Аналіз теоретичних і практичних аспектів формування і реалізації міжнародно-політичних інтересів Сполучених Штатів дає змогу дійти низки важливих висновків стосовно зовнішньої політики країни, і насамперед в аспекті розв’язання поставленої у вступі двоєдиної наукової проблеми. Так, між критеріями формування і постійними цінностями глобальної зовнішньої політики США, інституційними механізмами і формами забезпечення національних інтересів цієї наддержави на міжнародній арені в умовах системної турбулентності на міжнародному і національному рівнях існує безпосередній причинно-наслідковий зв'язок. Суть полягає у практичній неможливості відмови американського державно-політичного керівництва від ідеї демократизації політичних систем і режимів держав світу, що розглядається США як передумова для стабільності і миру на планеті. Глобальна відповідальність, покладена в основу зовнішньої політики США, спричинилася до планетарного гегемонізму та допущення односторонніх рішень щодо загально значимих для людства питань. Як наслідок, людство всередині першої декади 21-го століття діє в умовах нестаціонарності міжнародної системи та втрати Організацією Об’єднаних Націй й іншими міжнародними організаціями вирішального голосу у прийнятті й реалізації таких рішень. При цьому буквально всі складові американської зовнішньої політики з розпадом СРСР поступово стають невід’ємними елементами безпекової стратегії цієї наддержави. Вона (ця стратегія) розглядає національний інтерес США в рамках глобалізму, що допускає оцінку будь-якого регіонального конфлікту за межами Америки загрозою цьому інтересові, а відтак і застосування силових механізмів для захисту. Повною мірою така позиція відноситься до комплексу цілей міжнародного курсу США на пострадянських просторах. Саме національним інтересом обмежена готовність і здатність американських адміністрацій піти на загострення відносин з іншими центрами сили та конфлікту з ними у випадку потреби у наданні підтримки новим незалежним державам, що проголосили курс на членство в НАТО. Сполучені Штати обумовлюють механізми задіяності на пострадянському просторі рівнем конфліктності з Російською Федерацією. Відтак можна твердити, що, попри загальне верховенство критеріального підходу до формування зовнішньої політики США у цьому великому регіоні, Сполучені Штати де-факто розглядають вищим пріоритетом збереження миру і збалансованості у відносинах з Росією. У ході розв’язання ключової мети авторка прийшла до такого висновку: розклад національних інтересів США на деталі й складові у контексті зовнішньої безпеки дозволяє вийти на синтезовану уяву про їх еволюційну сутність після краху біполярної системи. Вона полягає в тому, що вищі ешелони влади США зв’язують національну безпеку із обов’язковим збереженням західної моделі побудови міжнародної системи. Виходячи з цього, американська сторона протидіє і, з урахуванням можливостей збереження консолідації в євроатлантичній спільноті, буде протидіяти спробам відтворення дво – чи багатополюсного світу на історично відомих концептах, принципах і засадах. На сьогодні в Америці відсутні чіткі альтернативні сценарії формування міжнародної системи, що дозволяє прогнозувати доволі значний час її нестаціонарності і хаотичності та паралельних спроб створити новаторську концепцію нового світового порядку, яка б враховувала зміни у світі, але не допускала зниження рівнів євро-американського верховенства. Реалізація поставлених у дисертації завдань уможливила наступні висновки: Концептуальне забезпечення національних інтересів США постібполярної епохи будувалося на створених у попередні часи базових теоретичних моделях, в основі яких – реалізація глобалістських зовнішньополітичних орієнтирів з метою захисту ліберальних суспільно-політичних цінностей. Керуючись таким узагальненням, американська політична наука у переважній більшості відстоювала доцільність їх активного поширення і навіть нав’язування як тенденції, що базувалась на ідеалізації положення про універсальність лібералізму для світового розвитку після перемоги західної цивілізації у протистоянні з комунізмом. Як наслідок сталості мислення, основаного на всемогутності лібералізму та демократії євро-американського зразка, постали найбільш принципові фактори дестабілізації міжнародної системи. В умовах жорстких спроб США зберегти і розвинути свій гегемонізм, започаткований перемогою у холодній війні, відповідні концептуальні напрацювання втрачали в авторитеті. Але поява актуалізованих