Формування теоретико-методологічної бази історичної (діахронічної) фонології (зокрема й історичної фонології східнослов’янських мов) почалося з історико-фонетичних студій учених Харківської, Лейпцизької, Московської, Казанської та Женевської лінгвістичних шкіл. Цьому сприяло становлення принципів порівняльно-історичного дослідження (історизму, причиновості, системності та загального зв’язку явищ), розрізнення синхронічного та діахронічного аспектів вивчення мови, розкриття загальних закономірностей її розвитку, визначення сутності фонетичного закону, установлення відносної хронології мовних явищ, розрізнення понять системи та структури, парадигматики та синтагматики тощо. Розвиток емпіричної бази історичної фонології східнослов’янських мов почався з досліджень учених Харківської та Московської шкіл (концепції «кількісних змін приголосних» О. О. Потебні, зв’язку вокалізму і консонантизму в історії української мови П. Г. Житецького, взаємодії вокалізму і консонантизму в історії східнослов’янських мов О. О. Шахматова). Визнання тісного зв’язку між синхронією та діахронією (Р. О. Якобсон, М. І. Стеблін-Каменський, О. О. Реформатський та ін.), звернення до історичного аспекту дослідження фонологічної системи зумовило становлення історичної фонології як окремої наукової дисципліни. Формування понятійного апарату історичної фонології, який складається із загальнофонематичних понять та понять про зміни фонематичних сутностей, відбувалося в межах синхронічної фонології. Значний внесок у розвиток та вдосконалення теоретико-методологічної бази історичної фонології (зокрема й історичної фонології східнослов’янських мов) зробили вчені Празької лінгвістичної школи, Московської та Санкт-Петербурзької фонологічних шкіл, а також такі дослідники, як А. Мартіне, Н. ван Вейк, М. І. Стеблін-Каменський, В. І. Постовалова, В. К. Журавльов, Ю. Я. Бурмистрович та ін. На особливу увагу заслуговують концепції Є. Д. Поливанова (конвергентно-дивергентна теорія звукових змін), Р. О. Якобсона (фонологічні мутації), створення формули фонетичного закону алофонного варіювання (В. К. Журавльов), відкриття фонематичного закону в його відмінності від закону фонетичного та застосування цього відкриття в практиці дослідження історії фонологічних систем ланцюга мов від праіндоєвропейської (у вигляді її протослов’янського діалекту) до сучасних східнослов’янських мов (Ю. Я. Бурмистрович). Дослідження фонологічної «передісторії» східнослов’янських мов доцільно починати з протослов’янського та праслов’янського періодів (В. М. Чекман, В. К. Журавльов, Ю. Я. Бурмистрович, В. А. Маслова та ін.), зважаючи на спадковий характер мовних змін. Очевидна гіпотетичність побудови фонологічної системи протослов’янського діалекту праслов’янської мови пояснює неоднозначність поглядів мовознавців на реконструкцію як основного складу системи фонем, так і тих процесів, які в ній відбувалися (О. Семереньї, Т. В. Гамкрелідзе, В’яч. Вс. Іванов, Л. К. Мошинський, С. Б. Бернштейн, В. К. Журавльов, Ю. Я. Бурмистрович, В. А. Маслова та ін.). Аналізуючи дослідження сучасних фонологів, зокрема В. К. Журавльова, Ю. Я. Бурмистровича, В. А. Маслової, можна не лише відтворити протослов’янські фонологічні процеси, а й установити причиново-наслідкові ланцюги, результатом яких стало формування фонологічної системи праслов’янської мови. Рефлекси таких протослов’янських та праслов’янських процесів, як делабіалізація голосних та лабіалізація (лабіовеляризація) приголосних, палаталізації та палатації приголосних, монофтонгізація дифтонгів, формування та розпад групофонем тощо послідовно простежуються у фонологічних системах сучасних східнослов’янських мов. Спираючись на лінгвістичну спадщину своїх попередників (О. О. Шахматова, І. О. Бодуена де Куртене, Н. ван Вейка, Р. О. Якобсона та ін.), В. К. Журавльов висунув гіпотезу про групофонемну будову фонологічної системи праслов’янської мови. Теорія групофонем, розроблена в студіях В. К. Журавльова, є одночасно й узагальненням уже накопичених ідей, і новим словом у генетичному мовознавстві. Важливість відкриття В. К. Журавльова