Основною метою дисертаційного дослідження є виявлення й аналіз специфіки існування християнської традиції в ситуації постмодерну в контексті її культурно-історичної динаміки, закономірностей формування і дії церковного Передання в сучасній культурі. Внеском дисертанта у вирішення означеної проблеми є такі основні наукові результати проведеної роботи: 1. На основі всебічного наукового дослідження феномену культурної традиції підтверджено, що існування і репродукування явищ культури базуються на найважливішій характеристиці культури – традиції. Але оскільки теорія традиції будувалася на культурних реаліях архаїчних суспільств, вона може бути використана для визначення релігійної традиції лише опосередковано. Якщо розуміти релігійну традицію як частину культурної традиції, то вона виступає засобом передачі релігійного досвіду і цінностей. 2. Завдяки системно-генетичному, структурно-функціональному і порівняльному аналізам визначено, що християнське (ортодоксальне) богослов'я під релігійною традицією розуміє церковне Передання, що стало засобом збереження Церквою свого віровчення та реалізації християнства у світі. Св. Передання стало тим “ядром культури”, яке визначило специфіку християнства. 3. За допомогою методу порівняльного аналізу виявлено, що протягом історичного розвитку християнства стосовно Св. Передання виникли різні підходи. Один підхід – традиціоналізм – припускає недоторканість Традиції незалежно від будь-яких змін, що відбуваються у світі. Інший підхід – протилежний традиціоналізму, пов'язаний з духовними пошуками людини Нового часу, із реформаційними процесами. Під впливом Реформації єдиний сакральний текст “Писання – Передання” у протестантизмі розпадається на частини, що взаємовиключають одна одну. Проте християнські догмати, вироблені Традицією, зберігаються й у реформованих церквах. Подальшу трансформацію ставлення до Традиції можна визначити як її раціоналізацію і руйнування (модернізацію). Процес модернізації Традиції тісно пов'язаний з духовними процесами епохи Просвітництва. Теологічний модернізм – це спосіб захистити релігію від тиску просвітницьких ідей, довівши її культурно-історичну значимість. 4. За допомогою компаративістського підходу виявлено, що різним ставленням до Традиції характеризуються не тільки різні історичні епохи, але й різні християнські конфесії. Так, православ’ю органічно притаманний традиціоналізм, і своє ставлення до інших християнських сповідань православна Церква визначає у залежності від притаманних тій чи іншій конфесії елементів Традиції. Процеси модернізації актуальні для протестантського ареалу християнства, оскільки протестантизму характерний нігілізм стосовно Передання. 5. На основі аналізу особливостей культури постмодерну виявлено, що в такій ситуації існує певна специфіка у ставленні до християнської традиції (Св. Передання). Постмодерністське ставлення до Традиції завершує тріаду традиціоналізм – модернізм – постмодернізм, що деякою мірою можна вважати адекватною схемою історико-культурного процесу. Для ситуації постмодернізму характерний перегляд усталених цінностей і норм європейської культури. Трансформації зазнали її базові постулати: віра в розум і прогрес. Постмодернізм, з одного боку, походить від модернізму, з іншого – покликаний подолати модернізм. У такому разі постмодерн звертається до минулого, до традиції. Сучасна ситуація у християнстві характеризується складним переплетенням різних тенденцій: повернення до Традиції, традиціоналізм; руйнування Традиції, її раціоналізація; взаємопроникнення церковних традицій. Тому кожна з гілок християнства визначила своє ставлення до Традиції: православ'я існує в межах традиціоналізму, протестантські деномінації розглядають Традицію з позицій модернізму, католицизм здійснив синтез Традиції і рефлексії. Але причиною такого стану християнської традиції є не стільки постмодерн як явище, скільки логіка розвитку самого християнства, яке було спроможне трансформуватися у залежності від конкретної духовної і соціокультурної ситуації. Різноплановість стану християнської традиції існувала задовго до постмодерну, який зазвичай датується другою половиною ХХ ст. Цю різноплановість можна вважати моделлю християнства як такого. Протягом часу сакральна Традиція (Св. Передання) перетворилася на системоутворюючий елемент культури завдяки здатності до трансформації. А суть специфіки ситуації постмодерну більш полягає у теологічному плюралізмі, переосмисленні усталених богословських положень і конкретної церковної практики минулого як от: 1) можливість використання сучасного мовного дискурсу для християнського сповіщення; 2) перегляд аскетичної практики і практики постів у православ’ї; 3) допущення до священства і єпископства жінок як наслідок підвищення їх ролі у ортодоксальних гілках християнства; 4) можливість інкультурації християнства у різних суспільствах, як наслідок взаємопроникнення традицій. Розділення християнства на різні гілки – закономірний процес, тому історична і сучасна (постмодерна) його розпорошеність не повинна викликати занепокоєння, а сприйматися не тільки як даність водночас мозаїчного, плюралістичного, але й глобалізованого світу. Пошуки християнської єдності існують, але сучасний світ, на наш погляд, багато втратив би з уніфікацією християнських традицій. Сучасний стан християнської культури можна визначити як посттрадиційний, де посттрадиція виступає як синтез ортодоксальних та некласичних аспектів Традиції (Св. Передання). Таким чином новий постмодерністський світогляд впливає на існуючу християнську традицію, але не в контексті церковного життя, яке все ще залишається якоюсь мірою традиційним (не зважаючи на можливість вказаних трансформацій), а в контексті глобалізаційних процесів, пов’язаних з використанням сучасних засобів передачі інформації, що передбачають зміну традиційних засобів християнського сповіщення. Християнство з універсальної всеохоплюючої моделі перетворилося на рядову складову плюралістичної сучасності. |
