Библиотека диссертаций Украины Полная информационная поддержка
по диссертациям Украины
  Подробная информация Каталог диссертаций Авторам Отзывы
Служба поддержки




Я ищу:
Головна / Політичні науки / Політичні проблеми міжнародних відносин і глобального розвитку


Захарченко Алла Миколаївна. Концептуальне забезпечення політики США щодо врегулювання арабо- ізраїльського конфлікту в 1991-2001 рр. : Дис... канд. політ. наук: 23.00.04 / Одеський національний ун-т ім. І.І.Мечникова. Інститут соціальних наук. — О., 2006. — 201арк. — Бібліогр.: арк. 167-201.



Анотація до роботи:

Захарченко А. М. Концептуальне забезпечення політики США щодо врегулювання арабо-ізраїльського конфлікту в 1991-2001 рр. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за спеціальністю 23.00.04 – політичні проблеми міжнародних систем та глобального розвитку. Інститут світової економіки та міжнародних відносин, Київ, 2006.

У дослідженні на основі вивчення праць представників американської політичної науки комплексно проаналізовано різні аспекти політики США щодо врегулювання арабо-ізраїльського конфлікту. Автор систематизує основні напрямки політичної думки США, визначає ступінь упливу наукових розробок американської політології на еволюцію концептуального оформлення політичної лінії Вашингтона щодо зазначеної проблеми. У дисертації аналізуються підходи американських політологів до розвитку відносин Вашингтона з основними регіональними учасниками конфлікту, з’ясовується роль багатосторонньої дипломатії в американських концепціях і стратегії врегулювання близькосхідного конфлікту. Автор визначає місце арабо-ізраїльського мирного процесу в зовнішньополітичних концепціях і доктринах адміністрацій Дж. Буша-старшого й Б. Клінтона, виокремлює спільне й особливе в підходах офіційного Вашингтона до близькосхідного врегулювання у 1990-ті рр.

1. Динаміка еволюції підходів американських політологів до врегулювання близькосхідного конфлікту в 1990-ті рр., в основному, співпадає з ключовими етапами трансформації офіційного американського зовнішньополітичного курсу щодо цієї проблеми. Дисертант виділяє три основні етапи такої еволюції:

1) 1990-1992 рр. – період домінування оптимістичних поглядів і прогнозів у політичній думці США з приводу перспектив урегулювання арабо-ізраїльського конфлікту, зумовлений поліпшенням радянсько-американських відносин у кінці 1980-х рр. і позитивним потенціалом перемоги міжнародної коаліції на чолі зі Сполученими Штатами у війні в Перській затоці. Найбільший вплив на формування стратегії Вашингтона стосовно вказаної проблеми в цей період здійснювали представники збалансованого напрямку американської політичної думки, а також прихильники концепції “активного залучення”; 2) 1993-1995 рр. – період домінування концепції “готовності” в американській стратегії щодо близькосхідного мирного врегулювання, а також значного впливу на її формування представників консервативного й частини збалансованого напрямків американської політології. 3) 1996-2000 рр. – період стагнації арабо-ізраїльського мирного процесу, що спровокував новий виток дискусії серед американських політологів навколо визначення причин загострення ситуації, а також шляхів модифікації американської політики щодо зазначеної проблеми. Для цього періоду характерна подальша диференціація поглядів американських дослідників, а саме: “розмивання” збалансованого підходу в американській політології, деякі представників якого, залежно від своїх політичних переконань, наближаються або до радикально-критичних поглядів, що осуджують офіційний Вашингтон за відверто проізраїльську політику, або до консервативного крила американської політології, яке звинувачує в провалі мирного процесу арабську сторону.

2. У процесі формування політики Сполучених Штатів щодо Ізраїлю в 1991-2001 рр. домінувала концепція збереження “особливих відносин”. Незважаючи на те, що багато американських дослідників наполягали на необхідності перегляду місця та ролі Ізраїлю в близькосхідній стратегії Вашингтона на початку 1990-х рр., декілька кризових моментів у відносинах між адміністрацією Дж. Буша й Ізраїлем не зачепили основ американо-ізраїльського “стратегічного альянсу”, а в роки перебування на посту президента США Б. Клінтона рівень “особливих відносин” між державами, характерний для часів “холодної війни”, був повністю відновлений.

Погляди американських дослідників на розвиток американо-арабських відносин у 1990-ті рр. і проблему ісламського радикалізму й екстремізму в рамках близькосхідного мирного процесу також були далекі від консенсусу. При цьому, саме прихильники концепції “конфронтації”, які відверто симпатизували Ізраїлю, набагато більшою мірою, ніж прихильники концепції “пристосування”, впливали на політику США в арабо-ізраїльському конфлікті, що було найбільш очевидним у роки перебування в Білому домі президента Б. Клінтона. Водночас, слід зазначити, що незалежно від політичних уподобань американських учених, президентів, а також їх радників, основною метою ініційованого Вашингтоном близькосхідного мирного процесу впродовж всього періоду, що досліджується, було збереження конструктивних відносин як з Ізраїлем, так і з важливими для американських регіональних інтересів арабськими державами.

