Анотація до роботи:

Новіков М.М. Інституціональні виміри бікамеральних систем (порівняльний аналіз). – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за спеціальністю 23.00.02 – політичні інститути та процеси – Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна. – Харків, 2007 р.

Дисертація присвячена порівняльному аналізові інституціонального конструювання бікамерального парламентаризму на підгрунті класичного інституціоналізму та неоінституціоналізму.

Сучасним державам притаманна гетерогенність громадянського співтовариства, наявність у ньому множинності інтересів. У межах інституціонального демократичного вибору цим пояснюється перевага на користь бікамералізму як інституту, що забезпечує взаємодію і погодження конкуруючих організованих інтересів.

У роботі розглянуті основні моделі, у яких реалізувалася історична траєкторія становлення і розвитку бікамералізму. Основну увагу зосереджено на інституціональних параметрах формування та функціонування верхніх палат у бікамеральних системах, інституціональних і політичних ефектах бікамерального устрою парламенту. Досліджено зміст дискусії з питання бікамералізму в українському контексті.

1. Аналіз процесів виникнення і становлення бікамерального парламентаризму виявляє високий рівень його адаптованості до умов політичного середовища, що змінюються, і в тому числі до якісно нових викликів системи. Гнучким механізмом, що забезпечує його унікальну здатність до трансформації, модернізації та моделювання, виступає представницька природа сенатських палат, що легко мімікрує.

2. Дослідження проблеми співвіднесення демократії й інституту двопалатності в класичній і сучасній теорії виявляє дві конфронтуючі парадигми її інтерпретації. Однак у сучасному політичному розвитку домінує “процесуальна” теорія і модель демократії, і тому та концептуальна лінія, у якій вона присутня (“венеціанська школа” - ліберальна парадигма – “процесуальна” концепція) і яка, як доведено в даній роботі, інтегрує демократію саме з бікамеральним типом парламентаризму, виглядає безумовно більш переконливою.

3. Бікамералізм цілком доречний як засіб демократизації парламентаризму в поставторитарних транзитах, адже він вирішує декілька грунтовних для них завдань: знімає системний конфлікт між соціальною інклюзивністю й інституціоналізацією різних інтересів, забезпечує законодавчий процес стратегічно компетентною та консенсуально орієнтованою політичною елітою, стримує руйнівну політичну активність мас, яка загрожує стабільності системи.

4. У секторі функціональних параметрів значимість бікамералізму визначається структурою розмежування повноважень і системою міжпалатного погодження протиріч. У межах структури розмежування повноважень основним критерієм сили бікамералізму виступає співвідношення законодавчих прерогатив палат. У межах системи міжпалатного погодження функціональний вплив верхньої палати детермінований силою її вето відносно відхилених законопроектів і принципом її участі в процесі міжпалатного погодження з питань ветованого законодавства.

5. Термін існування кабінету зростає в ситуації його підтримки однаковою більшістю в обох палатах, відповідно, уряди, яким вдається керувати більшістю відразу в обох палатах, є більш міцними, ніж ті, які мають у верхній палаті тільки меншість за інших рівних умов.

6. Стабільність уряду корелюється з його статусом у верхній палаті: найвищі показники своєї тривалості мають як однопартійні, так і коаліційні кабінети з мінімально необхідною підтримкою. Відповідно, “додавання” партій для того, щоб забезпечити уряду підтримку одночасно в обох палатах, може мати і опосередковано-негативний ефект: коаліційний кабінет з максимально широкою підтримкою має найменшу тривалість правління. Разом з тим, сильний бікамералізм із “двома ворогуючими більшостями” у різних палатах “змушує” до створення широкого коаліційного кабінету.

Публікації автора:

1. Новиков М. Демократизация, модернизация и всемирно-исторические процессы // Вісн. Харк. нац. ун-ту ім. В.Н.Каразіна „Питання політології”. – Харків, 2000. – № 487. – С. 134-138.

2. Новіков М.М. Політична модернізація і концептуальні проблеми демократії // Вісн. Харк. нац. ун-ту ім. В.Н.Каразіна „Питання політології”. – Харків, 2001. – № 518. – С. 50-56.

3. Новіков М.М. Політичні виміри модернізації: головні параметри та підходи // Вісн. Харк. нац. ун-ту ім. В.Н.Каразіна „Питання політології”. – Харків, 2002. – № 555 – С. 35-41.

4. Новіков М.М. Інституційні виміри бікамеральних систем: формальний аналіз // Вісн. Харк. нац. ун-ту ім. В.Н.Каразіна „Питання політології”. – Харків, 2004. – № 643. – С. 147-154.

5. Новіков М.М. Бікамералізм: інституціональні модифікації та функціональні ефекти // Вісн. Харк. нац. ун-ту ім. В.Н.Каразіна „Питання політології”. – Харків, 2005. – № 702. – С. 69-75.

6. Новіков М.М. Проблема бікамералізму в українському контексті: сучасні дискусії // Вісн. Харк. нац. ун-ту ім. В.Н.Каразіна „Питання політології”. – Харків, 2006. – № 737. – С. 63-70.

7. Новіков М. Становлення та розвиток бікамералізму в історичній ретроспективі // Наукові праці. Серія: Політичні науки (Миколаївська філія Нац. ун-ту “Києво-Могилянська Академія”). – Миколаїв, 2006. – Вип. 27.– Том. 40. – С. 57-62.

8. Новіков М.М. Бікамералізм у системі подолання суспільних конфліктів // Соціально-політичні протиріччя та проблеми соціального партнерства: Зб. наук. пр. (за матер. XVI Харківських політологічних читань). – Харків: НЮАУ, 2005. – С.180-182.

9. Новіков М. Бікамеральне представництво після лібералізму? // Історична соціальна наука в світ-системній перспективі: Матер. міжн. наук. колоквіуму. – Харків: Константа, 2005. – С. 60-61.