У “Висновках” узагальнено результати дисертаційного дослідження.
В українській літературі другої половини ХХ сторіччя доречно говорити про історико-художню та художньо-історичну прозу. Перша позначена перевантаженням композиційно-сюжетного компонента елементами романтизму і психологізму при врахуванні загального контексту реальних історичних подій. Друга ґрунтується на художній ілюстрації як історичних фактів, так і загального соціально-побутового тла. Однією з традиційних ознак української художньо-історичної літератури ХХ сторіччя є бароковість, що від 70-х років ХХ сторіччя разом з психологізмом показала свою перспективність.
Саме з цього часу химерність, що традиційно пов’язана з психологізмом, бароковістю, фольклором, стала вочевидь домінуючою тенденцією сучасної історичної прози. Одним із провісників цієї тенденції є Вал. Шевчук.
Звертання письменника до історичної тематики спричинено духовним відродженням, потребою привнести в сучасне суспільне буття ідеї та думки, які спрямовані на становлення вільної особистості, а також індивідуальними “історичними” інтересами автора. Для реалізації свого задуму Вал. Шевчук вдається до таких композиційних рішень: використовує вже відому сюжетну канву, виявляючи особистісне ставлення сучасника до освячених традицією розв’язань певних колізій (це романи “На полі смиренному”, “Ліс людей”, повісті “Ілля Турчиновський”, “Петро утеклий”) та моделює досить умовні, часом химерні, життєві ситуації (роман “Око прірви”, повісті “Птахи з невидимого острова”, “Мор”, “Сповідь”, “Місячний біль”).
Вал. Шевчук зосереджує свої художні пошуки не стільки на зображенні достовірної картини добре йому знаних давноминулих подій, скільки на відтворенні духу часу, де метафізичне, а то й химерне бачення подій, домінує над буквальним, фактичним.
Письменник уникає моралізаторсько-дидактичного потрактування етичних проблем, наголошуючи на психологізмі особистісного розв’язання їх. Вал. Шевчук постійно зупиняється на моментах саморефлексії та самоаналізу, коли людина, оцінюючи пережите, перевіряє набуте і втрачене перед новою дорогою. Його персонажі показані у внутрішньому самопізнанні, у ситуаціях відстоювання права на суверенність. Автор уникає розгорнутого портретування персонажів, використовує прийом кольорового нюансування зображуваного. Ущільнена вписуваність образів у модельований часово-просторовий світ досягнута завдяки вибірковій деталізації (мозаїчний портрет) та суб’єктивно-оповідній манері розповіді, що створює ефект правдивості. Нарація поєднує теперішній час з минулим; опис переводить все у час теперішній, вловлює те, що бачить: статичні ситуації, душевні стани, зміни настроїв. Такий творчий метод веде до сюрреалістично-символічних прийомів, осердям яких виявляється химерність, вилита у барокові форми. Автор-оповідач та історик, схований за лаштунками тексту, відкриває перспективи незнаного (нового) часу-простору і долю закинутого в нього персонажа сучасного – минулого. Історичні тексти Вал. Шевчука ґрунтуються на національній традиції при актуалізації притчевості, іронізування, психологізму, химерності, бароковості у модерному поєднанні з філософуванням.
Вибір письменником певного періоду для історичного дискурсу зумовлений його відчуттям світоглядно-моральних проблем. І хоча Вал. Шевчук вибирає позицію відстороненого оповідача-очевидця, він водночас підтекстово показує, що дійсний перебіг описуваних подій знає достеменно. Лірично-психологічна зосередженість на одній особі звужує рамки зображення, а інтерес до історичного перебігу подій вимагає епічної широти. Однак це творча принципова позиція, яку автор зреалізовує на композиційно-сюжетному і стильовому рівнях. У його творах основний конфлікт завжди внутрішній, зосереджений у душі персонажа. Напружене психологічне протистояння передається за допомогою контрастів. Синкретизм поганських і християнських вірувань породжує специфічний хронотоп, якому притаманні одночасно циклічність і лінійність. Символи, до яких вдається автор, дають можливість досягти рівня притчі, основаної на химерності і втіленої у необарокову форму.
Цінність історичної прози Вал. Шевчука полягає у майстерному синтезуванні української літературно-історичної традиції з літературними здобутками модерну ХХ сторіччя.
|
