В процесі даного дослідження, виходячи з запропонованого в роботі розуміння понять “цивілізація” та “культура”, було відстежено та проаналізовано процес становлення культурно-цивілізаційної проблематики в українській філософській думці кін. ХІХ – поч. ХХ ст. Специфіка цього процесу визначається в порівнянні з попереднім етапом розробки цієї проблематики кін. ХVІІІ – кін. ХІХ ст. Підбиваючи підсумки, можна зробити такі висновки. 1. В історії філософської думки України кін. ХVІІІ - кін. ХІХ ст. можна простежити лінію, яку умовно можна назвати традицією “критики цивілізації”. Її репрезентують такі мислителі, як Г.С.Сковорода, М.В.Гоголь, П.Д.Юркевич, П.О.Куліш. Включені до цієї традиції філософські побудови варіюють основні положення, вперше сформульовані Сковородою, який створює філософську концепцію, що своїми головними засадами повністю суперечить цивілізаційній системі цінностей. Базовими підходами цієї концепції є: екзистенційний характер філософствування; “кордоцентрична” філософія; Євангельський підхід до розуміння місця людини в світі; надання переваги чуттєвому, інтуїтивному пізнанню в порівнянні з науковим; заклик до морального самовдосконалення; антиурбаністські мотиви; критика прогресу (як покладання теперішнього на вівтар “світлого майбутнього”). Таким чином, можна казати про протиставлення в творчості названих мислителів цивілізаційній парадигмі світосприйняття як вторинній та непродуктивній (духовно і творчо) парадигму культури як духовного виміру людського існування. 2. На наступному етапі розвитку української філософської думки періоду кін. ХІХ – поч. ХХ ст. спостерігаємо процес становлення поглядів українських мислителів на культуру та цивілізацію від уявлень до сталої наукової теорії. Найкраще цей процес простежується на прикладі соціально-філософських концепцій таких видатних українських мислителів, як М.П.Драгоманов, І.Я.Франко та В.І.Вернадський. 3. Визначення поглядів на культуру та цивілізацію М.П.Драгоманова, І.Я.Франка та В.І.Вернадського має істотне значення для розуміння їх філософського доробку, соціальної та наукової діяльності. Здебільшого зазначена проблематика розглядається М.П.Драгомановим в контексті проблеми прогресу, який мислитель розуміє як розширення свободи особистості, що говорить про “прихильність” мислителя до культури, як до можливості окремої особи здійснити повною мірою свої можливості самовиявлення. Сфера проблем, яких торкається в зазначеному ракурсі І.Я.Франко, дуже широка: від теоретичних проблем меж в культурі, направленості поступу та цілей прогресу до конкретного їх вирішення - пошуку шляху України, шляху до ідеалу, самостійності, самоідентифікації народу. І.Я.Франко робить спробу знайти гармонійне співіснування цивілізаційних прагнень (прагнень прогресу) та етичних засад в культурі, тобто любові як рушійної сили прогресу та віри в ідеал як мети поступу. В.І.Вернадський розглядає зазначену проблематику в контексті постановки концепції “Ноосфери”. Займаючись природознавством, В.І.Вернадський виходить на сферу соціогуманітарного знання та проблему переосмислення останнього в контексті вирішення проблеми гармонійного існування людини в межах культури в умовах цивілізації. 4. Філософсько-соціальні побудови М.П.Драгоманова, І.Я.Франка та В.І.Вернадського хоча і різняться за проблематикою (оскільки сфери їх діяльності здебільшого не збігаються), але суттєво схожі за філософською спрямованістю, яку умовно можна назвати “цивілізаційною”. В творчості зазначених мислителів яскраво відбилося поєднання етико-антропологічного спрямування філософських побудов з науково-раціоналістичним спрямуванням діяльності. Основні філософсько-значущі проблеми, які піднімаються мислителями: для М.П.Драгоманова - “людина, громада і людськість”, для І.Я.Франка - “герой, особистість і народ, нація”, для В.І.Вернадського - “особистість і людство”. В свою чергу, наукова та громадська діяльність мислителів базується на пріоритеті науково-раціоналістичного підходу до розв’язання одвічних питань людського існування. 5. У філософській діяльності М.П.Драгоманова, І.Я.Франка та В.І.