3. Сполучені Штати впродовж періоду, що досліджується, були ключовим посередником у арабо-ізраїльському мирному врегулюванні й здійснювали безпосередній вплив на його розвиток. Повномасштабне врегулювання арабо-ізраїльського конфлікту на основі резолюцій РБ ООН № 242 і № 338 та принципі “мир в обмін на території”, визнавалося офіційним Вашингтоном одним з найбільш пріоритетних напрямків своєї близькосхідної політики, оскільки воно було необхідною умовою для стабілізації одного з найбільш стратегічно важливих для США регіонів Земної кулі, а також значною мірою мало б посприяти поглибленню як американо-ізраїльського, так і американо-арабського співробітництва.

Водночас, слід визнати, що ні Дж. Буш, ні Б. Клінтон не мали конкретної і чітко сформульованої стратегії з досягнення вищезазначеної мети. Адміністрації обох президентів не бажали брати на себе ризик з висування самостійних мирних ініціатив, і були більш зацікавлені в тому, щоб компромісне рішення було знайдено самими протиборчими сторонами. Американська дипломатія 1990-х рр., на думку дисертанта, також не завжди була послідовна у своїх підходах щодо основних проблем мирного врегулювання, зокрема, до проблеми ізраїльських поселень на окупованих територіях. Щодо палестинської проблеми, то незважаючи на те, що необхідність її якнайшвидшого вирішення визнавалася як Дж. Бушем, так і Б. Клінтоном, позиція обох президентів у мирному процесі, швидше, відбивала визнання Сполученими Штатами домінування проблем ізраїльської безпеки над проблемою палестинського самовизначення, що було продемонстровано як у процесі організації Мадридської мирної конференції, так і в роки “мирного процесу Осло”.

4. Впродовж усього мирного процесу, розпочатого в 1991 р. у рамках Мадридської мирної конференції, США виконували в ньому лідируючу роль. При цьому Вашингтон успішно утримував усіх інших потенційних посередників на периферії дипломатичного процесу, завдяки чому роль останніх у мирному врегулюванні була мінімальною. Найхарактернішою ця тенденція була для президента Б. Клінтона, у політиці якого односторонній підхід до вказаної проблеми був домінуючим.

Гостра дискусія між представниками одностороннього та багатостороннього підходів другої половини 1990-х рр. мала безпосередній вплив на формування зовнішньополітичного курсу Вашингтона на початку ХХІ століття, коли практичною реалізацією ідеї розширення кола посередників у близькосхідному мирному процесі стала в 2002 р. ініціатива адміністрації Дж. Буша-молодшого зі створення міжнародного “квартету” посередників у складі США, ЄС, ООН і Росії та їх спільний план близькосхідного мирного врегулювання “Дорожня карта”. Водночас, позиції учасників “квартету” з деяких питань мирного врегулювання не завжди співпадають, і розбіжності в позиціях США й трьох інших акторів найбільш очевидні, що може стати, на думку дисертанта, серйозною перешкодою на шляху ефективного функціонування “квартету” як посередницького інституту.

5. Рівень взаємозв'язку й взаємовпливу між американською політичною наукою й офіційною політикою США з врегулювання арабо-ізраїльського конфлікту залишався досить високим упродовж усього періоду, що досліджується. Основні етапи еволюції американської академічної думки, на переконання дисертанта, були пов’язані з офіційним курсом Вашингтона. Однак він, у свою чергу, був результатом застосування на практиці підходів американських політологів, уплив яких на формування американського зовнішньополітичного курсу в той чи інший проміжок часу був визначальним.

Будь-яка офіційна стратегія США з врегулювання арабо-ізраїльського конфлікту завжди мала значну кількість критиків серед американських дослідників, що дозволяло Вашингтону корегувати свою зовнішньополітичну лінію, виходячи з існуючих альтернативних оцінок і прогнозів. Тим не менше, найбільший уплив на формування політики США щодо зазначеної проблеми в 1991-2001 рр. здійснювали представники консервативного й збалансованого напрямків американської політичної думки, при цьому рекомендації радикально-критичної групи політологів майже не враховувались американськими адміністраціями при практичній реалізації зовнішньополітичного курсу Вашингтона.