розробок мала місце на тлі мобілізації зусиль американської держави на боротьбу з міжнародним тероризмом, що супроводжувалася кристалізацією безпекового чинника зовнішньої політики США у вирішальний. Зазначене знайшло найбільш виразних форм у зовнішньополітичній діяльності 42-го президента США відповідно до безпекових стратегій, задекларованих у відповідних документах («Стратегіях національної безпеки») 2002 і 2006 рр. Серед головних ідей цих документів – право Сполучених Штатів як країни безпрецедентних можливостей на керівництво світовими процесами; готовність на застосування будь-яких (включно із силовими превентивними заходами) дій для запобігання загроз американській і міжнародній безпеці; поділ світу на полюси за ознакою суспільних цінностей із виокремленням низки держав у категорію небезпечних та таких, що вимагають стримування і покарання; силове нав’язування моделей суспільного розвитку там, де не сприймається ліберально-демократична домінанта; обов’язковість входження нових розвинутих держав до західного співтовариства демократій або ж, щонайменше, впровадження ними євро-американських засад у політику; збереження і подальше розширення НАТО на схід за рахунок колишніх радянських республік; окреслення критеріїв суспільного розвитку та оцінки політичних систем в інших державах із оцінюванням відповідності політики існуючих там режимів інтересам відповідних народів. Такі підходи у сукупності з ігноруванням владою у Вашингтоні наукових рекомендацій, врешті, далися взнаки у зростанні суперечностей реалізації зовнішньополітичних орієнтирів, а також несподіваній появі претендентів на створення полюсів протистояння американському гегемонізмові у сфері ідей і політики. Базовим наслідком стала відсутність консолідованої міжнародної системи, її розмитість та хаотичність, що дозволяє нам стверджувати про нестаціонарність. Інституційні та регулятивно-управлінські механізми забезпечення міжнародно-політичних стратегій США у нестаціонарній системі міжнародних відносин постійно модернізуються і розширюються у контексті поступового покладання безпекової складової в основу зовнішньої політики. За очевидної впевненості державно-політичного істеблішменту США у своїй тотальній перемозі в холодній війні відбулося фактичне зрощення позицій всіх гілок влади на засадах неперевершених можливостей реалізувати проект світу по-американськи. Така монолітність вела до подальшого виокремлення ролі президента в системі опрацювання зовнішньополітичних рішень, послаблення фундаментальних засад демократії, якими передбачалися серйозні і дуже значимі функції конгресу. Усвідомлення згубності повного перекладення на президента зовнішньополітичних і безпекових рішень відбулося на тлі кризи в Іраку, що спонукало зміни у законодавчому забезпеченні функціональних повноважень окремих підрозділів зовнішньополітичного механізму і водночас активізації дій конгресу, спрямованих на посилення контролю першої особи в державі. Однак переважна більшість рішень про повноваження у сфері зовнішньої політики 1990-х – початку 2000-х рр. завершувалася формальними доповненнями у цій сфері без суттєвої зміни принципів діяльності. Тож, збережена вирішальна роль президента у зовнішній політиці і дипломатії, здійснені зміни не привели до справді базової актуалізації управління зовнішньою політикою, яка залишається підконтрольною президентові, і так буде до часу, поки не визріє розуміння в необхідності внесення належної поправки в конституцію США. Вкрай високе значення у зовнішній політиці США досліджуваного періоду постійно відводиться ННД пострадянського простору, хоча формулювання американського національного інтересу у даному відношенні кожного разу пов’язувалося з позицією діючої адміністрації США. Безпековий вимір безумовно був домінуючою константою. Однак, якщо одразу після розпаду СРСР буквально всі складові американської політики спрямовувалися на недопущення появи нових ядерних потуг на теренах його колишніх неросійських республік, то від початку 2006 р – йдеться про протидію спробам підпорядкування європейських союзників США Росії внаслідок залежності від поставок енергоресурсів, а на середину 2008 р – про стримування російських амбіцій на регіональне домінування Контртенденція в політиці РФ, яка бачиться у спробі розколу євроатлантичної спільноти, посилює кризову перспективу в російсько-американських відносинах, що буквально диктує державам СНД здійснювати остаточний вибір форм і механізмів забезпечення національної безпеки. Втрачає