У умовах сучасних ринкових відносин формування фінансових ресурсів та їх ефективне використання здійснюється за допомогою фінансового ринку, який являє собою механізм організації руху грошових коштів в економіці. Ключовими учасниками фінансового ринку є інвестори, серед яких в даний час домінуючі позиції в світовій фінансовій системі займають інституціональні інвестори. Таке явище отримало назву інституціоналізації фінансових ринків.
Інституціональні інвестори являють собою систему фінансових установ, що самоорганізується. В основі функціонування системи лежить принцип «колективного індивідуалізму», тобто вона об’єднує ресурси окремих суб’єктів інвестиційної діяльності, а потім їх інвестує. Елементи системи тісно взаємодіють як між собою, так і з навколишнім середовищем – індивідуальними та корпоративними інвесторами, фінансовими менеджерами, фондовими ринками і т. д. У сучасній економічній науці існують різні точки зору до того, які з фінансових установ відносяться до інституціональних інвесторів. Авторська концепція системи інституціональних інвесторів полягає в тому, що ця система включає шість основних організаційних форм: пенсійні фонди, страхові компанії, інвестиційні фонди, добродійні фонди, фінансові компанії та депозитні установи (комерційні банки, позиково-ощадні асоціації та кредитні спілки). Система інституціональних інвесторів не може ефективно функціонувати без інвестиційних менеджерів, зберігачів, фінансових консультантів та інших допоміжних інститутів, які об'єднуються в окрему категорію під назвою «інфраструктура». Об'єднання інституціональних інвесторів та інфраструктури являє собою систему інституціонального інвестування. Механізми формування та функціонування інституціональних інвесторів зумовлюються різними чинниками, серед яких основними є: загальні принципи діяльності, специфіка фінансової установи (мета, джерела залучення та напрями вкладання коштів), національні особливості, методи державного регулювання.
Серед загальних принципів, на основі яких діяльність інституціональних інвесторів повинна базуватися, необхідно виділити наступні: нормативна база, забезпечення прав учасників, компетентність та професіоналізм інвестиційних менеджерів, єдині методи калькуляції, чесна конкуренція, достовірність та відвертість інформації та інші. Формування та функціонування кожної з організаційних форм інституціональних інвесторів визначається цілеспрямованістю діяльності, джерелами утворення ресурсної бази та характером використання коштів. При цьому їх діяльність тісно переплітається з національними особливостями та нормами регулювання. Ефективне функціонування інституціональних інвесторів багато в чому залежить від системи управління їх фінансовими активами. У провідних розвинених країнах з цією метою сторони, відповідальні за управління коштами інституціональних інвесторів, при прийнятті інвестиційних рішень повинні керуватися так званими «правилами розумної поведінки» – менеджери повинні діяти вибірково та інформативно, з метою отримання прибутку та збереження капіталу. Як правило, процес управління інституціональними активами включає п'ять основних етапів: формулювання інвестиційних цілей; формування інвестиційної політики; вибір портфельної стратегії; вибір активів; оцінка ефективності інвестицій. У сучасній системі ринкових відносин інституціональні інвестори займають одне з ключових місць. Їх розвиток сприяв розвитку світового виробниче-економічного потенціалу, формуванню глобальної фінансової системи та підвищенню рівня системи соціального забезпечення.
Рішення виробничо-економічних завдань як на національному рівні, так й в світі загалом є однією з найважливіших функцій, що виконуються інституціональними інвесторами. Серед цих завдань: фінансування господарюючих суб'єктів, підвищення рівня економічного розвитку країни, участь у злитті та поглинанні компаній, корпоративне управління, участь у процесах роздержавлення економіки, фінансування нових науково-дослідних та дослідно-конструкторських розробок, формування кадрового потенціалу. Однією з причин зростання обсягів світових фондових ринків є процес інституціоналізації, який характеризувався зростанням активів інституціональних інвесторів (кількісна зміна) та трансформуванням структури їх інвестиційного портфеля на користь цінних паперів – якісна зміна.
Важливою характерною особливістю світових фондових ринків в останні десятиріччя є поява нових фінансових інструментів. При цьому, головними силами, що стимулюють інноваційні процеси, є інституціональні інвестори. Фірми з торгівлі облігаціями, багато в чому із-за різноманітних потреб інституціональних інвесторів створили цілий ряд нових паперів з фіксованими прибутками. Завдяки експансії взаємних фондів грошового ринку та процесу дезінтермедіації активізувався ринок комерційних паперів. Оскільки інституціональні інвестори певним чином пов'язані з рішенням виробничо-економічних та фінансово-інвестиційних завдань, остільки вони можуть вирішувати певні соціальні проблеми. Основними напрямками їх діяльності в розв'язанні цих проблем є: участь у створенні системи соціального забезпечення, добродійна діяльність та формування ефективних способів накопичення заощаджень населення. З урахуванням національних особливостей система інституціональних інвесторів в Україні включає дві групи інститутів:
банківські установи; небанківські фінансові установи (пенсійні фонди, страхові компанії, інвестиційні фонди, довірчі товариства, кредитні спілки, лізингові компанії і т. п.). Провідну роль серед фінансових установ в Україні грають комерційні банки. Небанківський фінансовий сектор України є недостатньо розвинутим та значно поступається банківській системі з точки зору його значущості, прозорості, системної сформованості та законодавчого забезпечення. Система інституціональних інвесторів в Україні зіткнулася з безліччю проблем, які стримують її динамічний розвиток. Кількісний та якісний аналіз місця та ролі інституціональних інвесторів в системі сучасних ринкових відносин дозволяє зробити висновок про те, що без ефективного функціонування цієї системи неможливо забезпечити повноцінне охоплення всіх сегментів фінансових ринків та належним образом задовольнити існуючі потреби в фінансових послугах реального сектору економіки та населення. Таким чином, становлення могутньої та диверсифікованої системи фінансових інститутів повинне стати одним із основних пріоритетів в процесі структурного реформування фінансової системи України в найближчі роки. Для рішення цього завдання необхідно розробити єдину концепцію розвитку фінансового сектора України та визначити в її рамках стратегію, направлену на створення сприятливих умов для розвитку системи інституціональних інвесторів. Така стратегія повинна бути націлена на сприяння формуванню в Україні ринку фінансових послуг, розвитку фондового ринку, реформуванню пенсійної системи, розвитку страхового ринку, зміцненню банківської системи, а також використовувати накопичений світовий досвід в діяльності інституціональних інвесторів.
|