6. При оцінці ступеня відповідності політики США у врегулюванні арабо-ізраїльського конфлікту їхнім національним інтересам в американських академічних колах спостерігаються серйозні розбіжності. Так, більшість американських політологів схильна вважати, що зовнішньополітична лінія Вашингтона в близькосхідному мирному процесі відповідала його справжнім інтересам, чи, принаймні, прагнула їм відповідати. Водночас, досить потужною є група тих аналітиків, які констатували значне викривлення національних інтересів США при практичному здійсненні регіонального курсу Вашингтона, а також значну невідповідність між офіційно декларованими й реальними цілями Сполучених Штатів у близькосхідному мирному процесі.

Так, розчаровані у близькосхідному мирному врегулюванні консервативні дослідники звинувачували Вашингтон у тому, що він, прагнучи зберегти ілюзію мирного процесу, жертвував інтересами Ізраїлю – основного гаранта своїх інтересів на Близькому Сході. Навпроти, представники радикально-критичного напрямку й ті прихильники збалансованого підходу, які змістилися ближче до лівого флангу, були переконані, що, не зважаючи на декларовану на офіційному рівні позицію незацікавленого посередника, на практиці підхід адміністрацій Дж. Буша й Б. Клінтона був спрямований на збереження домінування в мирному процесі Ізраїлю, а також переваги ізраїльських інтересів над арабськими.

На переконання дисертанта, балансування між зобов’язаннями перед Ізраїлем і намаганням підтримувати позитивний імідж в очах арабського світу буде й надалі залишатися одним із найбільш складних завдань американської близькосхідної стратегії.

Публікації автора:

  1. Захарченко А. М. Особливості відносин США та Ізраїлю у 1990-х роках // Дослідження світової політики: Зб. наук. пр. – К.: Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України. – 2002. – Вип. 19. – С. 107-115.

  2. Захарченко А. М. Політика адміністрації Б. Клінтона у врегулюванні арабо-ізраїльського конфлікту: оцінки американських політологів // Дослідження світової політики: Зб. наук. пр. – К.: Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України. – 2002. – Вип. 20. – С. 194 - 201.

  3. Захарченко А. М. США і ЄС у близькосхідному мирному процесі в 1990-ті рр.: погляд американських політологів // Дослідження світової політики: Зб. наук. пр. – К.: Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України. 2002. Вип. 21. – С. 126-134.

  4. Захарченко А. М. Порівняльний аналіз стратегій адміністрацій Дж. Буша-старшого і Б. Клінтона щодо врегулювання арабо-ізраїльського конфлікту // Дослідження світової політики: Зб. наук. пр. – К.: Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України. 2004. Вип. 27. – С. 65 - 72.

  5. Захарченко А. М. Особливості ізраїльсько-сирійського та ізраїльсько-ліванського треків близькосхідного мирного врегулювання та посередницька діяльність США // Науковий вісник Одеського державного економічного університету. – Науки: економіка, політологія, історія. – 2006. – №1 (21). С. 151-159.

  6. Захарченко А. М. Україна та близькосхідний мирний процес у 1990-ті роки: цілі та можливості // Вісник Одеського національного університету. – 2003. Том 8. Вип. 9. – С. 734-739.

  7. Захарченко А. Н. США и проблема урегулирования арабо-израильского конфликта (1999-2001 гг.) // Востоковедный сборник: Сб. статей. – М.: Институт изучения Израиля и Ближнего Востока. – 2002. – Вып. 3. – С. 24-32.

  8. Захарченко А. Н. США и ЕС в ближневосточном мирном процессе в 1990-е гг.: партнёрство или соперничество? Взгляд американских политологов // Востоковедный сборник: Сб. статей. – М.: Институт изучения Израиля и Ближнего Востока. – 2002. – Вып. 4. – С. 51-59.

  9. Захарченко А. М. Арабо-ізраїльський конфлікт у 1990-ті роки: перспективи подальшого врегулювання // 3-ті сходознавчі читання А. Кримського. Тези міжнародної наукової конференції. – К., 1999. – С. 61-63.

  10. Захарченко А. М. Угоди Осло та їхній вплив на близькосхідний мирний процес: підходи американських політологів // 6-ті сходознавчі читання А. Кримського. Тези міжнародної наукової конференції. – К., 2002. – С. 207-209.

  11. Захарченко А. М. Американо-ізраїльські відносини в контексті сучасних проблем безпеки на Близькому Сході: новий етап зміцнення стратегічного альянсу // 9-ті сходознавчі читання А. Кримського. Тези міжнародної наукової конференції. – К., 2005. – С. 155-157.

  12. Захарченко А. М. Арабо-ізраїльський конфлікт: ефективність посередництва на сучасному етапі // Україна – країни Сходу в ХХІ столітті: діалог мов, культур, цивілізацій. Матеріали 5-ої Всеукраїнської науково-практичної конференції. – К., 2004. С. 110-113.