Дисертаційна робота вирішує одну з актуальних проблем сучасної стоматології, що присвячена вивченню етіології та патогенезу хронічних запальних захворювань слинних залоз, їх частоти на Україні, систематизації з урахуванням Міжнародної класифікації хвороб 10 перегляду, діагностики та виявлення груп ризику, комплексних лікувально-профілактичних заходів етіотропного і патогенетичного спрямування. 1. Частота хронічних запальних захворювань слинних залоз серед патології щелепно-лицевої області складала у Харківському 2,9% та 1,1% – у Київському регіоні із наявністю загострень у зимовий, ранньовесняний, весняно-літній і літньо-осінній періоди. Серед чоловіків і жінок захворюваність була однаковою, з піками у молодому віці серед осіб чоловічої статі і переважним клінічним проявом захворювання у піднижньощелепних слинних залозах, серед жінок спостерігали повільне зростання захворюваності з набуттям віку та переважною маніфестацією захворювання у привушних залозах. 2. У структурі хронічних запальних захворювань слинних залоз, згідно з даними архівного матеріалу, діагностичні терміни застосовувалися без систематизації і не відповідали міжнародним. Ретроспективний аналіз указував на обмежене практичне використання малоінвазивних методів діагностики та симптоматичність лікувальних заходів. 3. Вірусологічні обстеження хворих із різними хронічними сіалоаденітами вказували на наявність вірусоіндукованої цитопатіі у 100% випадках при культуральному дослідженні малих слинних залоз, за результатами полімеразної ланцюгової реакції – на присутність ДНК цитомегаловірусу в малих слинних залозах у 71% хворих, визначення антитіл специфічного імунного відгуку до вірусів мумпус і цитомегалії серед 82,5% обстежених. Отримані результи вказують на наявність персистуючих вірусів мумпус і цитомегалії у хворих на хронічні сіалоаденіти та свідчать про їх етіологічну роль, обґрунтовуючи імунопатологічні та аутоімунні стани у хворих з указаною патологією. 4. Серед хворих на хронічні запальні захворювання слинних залоз визначали наявність антитілоутворення до персистуючих вірусів, а саме: антитіла до мумпус вірусу були присутні у 84% обстежених, у 83% пацієнтів – до цитомегаловірусу, при чому серед них у 69% визначали одразу антитіла до мумпус вірусу і до вірусу цитомегалії. Отже, виходячи з середніх показників питомої ваги позитивних серологічних досліджень, серед усіх обстежених у 82,5% хворих встановлено антитілоутворення до вірусів мумпус та цитомегалії, що підтверджує їх роль в етіології хронічних запальних захворювань слинних залоз. Поєднане персистування вірусів мумпус і цитомегалії серед 65% хворих з ізольованими хронічними сіалоаденітами супроти 89% хворих на хронічні сіалоаденіти у поєднанні з синдромом Шегрена робить очевидним вплив поєднаного чи самостійного персистування на поширення захворювання не тільки у межах слинних залоз, а й на інші органи та системи, про що свідчив визначений спектр перенесеної і супутньої патології даного контингенту хворих. Переважне персистування того чи іншого вірусу, а саме: у 81% мумпус вірусу і у 74% цитомегаловірусу серед хворих з ектазійними формами та у 86% вірус мумпусу і 94% цитомегаловірусу серед пацієнтів із склерозуючими формами хронічних сіалоаденітів, забезпечувало характер патологічних структурних змін у слинних залозах. 5. Отримані дані про рівень імунологічних порушень у хворих на хронічні сіалоаденіти, свідчать про різні рівні компенсаторних реакцій серед обстежених. Переважна більшість пацієнтів з ізольованими формами мала нормальні показники, що характерно для компенсованого стану імунітету, тоді як кількість із нормальними показниками імунограм серед хворих із хронічними сіалоаденітами у поєднанні з синдромом Шегрена значно зменшувалась. В усіх хворих незалежно від характеру структурних змін у слинних залозах спостерігали зниження чи підвищення потужності імунного відгуку. Серед пацієнтів з ектазійними формами дещо переважали групи з нормальними та зниженими