1. Ринкова трансформація економічної системи України з метою створення соціально орієнтованого ринкового господарства передбачає глибокі перетворення у принципових засадах, механізмах функціонування аграрного сектору економіки країни, що забезпечує її продовольчу безпеку, ефективну зайнятість сільськогосподарських працівників, підвищення реального добробуту населення тощо. Економічна ефективність та соціальна гармонійність сільськогосподарського виробництва суттєво визначається інституційним середовищем його функціонування – відносинами власності на землю та інші засоби виробництва, ринковими нормами, принципами, правилами та обмеженнями, рушійними силами та мотивами раціонального агрогосподарю-вання, сучасними цивілізованими ринковими інститутами ресурсозабезпечення, агропідприємництва. Вони становлять необхідні умови успішного розвитку, збільшення обсягів та підвищення якісних характеристик ринків продукції аграрного сектора. 2. Традиційно сформованих функцій у попередній колгоспно-радгоспній системі, що грунтувалася на прямому втручанні і державних структур у механізми агроекономічних відносин (ціноутворення, кредитування, доведення прямих завдань з виробництва і розподілу сільськогосподарської продукції), держава не виконувала. В ринкових умовах господарювання держава має концентрувати свої зусилля на проблемах інституціонального забезпечення ефективних процесів агрогосподарювання, використовуючи бюджетні кошти саме для фінансування необхідних трансакційних витрат, пов’язаних із інститу-ціональним забезпеченням функціонування ринків ресурсів для аграрного сектора та ринків сільськогосподарської продукції, формуванням та захистом конкурентного середовища на ринках, протидії монополістичним тенденціям. 3. Прогресивні інституціональні перетворення у вітчизняному аграрному секторі економіки повинні створити “мультиплікативний ефект” для інших сфер АПК, насамперед, активізації попиту на ринках тих галузей, які формують умови для реального капіталотворення безпосередньо у сільському господарстві, — машинобудуванні, хімічній, мікробіологічній промисловості, будівництві, галузях паливно-енергетичного комплексу, у банківській сфері. Такий мультиплікативний ефект виявлятиметься також у галузях, що переробляють сільськогосподарську сировину (фактор сукупної пропозиції), в оптовій та роздрібній торгівлі. У свою чергу, прогресивні інституційні зміни в аграрному секторі не забезпечать бажаний ефект без аналогічних змін у всій економіці України, насамперед у суміжних з аграрним сектором сферах АПК. У цьому зв’язку потребують подальших передумов ефективного агрогосподарювання, насамперед на основі трансформації відносин власності, поєднання її різноманітних форм у сільському господарюванні, інституціональні зміни у сфері рентних й орендних відносин, становлення і розвиток перш за все інститутів ринків ресурсів для селян (ринку землі, капіталів, праці), зміни в нових умовах інституціональної ролі держави. 4. Створення законодавчих інституційних передумов для ринково-ефективного агрогосподарювання потребує постійного вдосконалення початкової нормативно-правової бази, формування механізмів її практичної реалізації, насамперед у сфері економічних прав власності на землю, як основний ресурс агропідприємства. При цьому мають бути забезпечені раціональні межі, співвідношення стабільності такої інституційно-нормативної бази та її змінюваності в ході необхідних вдосконалень, що викликатимуться практичним досвідом агрогосподарювання. 5. Позитивними макроекономічними наслідками розвитку ринкового обігу землі стануть зростання норми та масштабів заощаджень в Україні, збільшення обсягів банківського капіталу, мультиплікативне зростання обсягів попиту домогосподарств та підприємств, збільшення податкових надходжень, доходів бюджетів різних рівнів. 6. Оптимальне співвідношення ринку власних земель та обсягу ринку оренди землі буде формуватись поступово, з поглибленням ринкових трансформацій, розвитку вторинного ринку цінних паперів, пов’язаних із землеволодінням та землекористуванням, впливу ряду інституційних чинників (норм, правил, інституційних положень), ступені жорсткості чи ліберальності відповідної державної регуляторної політики у цій сфері. 7. Нестача реальних та фінансових інвестицій для започаткування агропідприємництва вимагає радикального вдосконалення податкових механізмів для зменшення фіскального тиску на ці структури. Доцільно здійснювати диференційований підхід до різних груп агропідприємців в залежності від термінів започаткування їх діяльності, розмірів використовуваної землі, валового доходу та рентабельності. 8. Становлення інститутів підприємництва у агросекторі України вимагає розвитку системи страхування агробізнесу, що обумовлено зростанням ризиків агропідприємництва викликаними природно-кліматичними, зооепідеміоло-гічними чинниками, а також поглибленням конкурентності з поєднанням у системі страхування принципів добровільності та обов’язковості, з посиленням ролі держави як у регуляторній діяльності страхової справи, так і безпосередньо її фінансової підтримки. 9. Протягом досить тривалого періоду у сільському господарстві України відіграватиме свою важливу роль така форма “субпідприємництва”, як особисте селянське господарство, яке забезпечуватиме не тільки сімейні господарства агропродукцією, але й формуватиме значну частку грошових сімейних доходів, формуватиме певний сегмент агроринків, посилюючи на ньому конкурентні засади, забезпечуватиме більш високий рівень зайнятості сільського населення, більш повне та ефективне використання земельних ресурсів. |