будь-яку перспективу так звана багатовекторність, а шанс на її реалізацію можна зв’язувати тільки з членством в Євросоюзі, яке зменшує критичну протидію з боку Москви. Політика Сполучених Штатів щодо незалежної України доволі тісно зв’язана з американськими оцінками внутрішньополітичної ситуації в нашій державі. Забезпечення пріоритету чинника безпеки у цій політиці не бачиться зовнішньополітичними службами США ефективним без запровадження Україною критеріїв європейської демократії та верховенства прав людини. Цим американський курс в умовах олігархізації політичної системи нашої держави бачиться значно більш відповідним стратегічним інтересам народу України, ніж позиція російського керівництва, в якій вирішальним залишається збереження нашої держави в зоні російського впливу і контролю. З іншого боку, ідея американо-українського партнерства зазнає деструктивного впливу через випадки гіпертрофованих оцінок зв’язку між ситуацією в українських верхах і змістом української політики США. Американо-українське партнерство в США розглядають здебільшого у безпековому контексті, що у сукупності з критеріальним пріоритетом гальмує розвиток відносин в інших сферах. Одначе для США Україна залишається державою, яка може стати головною рушійною силою у стримуванні нової хвилі російських імперських амбіцій, що диктує Україні остаточний вибір стратегії національної безпеки з викладенням принципового ставлення до вибору між НАТО і ОДКБ, Америкою і Росією, нейтралітетом і позаблоковим статусом на засадах повної деідеологізації проблеми. Відносимо проблему вибору і потреби у запереченні тотальної вирішальності зовнішніх чинників у формулюванні безпекової стратегії України до вирішальної: відповідні рішення мають будуватися першою чергою на засадах погодженого і консолідованого бачення національного інтересу України на тривалу перспективу. Слідування офіційного Києва за російськими рецептами і повна відмова від партерства України з Америкою все ще може привести до відтворення відомих в історії сценаріїв, кожен з яких починався домовленостями про партнерство двох народів, а завершувався втратою державності Україною. Реальні зміни можливі за умов відмови Росії від мети регіонального домінування та претензій на право контролювати пострадянський простір. Відтак, американо-українське партнерство у видимій історичній перспективі може стати ефективним для національної безпеки України за умови його спрямованості на забезпечення європейського критеріального та інтеграційного вибору нашої держави. У ході дослідження було розроблено авторську концепцію поглибленого розуміння національного інтересу США на ближчу перспективу у контексті еволюції міжнародної системи та її кристалізації. Вона полягає у тому, що поява нових претендентів на регіональне лідерство, серед яких найбільшим є потенціал Росії, Китаю та Бразилії, на тлі зменшення потенціалу фінансового забезпечення силової політики США і тліючої від 2007 року економічної кризи вже ближчим часом змусить нову адміністрацію Сполучених Штатів відмовитися від авантюрних рішень у сфері зовнішньої політики. Адже альтернативою цьому в умовах доволі обґрунтованих російських і китайських претензій на розділену глобальну відповідальність за стабільний розвиток і мир у світі може стати тільки посилена конфронтаційність (на межі гарячої війни), ускладнення або навіть унеможливлення реалізації зовнішньополітичних орієнтирів США, пов’язаних з національними інтересами країни. Вищевикладене дає змогу підійти до практичних рекомендацій українським урядовим структурам відносно перспектив зовнішньополітичних орієнтирів України з урахуванням нестаціонарності сучасної світ-системи і характеру впливів на неї провідних акторів, зокрема Сполучених Штатів і Росії. Вони можуть пов’язуватися з наступним: 1. Суперечливість сучасної зовнішньої політики США не виключає можливості і навіть необхідності розробки раціонально спрямованої платформи українсько-американських відносин, яка б відповідала інтересам обох сторін. Для України це набуває особливо важливого значення з урахуванням наступних чинників: – потенціалу взаємовигідного співробітництва, підтвердженого практикою постбіполярних часів; – однозначністю критеріальних вимірів розвитку партнерських стосунків з Україною з боку Сполучених Штатів, орієнтованих на ствердження в українському суспільстві плюралістичної демократії та ринкової економіки, що збігається з глибинними інтересами України; – готовністю американського уряду сприяти євроатлантичним інтеграційним орієнтаціям України за умов чітких кроків у цьому напрямку українського уряду та готовності народу України сприйняти зазначену геостратегію. 