показниками, а серед хворих на склерозуючі форми значно переважали групи з підвищеними значеннями імунного відгуку. Такі зміни вказували на наявність одного й того ж патологічного процесу – хронічного запалення. Імунопатологічні зміни мали антигенну природу і пояснювались присутністю персистуючих вірусів мумпус та цитомегалії. У групах із переважним визначенням персистенції вірусу мумпус чи поєднаної персистенції обох із вірусів порушення імунної системи були виразніші і супроводжувались активними клінічними проявами захворювання, що визначає провідну роль мумпус вірусу у патогенезі хронічних запальних захворювань слинних залоз. 6. Мікробіологічні дослідження вмісту протоків великих слинних залоз вказували на присутність в усіх хворих та здорових анаеробних коків – Peptococcus niger, Peptostreptococcus micros, Valionella parvule. На тлі зниженої імунорезистентності хворих на хронічні сіалоаденіти мікрофлора мала патогенні властивості, що не виключає її вплив на формування тих чи інших структурних змін у слинних залозах. 7. Клінічні прояви різних форм хронічних запальних захворювань слинних залоз мали схожі риси, що підкреслювало єдність їх походження. Здебільшого первинна діагностика хронічного запалення у слинних залозах відбувалась при загостренні чи підгострому перебізі захворювань, причиною яких були будь – які з внутрішніх чи зовнішніх імуносупресивних факторів (переохолодження чи застуда, вплив електромагнітних джерел, іонізуючого опромінення, пуриноутримуючі продукти та т.ін.). 8. При хронічних запальних захворюваннях слинних залоз, незалежно від локальних клінічних проявів, патологічний процес поширювався одразу на всі слинні залози, спричиняючи структурні зміни залозистої тканини в залежності від характеру персистуючого вірусного чинника та наявності мікробного фактору патогенності, тому доцільно визначати хронічний сіалоаденіт із поточненням локалізації загострення у тій чи іншій залозі та особливостей структурної патології. 9. Запропонована робоча схема розподілу хворих на хронічні сіалоаденіти, що ґрунтується на клінічних, імунопатофізіологічних та сіалосоногафічних даних, яка враховує основні ланки етіопатогенезу, спрощена за структурою й адаптована до міжнародної термінології, та передбачає розподіл за поширенням захворювання ізольовано чи у поєднанні з ураженням інших органів і систем, також передбачає характер ектазійних чи склерозуючих структурних змін та наявність сіалолітіазу у слинних залозах. 10. Для ранньої діагностики первинно-хронічних сіалоаденітів та призначення адекватного лікування слід використовувати об’ємно-інформативні, малоінвазивні методи, що не мають протипоказань при загостренні чи підгострому перебігу – ЯМР КТ слинних залоз та сіалосонографію. Комплекс діагностичних заходів щодо хворих на хронічні сіалоаденіти має підпорядкуватися меті визначення причини захворювання, наявності супутньої патології та стану компенсаторних механізмів пацієнта шляхом використанням загальних і клініко-лабораторних методів обстеження – імунологічного та серологічного. 11. У зв’язку з існуючими відновлювальними можливостями слинних залоз ведучою у лікувально-профілактичному комплексі хворих на хронічні сіалоаденіти була консервативна терапія. Ефективність лікування хворих на хронічні сіалоаденіти забезпечувало раціональне застосування етіотропних (Ліковір – адаптоген-імуномодулятор залозистотропної дії) і патогенетичних (пульстерапія, дезінтоксикаційна терапія, вітаміни-антиоксіданти А,Е,С) препаратів, направлених на відновлення адаптаційно – компенсаторних, органно – тканинних і загальносоматичних механізмів у поєднанні із хірургічними втручаннями, які виконували за показаннями. 12. На підставі проведених досліджень, хворих на хронічні запальні захворювання слинних залоз необхідно включати до окремих груп диспансерного спостереження і надавати їм профілактичні рекомендації, які запобігають реактивації і реплікації персистуючих вірусів та зниженню імунорезистентності організму. |
