто, парк, меморіал тощо). | 