2. Суперечливість тенденцій сучасної зовнішньої політики США не виключає можливості об’єктивно обґрунтованих дій з боку американського уряду щодо підтримки демократії та ринкової економіки за кордоном – тенденції, що показово виявила себе на прикладі стосунків Сполучених Штатів і України. Характерним в цьому плані є те, що – Україна була і залишається найбільш привабливим реципієнтом економічної допомоги з боку американського уряду порівняно з будь-якою іншою країною СНД; – звуження економічних зв’язків і політичних відносин між Україною і США наприкінці 1990 – початку 2000-хроків мало об’єктивний характер і було пов’язане з порушеннями принципів співробітництва у сфері безпеки, допущеними з боку української сторони; – кризовий стан американсько-українських відносин протягом другої половини 2002 – початку 2003 рр. не був позначений будь-якими агресивними проявами або діями економічного, політичного, інформаційного тиску з боку Сполучених Штатів на Україну – політичної лінії, що помітно відрізняє характер стосунків по лінії Україна – США від стосунків по лінії Україна – Росія. 3. Суперечливість американської зовнішньої політики, пов’язану насамперед, з проявами імперського неоглобалізму США, неможливо розглядати в контексті українсько-американських відносин поза сприйняттям російського неоімперського регіоналізму при тому, що останній виявляє себе більш згубно щодо інтересів України та ситуації в пострадянському регіоні, ніж неоглобалістські тенденції Сполучених Штатів. Дане пояснюється наступними положеннями: – якщо включення України до системи національних інтересів США пов’язується із намірами американських адміністрацій поширити геополітичні впливи Сполучених Штатів у пострадянському регіоні через інтеграцію України до політично стабільної та економічно прогресуючої європейської спільноти, то підпорядкування України російським геополітичним впливам може пов’язуватися з поширенням на Україну авторитарних тенденцій; – інтеграція України у безпекові структури на сході загрожуватиме не тільки економічним інтересам або демократії в Україні, а й її національному суверенітету через тенденцію утворення нового наддержавного утворення з домінуючою роллю в ньому Росії; – підпорядкування України економічним та політичним впливам Росії сприятиме зростанню імперських тенденцій останньої як передумови нестабільності на пострадянському просторі. Дане не виключає зростання протиборства на пострадянському просторі Росії й США. 4. Позаблоковий статус України, як показує практика, не упереджує зазіхання на її територіальну цілісність та політичну незалежність. Не має перспектив й багатовекторна участь країни у сучасних інтеграційних процесах, що вимагає з’ясування чітких геостратегічних орієнтирів України. За всіх випадків, йдеться на разі про досягнення якісно нового стану американсько-українських відносин за умов реалізації українською стороною низки вимог, до кола найбільш вагомих серед яких відносимо насамперед: – визнання пріоритету європейських критеріальних та інтеграційних орієнтирів усіма гілками влади сучасної України; – окреслення чітких намірів щодо приєднання України до НАТО чи відмови від такого курсу та обов’язкове визначення мети членства в ЄС; – проведення масштабної роз’яснювальної роботи в українському суспільстві щодо переваг європейських інтеграційних орієнтирів України; – поглиблення політики реформ, орієнтованих на досягнення Україною економічних, політичних, військових стандартів країн НАТО і ЄС; – співробітництво України зі Сполученими Штатами, іншими країнами євроатлантичної спільноти у сфері диверсифікації енергозабезпечення країни, безперебійного постачання енергоносіїв у Європу та зменшення у цьому плані залежності України, інших європейських країн від диктату Росії. Досягнення зазначених параметрів могло б слугувати реалізації національних інтересів України як через зусилля у даному напрямку української влади, так і підтримку з боку Сполучених Штатів. З іншого боку, мова може йти про формування таких форм співробітництва України і Сполучених Штатів, які б справі відповідали їхній взаємній вигоді, гармонізації відносин в межах пострадянського регіону як бажаної перспективи, що відповідатиме тенденціям стабільного розвитку як на рівні європейської спільноти, так і на рівні євроатлантичних чи загальносвітових відносин. | 