для дослідження праслов’янської фонологічної системи полягає в тому, що в межах теорії групофонем з’ясовано механізм та причини фактично всіх праслов’янських фонологічних процесів, зокрема палаталізацій, палатацій та йотацій, монофтонгізації дифтонгів та дифтонгічних сполучень тощо. Нове тлумачення в межах групофонемної теорії одержали й такі традиційно прасхіднослов’янські («давньоруські») процеси, як занепад редукованих, становлення категорії твердості / м’якості тощо (Ю. Я. Бурмистрович). Вивчення змін у підсистемі вокалізму східнослов’янських мов, визначення механізму та сутності цих змін, установлення причиново-наслідкових зв’язків є актуальними питаннями сучасних досліджень, зокрема й історико-діалектологічних. Аналіз низки фонологічних праць показав, що провідними процесами в підсистемі вокалізму мовознавці вважають занепад редукованих (В. В. Колесов, В. М. Марков, В. К. Журавльов, Ю. Я. Бурмистрович та ін.), розвиток акання та його різновидів (Ф. П. Філін, В. К. Журавльов, Г. О. Хабургаєв, В. І. Георгієв та ін.), V-депалаталізації (В. М. Чекман, Л. Е. Калнинь, В. В. Колесов та ін.) тощо. Нове тлумачення механізму занепаду редукованих (згідно з гіпотезою про силабофонемну будову «давньоруської мови») подано в дослідженнях В. К. Журавльова та Ю. Я. Бурмистровича. На сучасному етапі розвитку історичної фонології можна виділити дві гіпотези походження акання: 1) праслов’янську (В. К. Журавльов, Я. Ріглер та ін.) і 2) редукційну (В. В. Колесов, Г. О. Хабургаєв та ін.). Важливим для вивчення фонологічної історії східнослов’янських мов є встановлення зв’язків між V-депалаталізаціями та змінами в підсистемі консонантизму, зокрема становленням кореляції твердості / м’якості (В. К. Журавльов, Ю. Я. Бурмистрович та ін.). До кінця нерозв’язаним залишається питання про наявність у підсистемі консонантизму праслов’янської та «давньоруської» мов диференціальних ознак палаталізованості, палатальності, їхнього співвідношення, а також відповідних процесів (палаталізацій, палатацій). Поряд із загальноприйнятим поглядом про становлення в східнослов’янських мовах протиставлення приголосних за ознакою палаталізованості / непалаталізованості (В. В. Колесов, В. К. Журавльов, Ф. П. Філін, Л. Е. Калнинь та ін.) було висунуто тезу про формування в «давньоруський період» кореляції палатальності / непалатальності (Ю. Я. Бурмистрович). Проблема наявності в «давньоруській мові» кореляції напруженості / ненапруженості та поступової заміни її кореляцією дзвінкості / глухості до кінця не розв’язана (В. А. Глущенко). Аналіз східнослов’янського діалектного матеріалу дозволив зробити висновок про наявність у фонологічній системі певних зв’язків між категоріями дзвінкості / глухості та твердості / м’якості (В. В. Колесов, Р. Ф. Пауфошима, Л. Л. Касаткін, К. В. Горшкова, Г. О. Хабургаєв, Р. Крайчович та ін.). В. В. Колесов, Р. Ф. Пауфошима, С. В. Князєв установили зв’язок між протиставленням приголосних за напруженістю / ненапруженістю та функціонуванням локального палатального ряду в підсистемі консонантизму. Цікавою є гіпотеза К. В. Горшкової, С. В. Бромлей, С. М. Треблер про розподіл східнослов’янських діалектів на центральні (для яких характерна значна кількість новоутворень) та периферійні (з притаманними їм архаїчними мовними особливостями). Дослідження всіх східнослов’янських діалектів у межах єдиної концепції дозволить точніше прослідити розвиток фонологічних систем української, російської та білоруської мов. Перспективним видається вивчення морфонологічних явищ східнослов’янських мов в історичному аспекті як продовження досліджень історії фонологічних систем східнослов’янських мов. На зв’язок фонологічних та морфологічних змін указував І. О. Бодуен де Куртене, теоретичне обґрунтування морфонології як окремої наукової дисципліни подано в роботах празьких лінгвістів, прихильниками «морфематизму» у фонології (переважно синхронічній) були представники Московської фонологічної школи. Особливу цінність становить узагальнення Ю. Я. Бурмистровичем низки морфологічних (грамематичних) законів, відкритих В. І. Георгієвим. |