У “Висновках” представлено теоретичне узагальнення наукових завдань дисертації і наводяться нові варіанти їх вирішення, що виявляється в обґрунтуванні, дослідженні та розробці концепції інституціональної модернізації культурно-дозвіллєвої сфери, з’ясуванні природи, генезису, функцій, змісту та форм модернізації інституту дозвілля в умовах суспільної трансформації. Зазначена наукова проблема спрямована на визначення теоретико-методологічної основи такого напрямку соціологічної науки як соціологія дозвілля; її розв’язання сприятиме поширенню інноваційних культурно-дозвіллєвих систем, запровадженню набутого досвіду соціально-культурного програмування в суспільну практику, оптимізації процесів розробки і реалізації регіональної культурної політики. На основі узагальнення результатів здійсненого соціологічного дослідження встановлено: 1. Розглядаючи явище інституціональної модернізації культурно-дозвіллєвої сфери як системний соціальний процес, що знаходиться в постійному русі та розвитку і визначається особливостями соціально-політичного та економічного середовища, необхідно зауважити, що розвиток дозвілля визначається особливостями розподілу бюджету часу, а саме – характером взаємозалежностей робочого та вільного часу, співвідношення яких визначають значні розбіжності в структурі, обсягах та видах культурно-дозвіллєвої діяльності основних соціально-демографічних груп суспільства, а, отже, впливають на формування прогностичних моделей дозвілля. Внаслідок цього для вивчення даного явища доцільним є подальший розвиток такого напрямку знання як соціологія вільного часу та формування в її межах нової галузі – соціології дозвілля. Паралельно виявлено загострення суперечності “праця” – “дозвілля”, осмислення якої впливає на визначення основних методологічних засад соціології дозвілля і передбачає дослідження організації культурно-дозвіллєвої діяльності колективів виробничих структур, організацій, корпорацій в умовах трансформації українського суспільства. Ця робота сприяє розробці технології використання соціологічних методів у дослідженні інституту дозвілля, пов’язана з проведенням соціокультурних експериментів та широким впровадженням їх результатів у культурну практику. Основні вектори наукового пошуку даного наукового напрямку спрямовані на вивчення проблем художньо-творчого розвитку населення (культурних практик населення), впливу на особистість різних жанрів мистецтва, коли художня творчість розглядається як дозвіллєвий феномен, що визначає особливості групової соціокультурної взаємодії, сприяє змінам в структурі ціннісних орієнтацій учасників аматорських колективів. У визначенні теоретичних закономірностей цього процесу особливе місце належить дослідженню впливу святкових культурних практик, розвитку молодіжного дозвілля та аматорського руху. 2. Вивчення процесу розвитку культурно-дозвіллєвої сфери дозволяє виявити феномен інституціональної модернізації дозвілля, що перебуває у процесі становлення. Інституціоналізація стає відповіддю на оновлення українського суспільства, пов’язана із необхідністю задоволення нових культурно-дозвіллєвих потреб населення і пов’язана з явищем модернізації. Модернізація культурно-дозвіллєвої діяльності проявляється у формуванні нових культурно-дозвіллєвих організацій, в яких створюються умови для відпрацювання нових соціальних норм та ролей, відбувається гіперсоціалізація населення. В сучасному інституті дозвілля спостерігається наявність всіх зазначених у соціологічній науці видів і форм соціальних організацій – від стабільних формалізованих структур, таких як клуб, бібліотека, музей, до природних органічних систем та відкритих соціально-культурних коаліцій (самодіяльні колективи, клуби за інтересами). Видова відмінність культурно-дозвіллєвих організацій сприяє виявленню та відпрацюванню широкого спектра стилів та форм соціальної поведінки її акторів, становить невичерпну базу для подальшого соціально-культурного вдосконалення особистості. Інституціональна модернізація дозвілля пов’язана з посиленням суб’єкт-суб’єктної взаємодії її учасників, поступовим переходом