У дисертації здійснено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукового завдання, що полягало у з’ясуванні сутностей та особливостей конституційно-правового регулювання мовних відносин в Україні і у зарубіжних країнах, інституту правового регулювання мовних відносин і його елементів. Головними науковими і практичними результатами роботи є такі висновки. 1. Із сфери національно-мовних відносин виокремлюється та частина, яка підлягає правовому регулюванню. Це перш за все публічні мовні відносини, тобто відносини, які пов’язані з діяльністю держави, її органів та посадових осіб, підприємств, установ та організацій; відносини, обов’язковим учасником яких є органи державної влади. Державно-правове регулювання мовних відносин в приватній сфері взагалі не здійснюється або відбувається шляхом законодавчого закріплення загальних мовних свобод людини. 2. Основними елементами конституційно-правового інституту правового регулювання мовних відносин є: 1) приписи щодо державної мови; 2) приписи щодо мов національних меншин та мовні права даних етнічних груп; 3) принципи мовної політики; 4) юридична відповідальність, яка настає за порушення вимог мовного законодавства. 3. Державна мова – це національна мова, як правило, титульного етносу у багатонаціональній державі, яку проголошено державною у конституції або законі, характеризується особливою сферою застосування (діяльність державних органів, судочинство, військова справа, правоохоронна діяльність і т.д.) і потребує від держави вжиття комплексу заходів із забезпечення її функціонування. 4. Відмежовування термінів «державна мова» та «офіційна мова» слід проводити за такими критеріями: за роллю, що виконує мова у суспільстві і державі (офіційна мова не вказує на державотворчу роль мови певної нації, державна ж мова, навпаки, виконує консолідуючу функцію, оскільки об’єднує всі національні групи країни в єдину спільноту – народ), за територією уживання (державна мова в багатомовній державі є засобом офіційного спілкування на всій території держави, а норми офіційної, як правило, обмежуються лише територією певної автономії, області, району), за сферами використання (офіційна мова є засобом лише офіційного спілкування, тобто використовується як робоча у діяльності органів влади, тоді як державна мова, окрім випадків, коли вона в державі виконує лише символічну функцію, використовується окрім офіційної сфери, ще й у сфері освіти, діяльності державних засобів масової інформації тощо). На законодавчому рівні слід виокремити та дати визначення категорії «офіційна мова» для того щоб надати російській та кримськотатарській мові режим офіційної на території Автономної Республіки Крим. В основі даної пропозиції лежать правові, історичні, соціально-демографічні чинники. Але можливість надання російській мові режиму офіційної стосується не всієї території України, а лише Автономної Республіки Крим. 5. Норму закону стосовно мови актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування необхідно викласти у такій редакції: «Акти вищих органів державної влади приймаються і публікуються державною мовою. Акти органів Автономної Республіки Крим приймаються і публікуються державною мовою і офіційними мовами Автономної Республіки Крим. У межах території, на якій використовується регіональна мова (мова меншини), акти місцевих органів державної влади та органів місцевого самоврядування приймаються та публікуються державною мовою, а акти органів місцевого самоврядування можуть публікуватися також цією регіональною мовою (мовою меншини). Вищу юридичну силу має текст акту, викладений державною мовою». Статтю закону відносно мови діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування запропоновано викласти у такій формі: «Мовою роботи, діловодства і документації органів державної влади та органів місцевого самоврядування є державна мова. У роботі, діловодстві і веденні документації органів Автономної Республіки Крим поряд з державною мовою можуть використовуватися офіційні мови Автономної Республіки Крим у порядку, що визначається законом України. У межах території, на якій використовується регіональна мова (мова меншини), в роботі, діловодстві і документації органів місцевого самоврядування поряд з державною мовою може використовуватися ця регіональна мова (мова меншини)». 6. Критеріями володіння державною мовою є отримання на території України середньої, професійно-технічної або вищої освіти, що підтверджується відповідним документом (атестатом, дипломом тощо); вміння писати і читати українською мовою. 7. Вимога здійснення навчання українською мовою стосується лише державних дошкільних, загальноосвітніх, вищих навчальних закладів. Приватні заклади освіти мають право самостійно визначати мову навчання, забезпечивши в обов’язковому порядку згідно з Законом України «Про мови в Українській РСР» та відповідно до державних стандартів освіти вивчення української мови. 8. Для того щоб зберегти баланс між загальнонаціональними інтересами в мовній політиці (переважання державної мови в інформаційному просторі України) й водночас не порушити права іншомовного населення, представників національних меншин та законів ринку (попиту і пропозицій), необхідно внести зміни до Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», які б передбачали обов’язок загальнодержавних ДЗМІ, що видаються російською або іншою недержавною мовою, паралельно видавати випуски (певний відсоток загального тиражу) державною мовою. |