У висновках підбито підсумки проведеного дослідження, викладено його результати, основний зміст яких виноситься на захист.
У дисертації наведене теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової проблеми, що виявляється в комплексному вивченні процесу становлення і розвитку історико-краєзнавчої і пам’яткоохоронної роботи на Західній Волині впродовж міжвоєнного періоду. На підставі залучення широкого кола архівних джерел, публікацій документів і матеріалів, праць і спогадів краєзнавців 1920-х – 1930-х років, тодішньої періодики, наукової літератури ґрунтовно проаналізовано умови здійснення, зміст, етапи, учасників та результати історико-краєзнавчої і пам’яткознавчої діяльності. Доведено її вагому роль як дієвого фактора ознайомлення з історією Західної Волині та збереження його культурної спадщини, піднесення національної самосвідомості корінного населення регіону. Вирішення наукової проблеми, якій присвячена дисертація, важливе і в практичному сенсі, позаяк озброює нинішніх учасників краєзнавчої і пам’яткознавчої діяльності неоціненним досвідом у здійсненні такої роботи в наш час.
Відзначено, що історико-краєзнавчі дослідження і пам’яткоохоронна робота у Західній Волині міжвоєнного періоду – невід’ємна частина і важливе явище вітчизняної історії, процесу дослідження минувшини краю і збереження його культурної спадщини протягом 1920-х – 1930-х років. Становлення й розвиток цих складників здійснювалися у нелегких для автохтонного населення регіону суспільно-політичних та культурно-освітніх умовах. Ними, зокрема, були асиміляційна освітня політика, пріоритети поляків над українцями у всіх сферах життя, полонізація українського населення. Сюди входили й мінімальна польсько-українська співпраця в культурній галузі, розселення польського елементу таким чином, щоб він своєю кількістю, культурною силою та іншими чинниками демонстрував політичну й культурну перевагу так званої польськості на кожному клаптикові волинської землі.
У дисертаційному дослідженні виокремлено два етапи здійснення історико-краєзнавчої і пам’яткоохоронної роботи. Перший тривав з 1921 року по останню третину – кінець 1920-х років і характеризувався становленням основних засад вищеозначеної діяльності та повним домінуванням тут польських впливів. Основний зміст історико-краєзнавчих досліджень і пам’яткоохоронної роботи в Західній Волині склали формування відповідних органів влади воєводства, причетних до опіки над пам’ятками старовини, археологічні дослідження, проведення загальнопольського з’їзду Ради реставраторів, підготовка й випуск описових історико-географічних, історико-етнографічних праць та путівників, краєзнавчих публікацій у різних періодичних виданнях.
З’ясовано, що другому етапові (кінець 1920-х років – 1939 рік) притаманне значне розширення діапазону та поглиблення змісту історико-краєзнавчої і пам’яткоохоронної роботи. Це зумовлювалося появою на Волині краєзнавчих і пам’яткознавчих осередків, якими стали у першу чергу Волинське товариство краєзнавців і опіки над пам’ятками старовини, Волинський музей та Волинське товариство приятелів наук. Історико-краєзнавча та пам’яткоохоронна діяльність знайшла свій прояв в археологічних, археографічних, етнографічних, мистецтвознавчих студіях, проведенні широкомасштабних реставраційних робіт, вивченні, зокрема, української церковної архітектури, появі ґрунтовних праць з означених тем.
Підкреслено, що історія і пам’ятки Західної Волині знайшли широке висвітлення в історико-краєзнавчих та пам’яткознавчих працях польських і українських дослідників міжвоєнного періоду. Вони слугували вагомим знаряддям політико-ідеологічного протистояння представників польського та українського суспільно-політичних таборів в обґрунтуванні власних прав на історичну спадщину Волинського воєводства. Перевага, безперечно, була на стороні офіційної польської науки та науково-громадських кіл, які дотримувались політичної доктрини Другої Речі Посполитої. Підготовлені ними дослідження висвітлювали ті періоди історії, коли Польща мала найбільший вплив на Волинь як споконвічну етнічну українську територію, ті історичні реліквії регіону, які нібито підтверджували належність корінного населення Волині до католицької віри. Встановлено, що цій меті слугували узагальнюючі дослідження, авторами яких виступали польські науковці і краєзнавці М. Орлович, Т. Свєщовський, А. Войнич, А. Прусевич, Ю. Нєць, ін. Своє бачення минувшини і культурної спадщини рідного народу, що часто суттєво різнилося від поглядів польських дослідників, подавали українські науковці А. Дублянський, О. Цинкаловський, Л. Маслов, Ю. Шумовський та ін. У своїх працях, підготовлених на підставі власноруч віднайдених пам’яток і використання різноманітних джерел, вони стверджували самобутність і автохтонність українського народу.
Зроблено висновок, що у 19211939 роках помітне місце на території Волинського воєводства відводилося здійсненню пам’яткоохоронної роботи. Виходячи з політичних цілей держави, вона стосувалася головним чином старовинних споруд, пов’язаних з польською культурою: замків, маєтків, польських шляхетських родин, костелів, каплиць, інших пам’яток римо-католицької віри. Це підкреслювало „вищість польської культури” і підтримувало настрої про „польськість” Волині. При обстеженні давніх світських архітектурних споруд, православних храмів, монастирів та інших будівель, які свідчили про приналежність території регіону власне українському народові, тодішні працівники пам’яткоохоронної сфери прагнули відшукати сліди польського впливу на ці споруди: кам’яні скульптури, вітражі, елементи архітектурних стилів, ін. Дерев’яні церкви як носії традицій українських зодчества й духовності польськими дослідниками і владою ігнорувалися. Лише українські науковці Л. Маслов, О. Цинкаловський, А. Дублянський, М. Тучемський та деякі інші у своїх працях прагнули привернути увагу громадськості і влади до охорони цих носіїв традицій української культури.
Доведено, що історико-краєзнавчі дослідження і пам’яткоохоронна робота у Волинському воєводстві 1920-х – 1930-х років, незважаючи на прорахунки та упущення, зумовлені періодом власного становлення, набуттям відповідного досвіду, політичною лінією польського уряду, ознаменувалася помітними результатами у пошукові, збиранні, вивченні історичних матеріалів та пам’яток, збереженні культурної спадщини. Віднайдені історичні джерела та нагромаджені краєзнавчі матеріали збагатили українську й польську історичні науки. Результати в таких її галузях як археологія, етнографія, топоніміка, геральдика та ін. успішно використовуються нині при вивченні минулого Волині, сприяють пожвавленню наукових контактів між українськими і польськими вченими, подоланню негативних стереотипів, що нагромадилися у відносинах між обома народами за століття їх непростого співіснування. Характер і зміст діяльності науковців і краєзнавців Волині щодо краєзнавчого вивчення регіону, збереження його старожитностей дає змогу суттєвіше осмислити загальні закономірності історико-краєзнавчих досліджень і пам’яткознавчої роботи, що проводилася на інших етнічних українських землях в межах Другої Речі Посполитої.
|