Необхідність активізації інвестиційних процесів стає особливо актуальною в міру завершення перших етапів ринкової трансформації. Ринкові механізми господарювання вимагають формування адекватної їм технічної й інституціональної бази економіки, інакше вони мовби “провисають у повітрі” і можуть досить швидко деградувати в силу їхнього формального характеру. У той же час класичні ринкові методи стимулювання інвестицій далеко не завжди призводять до очікуваних результатів в умовах перехідної економіки. Потреба в дослідженні інституціональних механізмів інвестиційної діяльності в умовах переходу до ринку обумовлена, насамперед, відсутністю цілісної системи надійних практичних інструментів інвестиційної політики. Інвестування як спосіб , організації господарської діяльності являє собою суперечливу єдність загальних абстрактних моментів, властивих усім історичним епохам і формам організації господарства, і специфічних, конкретно-історичних моментів, що виражають особливі методи і стереотипи господарської поведінки людей на різних історичних етапах і в різних національно-державних умовах економічного життя суспільства. Загальні моменти інвестиційної діяльності традиційно є предметом функціонального моделювання в рамках усіляких теоретичних шкіл і напрямків економічної науки. Специфічні моменти звичайно виводяться за рамки об'єкта економічного моделювання, і тим самим залишаються “на відкуп” або конкретно-економічним наукам, або різного роду практичним методичним посібникам різного рівня - від методів інвестиційного менеджменту на підприємстві до методичних рекомендацій з розробки інвестиційної складової державної економічної політики. Наслідком такої ситуації звичайно є дефіцит системного цілісного підходу при розробці цілей, задач і напрямків інвестиційної політики держави. Це, у свою чергу, знижує ефективність інвестиційної політики і може породжувати непередбачені наслідки інвестиційних рішень - у соціальній сфері, у сфері зовнішньоекономічних зв'язків, у монетарній системі і т.і. Профілактика таких непередбачених наслідків можлива на основі системного осмислення всіх зв'язків і взаємодій інвестиційних процесів як складової частини більш загальної функціональної й еволюційної поведінки господарської системи. Проведене дослідження дозволило прийти до наступних висновків. Інвестування як особливий напрямок і форма господарської діяльності характеризується конкретно-історичною обумовленістю і має інституціональну природу. Основним системостворюючим елементом інституціонального комплексу виступає інвестиційний статус суб'єкта, що дозволяє визначити зміст і рамки взаємодії інвестиційних процесів і інституціональних форм у ринковій економіці. На підставі аналізу форм і передумов, відкладених у часі рівноважних бюджетних рішень, удалося структурувати інституціональні основи і передумови інвестиційної діяльності і виділити критерії періодизації становлення зрілих форм інвестування. Аналіз феномена інверсійного розвитку економік, які реформуються, дозволив розкрити деякі особливості взаємодії внутрішнього змісту процесу ринкових реформ із зовнішнім середовищем. Інверсійний розвиток – це рефлексія відсталої системи в зовнішньому інституціональному і технологічному середовищі. Передумовою переходу до інверсійної траєкторії соціально-економічної еволюції служать так звані демонстраційні ефекти більш розвинутих держав. Криза державно-соціалістичної системи розверталася і поглиблювалася на фоні реально існуючих постіндустріальних зразків моделей бажаного соціально-економічного пристрою. Але інверсійний розвиток таїть у собі і визначені небезпеки. Нерідко виникають спрощені уявлення про межі історичного наслідування, що орієнтують країну на повторення всього успішно і ефективно працюючого в лідера. Однак дуже часто країна, що наслідує, наштовхується на межі і границі ефективності запозичень. Ці межі можуть бути пов'язані не тільки з конкретно-історичною специфікою даної держави чи народу, але ще і зі схованими інверсійними явищами. Тому шлях прискореної модернізації є внутрішньо суперечливим і конфліктним. В умовах реформ державі потрібно чітко вказати мінімум незмінних чи більш-менш стабільних інституціональних зон господарювання – державний сектор, недержавний сектор, дрібний бізнес чи що-небудь інше. У цих зонах має бути гарантований принцип непогіршення базисних умов господарювання – доступу до ресурсів, свободи вибору, рівня і порядку оподатковування і т.і. Селективна інституціональна стабільність повинна розглядатися не як повна ізоляція від процесу реформ, а як критерій інтенсивності напрямків змін. Цей підхід є в інвестиційному відношенні більш ефективним і дає можливість послідовно формувати такі інвестиційні механізми, що можуть включатися в роботу поетапно, без попереднього формування всього комплексу інвестиційних інститутів ринкового типу. |