Дисертація наслідує точку зору вітчизняного літературознавства щодо публіцистики як «проміжного родо-жанрового утворення», розташованого на межі епічного і ліричного літературних родів. Есеїстика, з такого ж погляду, належить до епічного роду, але межує з лірикою. Отже, правомірно розглядати публіцистичного і есеїстського героя за аналогією з ліричним. Через призму даного підходу здійснено дослідження публіцистичної та есеїстської спадщини Ільїна. Незважаючи на здавалося б велику кількість публікацій, цілісного бачення релігійно-філософських, політологічних і культурологічних концепцій Ільїна у дослідників поки що не склалося. Однак ще більшою мірою сказане стосується своєрідності художніх засобів, які використовує Ільїн у своїх публіцистичних і есеїстських творах. Проблематика публіцистичних творів Ільїна присвячена кризі сучасної йому культури та шляхам її християнізації. З цими темами тісно пов'язані завдання формування параметрів істинного, християнського націоналізму і канонів нового, національного щодо образних засобів та християнського щодо світоглядної орієнтації, мистецтва. Шляхи творення такого мистецтва намагається окреслити Ільїн у своїх публіцистичних роботах. Інші теми ільїнської публіцистики (оцінка правого радикалізму, аналіз творчої спадщини конкретних діячів культури) – лише привід для звернення до головної проблеми публіцистики Ільїна. Щодо есеїстики Ільїна, то її концептуальним підґрунтям є робота «О сопротивлении злу силою». Темі активної протидії злу в тій чи іншій мірі підпорядковані всі есе Ільїна. У цих роботах наявні головні прикмети есеїстики – вказівка на час, співвіднесеність з особистістю автора, дейксис та фатичні елементи. Ознаки, притаманні есеїстиці, зустрічаються і в публіцистичних роботах Ільїна, хоча там вони виражені менш яскраво. До есеїстичної спадщини Ільїна належать збірки «Путь к очевидности», «Поющее сердце» та «Наши задачи». У двох перших автор розглядає релігійно-філософські проблеми, а в останній – ключові питання геополітичної та соціокультурної ситуації середини ХХ століття. Есеїстським збіркам Івана Ільїна притаманна певна публіцистичність, особливо при зверненні до суспільно-політичних проблем. Таким чином, есеїстика і публіцистика досліджуваного автора утворять цілісний комплекс у межах його творчої спадщини, а їхнє протиставлення має багато в чому відносний характер. Слід, скоріше, говорити про перевагу тієї чи іншої тенденції у кожному конкретному творі. Звернення до зазначених тем яскраво виявляє образ автора – патріота, християнина, політичного борця, полеміста, що не співпадає з реальними рисами Ільїна-приватної особи, сім'янина, вченого, викладача. Можна говорити про образ автора як про цілісного героя. Це персонаж, що лише почасти збігається з автором-емпіричною особистістю. Розкриттю авторського образу послугує вживання у публіцистиці й есеїстиці Ільїна великих композиційних форм: опис, у тому числі пейзажний, портрет, діалог. Опис має оригінальний художній алегорично-символічний характер, він більш націлений на передачу почуттів та ідей головного героя, ніж на зображення явищ зовнішнього світу. Портрет у Ільїна лаконічний, суб'єктивний, експресивний, поданий через авторське сприйняття. Він виконує функцію характеристики власне автора. Таке ж завдання має діалог у різних його формах. Ільїн створив жанр «віртуальної конференція», що перетворюється у мінідраму. У такий спосіб автор розкриває ідейні позиції персонажів, що відтіняють його власну світоглядну позицію. У публіцистиці й есеїстиці Ільїна зустрічаються образи другорядних героїв. Головна мета їхнього включення до сюжету – підкреслення тих чи інших характеристик образу автора і розкриття авторських ідей та концепцій. Для змалювання образу головного героя у досліджуваних творах Ільїна використовуються різноманітні лексичні засоби. У публіцистиці й есеїстиці в однаковій мірі часто зустрічаються книжково-урочисті слова та фразеологізовані вирази з давньоруських літописів. Специфічну роль відіграють арготизми, архаїзми, кальки з інших мов, фразеологічні вирази фольклорного походження, утворені автором оказіональні слова. Однак для публіцистики Ільїна вони не властиві, хоча досить широко застосовуються в його есе. Завдяки цьому авторський образ у ільїнській есеїстиці промальований точніше, тонше, ніж у публіцистичних промовах і статтях, діапазон емоцій головного героя вимагає більш широкої палітри словесних засобів. Своєрідною авторською особливістю лексики есеїстики є обігрування іншомовних імен з метою наближення їхнього звучання до російських слів з негативною семантикою (наприклад, «Жулье-Кюри»). Не в повній мірі співпадає і тропіка публіцистики та есеїстики Ільїна. Епітети публіцистичного стилю Ільїна менше «стерті», більш емоційні, ніж епітети есе. У есеїстиці переважають інформаційні, сухі епітети і лише в есе на суспільно-політичну тему з'являється емоційне напруження. У публіцистиці ж ця тематика переважає, тому епітети, як правило, емоційні. Переважають оцінні епітети, що нерідко мають розгорнутий характер. Навпаки – порівняння публіцистики Ільїна традиційні і лаконічні, а порівняння в ільїнських есе різкі, розгорнуті і почасти епатують читача. Це ж стосується і метафор публіцистичних робіт Ільїна. Вони традиційні в публіцистиці і несподівані, іноді розгорнуті, вкрай емоційні в есе. Образ автора, головного героя і другорядних персонажів реалізуються за допомогою художніх прийомів Івана Ільїна (цитати, розкриття позицій персонажів тощо). Звертає на себе увагу новизна винайдених ним прийомів: розширене застосування лапок і написання власних імен з малих літер. Головна мета їхнього використання – вираження особливостей авторського образу (сарказм та іронія щодо ідейних і світоглядних супротивників). Отже, вивчення художніх особливостей публіцистики та есеїстики Івана Ільїна дозволяє зробити висновок про те, що він був не лише яскравим філософом, культурологом, правознавцем, політологом, але й талановитим письменником, майстром слова, що зробив значний внесок у скарбницю художніх прийомів вітчизняної літератури. |