Пам’ятки юхнівської культури неодноразово привертали увагу багатьох дослідників. Але, не зважаючи на це, до сьогодні не існувало жодної праці, яка б узагальнювала отримані дані. Метою даного дослідження було висвітлення юхнівської культури як цілісного явища з певними територіальними і хронологічними параметрами. Завдяки картографуванню, уточнено ареал культури, що охоплює басейни Десни та Сейму. Розгляд поселенських структур, основними з яких є городища, дозволив надати повну характеристику оборонних конструкцій, житлових приміщень та характеру їх планування. Маємо підстави вважати, що основним обрядом поховання була кремація з наступним вкладанням праху в неглибокі ямки, що з причин розорювання полів в більш пізній час не збереглися. Основою економіки юхнівського населення було сільське господарство, базову частину якого складало скотарство. Розводили переважно велику рогату худобу та коней, а пізніше й свиней. Землеробство на початковому етапі розвитку культури (кінець VII – V ст. до н. е.) знаходилося на другому місці. Однак, з початком використання більш прогресивної техніки обробки землі із застосуванням рала, його роль в житті населення збільшилася. Допоміжну, проте вагому роль, відігравали полювання та рибальство. Останнє, зокрема, було чи не найрозвиненішим промислом у порівнянні з іншими культурами раннього залізного віку. У юхнівського населення були розвинені різноманітні промисли. Серед тих, що можливо зафіксувати археологічно, чи не найважливіші місця займали гончарство, прядіння та ткацтво, косторізна справа. Рівня ремесла досягли залізоплавильне та бронзоливарне виробництво. В цілому матеріальний комплекс має багато спільного з іншими культурами. Власне юхнівську культуру визначає цілком самобутній посуд та його орнаментація. Інші речі лише в своїй сукупності є характерними для цього населення й поодинці не можуть вважатися етнокультурною ознакою. Проведений аналіз речового комплексу та подана характеристика поселенських структур дозволяє підійти ближче до висвітлення й нематеріальної сфери. Зокрема це стосується соціального устрою. Найбільш вірогідним є родоплемінна організація юхнівського суспільства. Для населення цієї археологічної культури, втім як і для більшості інших лісових племен, було притаманне поклоніння силам природи. Такі вірування відбивають орнаментальні мотиви, зокрема на пряслицях, та підтверджуються етнографічними даними. Чи не єдиний обряд, який вдалося чітко зафіксувати, це принесення жертви при закладанні будівлі або оборонних споруд. Розглянуті точки зору щодо етносу носіїв юхнівської культури дозволяють схилитися щодо балтської приналежності. Інші версії не знаходять будь – яких підтверджень. Наведені аргументи, хоча й слабко обґрунтовані з об’єктивних причин, дозволяють вважати, що це населення взагалі не згадується Геродотом, адже воно знаходилося поза межами інтересів скіфського та античного світів. На підставі аналізу датуючих речей було уточнено хронологію юхнівської культури. Зокрема, її початок слід відносити до VII ст. до н.е., що до певної міри узгоджується із закінченням переселення на Десну та Сейм бондарихинських племен. Фінальний час існування юхнівської культури охоплює ІІ – І ст. до н. е. Виходячи зі змін у матеріальному комплексі, можемо виділити 3 етапи розвитку культури. Перший – VII – V ст. до н. е. – може бути визначений як час формування культури, при цьому, особливо на початку, доволі відчутні бондарихинські елементи. Другий – кінець V – ІІІ ст. до н. е. – є періодом найбільшого розвитку. Третій – кінець ІІІ – І ст. до н.е. – є часом згасання юхнівської культури. Вірогідно, що частина населення відходить в більш північні території. Таким чином, подана робота до певної міри заповнює ту лакуну, що склалася при дослідженні історії племен Східної Європи за доби раннього заліза, адже проблематика юхнівської культури тісно пов’язана з північною периферією скіфського світу, зокрема територією Посулля, що є базовою для скіфської археології VII – VI ст. до н. е., та ареалом скіфоїдних культур раннього залізного віку взагалі. | 