від адміністративної, законодавчо-нормативної до громадської, самоврядувальної модернізації. Культурно-дозвіллєва діяльність визначається в такому культурному середовищі як сфера особистих інтересів і потреб людини, спостерігається подальше позбавлення часу дозвілля від державного патронату, відбувається перетворення його на площину самостійного волевиявлення та вільного саморозвитку людини. Продовжується процес формування предметної сфери соціології дозвілля, визначення об’єкта та предмета досліджень. Виходячи з того, що основним призначенням культурного дозвілля стає створення соціально-культурних умов для реалізації запитів різних верств населення в культурно-дозвіллєвій сфері, її об’єктом виступають окремі особистості, соціальні групи та спільноти, об’єднані загальними дозвіллєвими інтересами, місцем та часом культурно-дозвіллєвої дільності. Особливістю соціології дозвілля є виокремлення суб’єкта культурно-дозвіллєвої діяльності, який характеризується багатоманітністю, інтерактивними засобами поєднання з об’єктом і виступає важливим структурним елементом процесу культурно-дозвіллєвої взаємодії. Предметом вивчення соціології дозвілля визначається культурно-дозвіллєва діяльність, що поділяється на власне дозвіллєву діяльність (споживання, відтворення та творення культурних явищ) та організаційно-культурну діяльність, пов’язану з організацією соціокультурного середовища та культурно-дозвіллєвих ситуацій, в межах яких відбувається процес дозвілля. 3. Основні тенденції розвитку сучасного дозвілля пов’язані з стабілізацією його основних елементів та формалізацією їх структури. Структурування культурного дозвілля передбачає розподіл на види, найбільш типовими серед яких виступають видовище, вільна товариська бесіда та ігрова діяльність. Вони характеризуються різною культурною цінністю, ступенем дозвіллєвої активності, характером соціокультурної взаємодії. Структура культурного дозвілля презентується також засобами та методами, які являють собою сукупність комунікаційних джерел соціального впливу на особистість та соціальні спільноти, що використовуються в процесі культурно-дозвіллєвої діяльності і містять засоби мистецтва, літератури, символіку, обрядові та ритуальні дії. Методи культурного дозвілля відокремлюються в загальній системі як соціально-психологічні дії, спрямовані на досягнення його соціальної мети та основних завдань і поділяються на основні та специфічні. Останні є якісною характеристикою культурно-дозвіллєвої сфери і відзначаються комплексністю. Культурне дозвілля характеризується відокремленням та стабілізацією широкого спектра організаційних форм, які представляють собою закінчені соціокультурні дії, масові, групові та індивідуальні способи організації діяльності людей, що відбивають соціокультурну реальність і одночасно здійснюють певний вплив на неї. Вивчення стану та особливостей функціонування дозвілля в сучасному соціумі дозволяє говорити про стабілізацію видів, методів та форм соціокультурної взаємодії, тенденцію до структуризації культурно-дозвіллєвої діяльності, що свідчить про інституціональну модернізацію культурного дозвілля, процес формування його як інноваційної соціокультурної системи. 4. Модернізація інституту дозвілля представляє собою процес змін цільового призначення, функцій та структури мережі закладів культури і дозвілля відповідно до сучасних тенденцій оновлення соціальних форм та нового способу життя українського суспільства. Базовою основою культурно-дозвіллєвої діяльності закладів культури і дозвілля стає необхідність у задоволенні культурних потреб класів, страт, етносів нового суспільства, які знаходяться в стадії становлення, розвитку, відчувають потребу в самоідентифікації і розглядають ці заклади як органічну форму своєї культурно-дозвіллєвої діяльності, площину творчого самовиразу і соціалізації. Модернізація стала наслідком формування нової системи цінностей і потреб різних соціальних груп і повязана з відмовою від уявлень щодо клубного закладу як загальнонародної, загальнодоступної установи, здатної задовольнити потреби всіх верств населення. Стратифікація