На основі історичного аналізу розвитку філософських та естетичних концепцій часу у їх співвідношенні з творчим процесом у роботі розроблена та обгрунтована відповідна система детермінації. Доводиться, що проблема часу у співвідношенні з творчим процесом була предметом осмислення на протязі усього процесу розвитку людської культури, і її тлумачення мають, крім суто філософських та естетичних, міфологічні та літературно-мистецьки виміри, причому значення останніх зростає у перехідні епохи історичних трансформацій. Усвідомлюючи час як визначальний фактор плинності, минучості нашого життя, людина намагається створити його “контекстуальний відбиток”, “зупинити час” та подолати смерть, створюючи відносно стабільну реальність культурного буття. Фактор потенційного небуття сприймається як протиріччя з гармонійними принципами світобудови, а отже підлягає подоланню. Встановлено, що цивілізації стародавнього світу мають статичний символічний контекст часу, який органічно пов’язаний з циклічним характером останнього. Тобто культура має форму сакральної парадигми, звернення або повернення до якої очищує профанний час повсякденного буття. Отже, у міфічному дійстві, ритуалі, “вмирає” повсякденність, і людина повертається до витоків власного культурного буття, які втілюють визначальні принципи гармонії та досконалості. Творчий потенціал у подібні епохи є обмеженим відповідним консервативним світосприйняттям. Усе новостворене розглядається як відхід від визначальної гармонійної парадигми. Саме цим пояснюється низький онтологічний статус мистецтва у філософії Платона та інших античних авторів. Доведено, що співвідношення “творчість-смерть” не лише зберігається, а й посилюється у епохи з динамічним контекстом, яким властиві телеолого-есхатологічні інтенції, тобто співвідношення не лише з власною смертю, а й загибеллю усього світу, яка є обов’язковою умовою створення нового, гармонійного буття. Доводиться, що у подібні епохи творчий імпульс значно зростає, адже побудова нового контексту стає визначальним фактором буттєвої ситуації людини. Своєю творчістю людина “поліпшує”, рятує оточуючий світ, тим самим адекватно реалізуючи час. Її завдання – гармонізувати дійсність у контексті власного життя і часу. Саме тому час стає історичним, тобто створений у процесі творчості контекст має унікальний характер та значну онтологічну вагу. Підкреслюється, що у позаконтекстуальні епохи або епохи з перехідним часом значно ускладнюється характер детермінації творчого процесу історичним часом. Стверджується, що дискредитація динамічного контексту Нового часу відбулася внаслідок абсолютизації гносеологічних інтенцій та критичної раціоналізації людського буття, що суперечило визначальним принципам гармонії. Заклик до “переоцінки цінностей” означав початок загибелі цієї епохи. На прикладі сучасної епохи, що визначається як епоха постмодерну або посткультури, ведеться мова про віталістично-психологічну, онтологічну та естетичну підсистеми детермінації. Віталістично-психологічна підсистема детермінації визначається на підставі філософсько-естетичних концепцій вирішення відповідного питання французьким філософом Анрі Бергсоном та швейцарським психологом та культурологом Карлом Густавом Юнгом. Людина у даних концепціях стає реальним сенсовим центром філософського дослідження, і виходячи з цього положення, час тлумачиться як визначальний параметр індивідного існування. Онтологічна підсистема детермінації творчого процесу історичним часом проаналізована на основі розгляду естетичних аспектів історичного часу у філософії екзистенціалізму, і , перш за все, у працях М. Гайдеггера. Доведено, що Гайдеггер дуже мало говорить про творчість як процес, зосереджуючи дослідницьку увагу на мистецькому витворі та його онтологічному статусі. Але унікальне значення останнього дозволяє вбачати у творчості справжній процес відкриття буття для себе, який, з часом, стає “шляхом до буття” для інших. У витворі мистецтва ми можемо осягнути сутність власного призначення, виправляючи помилки, зроблені на протязі історичного шляху нашої цивілізації. Аргументовано, що крізь витвір мистецтва і поезії буття відкриває людині власну істину, яка є проясненням, просвітленням сутності одвічних питань і дозволяє подолати жахливі наслідки формалізованого існування на рівні Das Man, які культивуються сучасною цивілізацією. Естетична підсистема детермінації творчого процесу історичним часом базується на розгляді художніх інтерпретацій проблеми часу у літературних творах другої половини 20 сторіччя. Головна увага зосереджена на творчості аргентинського письменника Х.-Л.Борхеса, адже, на нашу думку, саме йому вдалося відтворити постмоденістське сприйняття світу та культури як гри декількох сюжетів, які нескінченно повторюються у людській історії. Встановлено, що у контексті подібного світосприйняття час – це жахлива необхідність повторювати те, що вже було, будувати повітряні замки, додавати власну ефемерність до ефемерності оточуючого світу. І чи не єдиним шляхом подолання цього жаху є гра, гра з простором і часом, у тотальній причетності якій Борхес неодноразово зізнавався. Саме такої гри очікую від митця сучасна “порожня” та перехідна епоха. Доведено, що у сучасних умовах історичних трансформацій та перехідного часу радикально змінюється характер взаємодії історичного часу і творчого процесу, відбувається віртуалізація дійсності і активне залучення сучасних інформаційних технологій до процесу мистецького перетворення реальності. |