Вернадського ставиться проблема переосмислення існування людини та існуючої парадигми поглядів на світ, що висуває необхідність визначення людини в єдності її життєдіяльності, без протиставлення природного соціальному, без конфронтації душі та тіла, інакше кажучи, визначення її як цілісності, задля чого в людині як суб’єкті культури необхідно формування рефлексії нового типу. Для цього кожний з мислителів пропонує свої шляхи. М.П.Драгоманов проповідує ідею вільного розвитку індивідуальності, “атому” суспільства та “людськості” взагалі, вічного руху, в якому людина може покластися лише на себе, на свій розум і волю, що і є основною цінністю суспільної культури. Успіх соціального поступу Драгоманов ставив у залежність від того, чи перебуває думка про людськість над думкою про націю і віру. І.Я.Франко висуває проект перетворення “маси” та “плебейства” на народ, якому шлях до щасливого майбуття прокладе герой – індивідуальність, “вічний революціонер”, вільний в громаді, але не від громади. В.І.Вернадський передбачає появу людини нового типу, мислячої та свободної, яка буде скеровуватися настановами “особистої етики”, та ставить акцент на тому, що “все вирішує людська особистість, а не колектив, еlite країни, а не демос”. 6. Українська філософська думка кін. ХVІІІ – кін. ХІХ ст. пропонує парадигму поглядів на світ, яку умовно можна назвати “культуротворчою”. Ця парадигма побудована в руслі головних тенденцій, які впродовж віків визначали провідне спрямування філософського пошуку української духовної культури та своїм підґрунтям має твердження про єдність людини і природи; цілісність людини як єдності внутрішнього і зовнішнього в ній; подолання відчуження людини через з’єднання її духу з Творцем. Подальший шлях української філософської думки кін. ХІХ – поч. ХХ ст., можна характеризувати як послідовне віддалення від “культуротворчої” парадигми і, натомість, пошуку іншої, що базується на науково-раціональному пізнанні. В своєму підґрунті ця парадигма передбачає необхідність перетворення існуючих відносин між людиною та світом відповідно до наукової раціональності та індивідуальної етики; віру в силу людства, можливість розв’язувати глобальні проблеми, що виникають на шляху його прогресивного розвитку. Цю парадигму можна умовно назвати “цивілізаційною”. 7. Українська філософська думка в аспекті поглядів на культуру та цивілізацію розвивається паралельно європейській і з тією ж спрямованістю, починаючи від критичного ставлення до цивілізаційних прагнень, проголошення цінності морального вдосконалення, цілісності людини як єдності внутрішнього і зовнішнього, тобто пропонуючи модель існування як творіння. Західний підхід до вирішення проблем співіснування людини зі світом, який базується на загальній раціоналізації життя та переважанні ідеї прогресу як противаги релігійно-санкціонованій діяльності, пропонує “цивілізаційну” парадигму поглядів, якій уподібнюється та яку поступово переймає й українська соціально-філософська думка, втрачаючи кордоцентризм як ключове поняття філософського дискурсу. Таким чином, європейська філософська думка та українська (як її складова) поступово відходять від “культуротворчої” парадигми, висуваючи модель існування людини для перетворення світу, тобто “цивілізаційну” парадигму. Як результат розвитку такої моделі в її західному варіанті маємо проблеми глобалізації (тотальної стандартизації суспільств та неоліберальної глобалістики Заходу), проблеми культурно-антропологічної кризи, яка є продовженням та поглибленням кризи екологічної, та конфлікт між традиційними культурами і цивілізаційною моделлю “Макрохристиянського світу”. На даному етапі українське суспільство черговий раз знаходиться в стані вибору моделі подальшого розвитку, який зумовлений різноспрямованістю цивілізаційно-ціннісних орієнтацій. Саме рівень культури може стати пігрунтям та створити соціальну базу трансформаційних процесів українського суспільства, який вимагає зміни парадигми поглядів на світ та людину в ньому. Повернення до традиційного, християнсько-екзистенційного характеру українського філософствування, в якому проголошується цінність людини як мікрокосму, що відтворює в собі вищі цінності буття, видається продуктивним, оскільки саме така людина сприймає світ гармонійно і може хоча б почасти уникати деструктивних впливів західної цивілізації. |