культурно-дозвіллєвої діяльності виступає наслідком становлення нової соціальної структури суспільства і проявляється емпірично у значному скороченні чисельності мережі традиційних клубних, бібліотечних, музейних закладів, призначених для задоволення культурних потреб робітників і селян. Одночасно спостерігається інтенсивний розвиток приватної системи молодіжних інтернет-клубів та закладів дозвілля представників вищого класу, культурно-дозвіллєва діяльність яких пов’язана з елітними формами культурно-дозвіллєвої діяльності (нічні клуби, біліардні клуби, боулінг-клуби, казино тощо). Модернізація державної мережі закладів культури і дозвілля поділяється на два види – внутрішню та зовнішню. Перша базується на організації нового типу закладу шляхом поєднання діяльності декількох (як правило, двох) культурно-дозвіллєвих установ галузі, робота яких набуває універсально-комплексного характеру, а ефективність діяльності зростає за рахунок набуття закладом нових системних якостей (клуб-бібліотека, клуб-музей тощо). Другий вид будується на принципах зовнішньої інтеграції та міжгалузевої взаємодії і становить організаційну основу створення інноваційних культурно-дозвіллєвих систем (культурно-освітні, культрно-оздоровчі комплекси тощо). Заклади культури клубного типу державного підпорядкування продовжують функцiонувати за адмiнiстративною ознакою i можуть мати унiверсально-комплексний характер діяльності або бути спецiалiзованими. Вибiр конкретного типу клубного закладу залежить вiд соціальних умов, регіональних особливостей, потреб та інтересів населення. Модернізація пов’язана з відпрацюванням функціональної системи дозвілля. Динаміка її розвитку визначається рухом від моделі закладу культури як місця відпочинку і розваг до визначення його як центру народної культури, осередку інформаційно-просвітницької діяльності. Серед основних функцій, притаманних державним закладам культури, провідними визначають інформаційно-просвітницьку, соціально-творчу, комунікативну та рекреаційно-розважальну. Соціологічні дослідження модернізації мережі закладів культури клубного типу дозволяють говорити про те, що процес модернізації закладів культури клубного типу перебуває в стадії завершення. Результатом модернізації системи державних закладів культури стало вдосконалення якісної та кількісної складових культурно-дозвіллєвої діяльності, що проявилося у збільшенні кількості заходів на тлі значного зменшення мережі закладів культури та чисельності їх працівників, урізноманітненні форм та методів роботи клубних установ. Завершення модернізації пов’язано із поділом закладів культури і дозвілля на дві системи, створенням поряд із традиційною альтернативної мережі клубних закладів, спрямованих на задоволення потреб елітних груп населення. Отже, з масового, загальнодоступного закладу культури традиційний клуб стає культурно-дозвіллєвою установою для середнього та нижчого класів суспільства, значна частина представників яких виявляють економічну неспроможність у самостійному забезпеченні культурно-дозвіллєвих потреб і потребують державної підтримки. 5. Функціональна спрямованість інституту дозвілля визначається соціокультурними потребами населення і віддзеркалює особливості політичного, економічного та духовного розвитку суспільства. Серед основних функцій культурного дозвілля, реалізація яких стала соціальним призначенням державних закладів культури, визначають соціалізаційну (функцію соціалізації), творчо-розвиваючу, інформаційно-освітню, комунікаційну та рекреаційно-гедоністичну. Перелічені функції дозвілля специфічно пов’язані з соціальними потребами і суспільними обв’язками людини. Соціалізаційна функція спрямована на реалізацію соціальних можливостей інституту дозвілля. В соціально-культурному контексті переважна більшість дозвіллєвих занять в закладах культури являє собою різновиди колективного використання вільного часу, що створює сприятливе соціальне середовище для управління процесами соціалізації особистості. Творчо-розвиваюча функція визначається потягом людини до творчого самовизначення та самореалізації, який