У дисертації проведено філософсько-методологічний аналіз становлення поняття інтерпретації в історичному контексті, що дозволяє вирішити наукове завдання виявлення методологічної сутності і функцій інтерпретації як виду пізнавальної діяльності, визначення її когнітивних можливостей. Обґрунтування і реалізація сучасного методологічного підходу до інтерпретації необхідні і можливі на всіх трьох методологічних рівнях: філософському, загальнонауковому, конкретнонауковому у єдності і взаємозв'язку. В дослідженні установлено: Зміна філософського розуміння інтерпретації у ХХ столітті і з'ясування її онтологічних засад (після висування тези про герменевтичність самого буття людини) не витісняє гносеологічну проблематику, а призводить до необхідності її методологічного дослідження в аспекті холізму онтологічної і гносеологічної складових. На основі аналізу історичних джерел відзначено невірогідність існуючої думки щодо проголошення В.Дільтеєм і Г.Ріккертом розколу на дві культури - природничого і гуманітарного знання. Це принципово важливо для методологічних установок, що робляться з посиланням на історію філософії, оскільки на сучасному етапі поняття інтерпретації набуває особливого, універсально-інтегративного статусу і дозволяє глибше досліджувати процеси інтеграції різних сфер культури (науки, релігії, освіти, мистецтва, буденної сфери). У зв'язку з тим, що будь-яка діяльність здатна виявлятися як самостійна і як несамостійна, включена в структуру іншої діяльності, ми робимо висновок про те, що інтерпретація постійно супроводжує процес пізнання, виступаючи то як самостійній, то як допоміжний засіб здійснення іншої діяльності. Це дає змогу обґрунтовано висвітлити взаємдію складників категоріального ряду “розуміння” – “пояснення” - “інтерпретація”, і виявити інваріантість механізму інтерпретації у всіх модусних її проявах як базових універсалій різних видів герменевтичних ситуацій розуміння (серед їх числа розглядаються: діалог, переклад і письмовий текст). Виходячи з цього, ми даємо наступне визначення: інтерпретація є неусувний момент буття людини, її духовно-практичного освоєння дійсності, вид соціально-культурної, комунікативно-пізнавальної діяльності, що виявляється і як метод і як аксіологічна процедура надання смислу. Інваріант механізмів інтерпретації знаходить прояв у базових універсаліях - герменевтичних ситуаціях розуміння (діалог, переклад, письмовий текст). Інтерпретація – один з методів пізнання, що впливає на цілісність світосприйняття суб'єкта пізнання, що долає обмеженість тих чи інших форм пізнання. Особливо значуща інтерпретація як феномен соціально-культурної діяльності людини, коли вона сприяє переданню, трансляції знань у суспільну свідомість і практику та виступає ланкою механізму їх перенесення за рамки науки на всіх рівнях системи освіти. Вирішальну роль щодо можливостей адекватної інтерпретації процесів і явищ, що відбуваються у світі, у культурі відіграє рівень освіченості окремої особистості. Базові універсалії (діалог, переклад, інтерпретація письмового тексту) мають широкий теоретико-методологічний зміст і означають не тільки окремі випадки універсальних ситуацій, прототипами, моделями яких вони є (у сфері “тексту”, “дискурсу”, діяльності “читання”, “говоріння”, “письма”), але і всяку життєдіяльність у модусі тлумачення. Універсальність інтерпретаційних механізмів, задіяних у всіх герменевтичних ситуаціях, свідчить про цілісність пізнавального простору, куди входять усі види комунікативних контактів із собі подібними, контакти людини з навколишнім світом, із предметними, мовними втіленнями. Звідси стає зрозумілим, що завдання навчального процесу - освоєння універсального, синергійного за своєю природою, механізму інтерпретації, що у практиці життєдіяльної активності суб'єкта, що навчається знаходить самореалізацію. Усі ці положення не просто концептуально проясняють природу інтерпретації, але й створюють методологічне підгрунтя для поглибленої розробки методики навчального процесу в описуваних герменевтичних ситуаціях. |