в сучасному суспільстві стають широко розповсюдженою особистісною потребою. Особливу роль у функціональній структурі дозвілля відіграє інформаційно-освітня функція, соціальне спрямування якої пов’язане з задоволенням пізнавальних потреб особистості, її адаптацією до відкритого інформаційного простору, стимулюванням потреб у безперервній освіті. З цими напрямками дозвілля органічно пов’язана комунікаційна функція, спрямована на реалізацію потреби людини в спілкуванні, в обміні інформацією і передбачає інтерактивну міжособистісну взаємодію, виступає одним із ведучих елементів демократизації сучасного суспільства. Провідною функцією дозвілля залишається рекреаційно-гедоністична, яка задовольняє потреби людей у відпочинку та насолоді. Соціальним призначенням цієї функції стає зняття втоми і нервової напруги, забезпечення фізичної розрядки, відтворення людини як робочої сили та активнодіючого члена соціуму. Основні соціальні функції дозвілля реалізуються через надання відвідувачам можливостей для участі у широкому спектрі видів та форм любительської діяльності, узгодженні їх з культурними інтересами, здібностями, навичками відвідувачів; створення відповідних культурно-дозвіллєвих ситуацій; розвитку культурних індустрій та інфраструктури дозвілля. Функціональна різноманітність культурно-дозвіллєвої діяльності спрямована на забезпечення в ситуації вільного часу єдності суспільних і особистих інтересів. 6. Культурно-дозвіллєве програмування являє собою інноваційний метод соціального управління, спрямований на демократизацію культурно-дозвіллєвої сфери, розвиток культурних ініціатив населення, створення нових дозвіллєвих організацій. Ця інноваційна технологія орієнтована на вирішення проблем культурного життя конкретних соціальних груп та категорій населення в сфері вільного часу і дозвілля. Ефективність соціального програмування пов’язана з його технологічним забезпеченням, яке передбачає визначення проблемної ситуації, цілей та завдань, дотримання принципів наукової організації дільності, послідовність етапів, комплексність заходів. Спостерігається тенденція до ініціювання процесів культурно-дозвіллєвого програмування “знизу” різними суб’єктами культурно-дозвіллєвої діяльності в регіонах і перетворення його на популярну в середовищі працівників культури соціальну технологію. Подальший розвиток соціально-культурного програмування пов’язаний з вирішенням завдань цільового державного фінансування та пошуком недержавних джерел підтримки, розробкою і популяризацією апробованих на регіональному рівні методик соціально-культурного програмування, підготовкою спеціалістів даної галузі діяльності для практичної роботи в установах та організаціях культурно-дозвіллєвої сфери. 7. Структура культурно-дозвіллєвих систем, формування її складових елементів детермінується культурно-політичними, регіональними та етнонаціональними особливостями. Кожен із елементів системи відчуває на собі вплив зовнішнього середовища і окремих соціальних факторів, що визначають рух та перебіг соціально-культурного процесу. Культурний розвиток набуває ефективності лише в умовах раціонального сполучення кожного елемента з іншими. В цьому контексті держава розглядає культуру як засіб інтеграції, консолідації та розвитку української нації, гаранта забезпечення громадських свобод, збереження та розвитку національних культурних традицій, концентруючи її основні завдання в концепції державної культурної політики. Культурна політика України спрямована на розвиток культурної самобутності народів, що проживають на території України, протистояння духовній деградації та моральному занепаду, стимулювання розвитку культурного потенціалу народу. Вивчення моделей культурно-дозвіллєвої діяльності населення України дозволяє говорити про суттєві впливи регіональних аспектів соціально-культурного розвитку на загальну характеристику культурно-дозвіллєвої діяльності, отже, констатувати, що в площині дозвілля спостерігається явище регіоналізації. В осмисленні процесів формування сучасної української культури в цілому і в сільський місцевості зокрема, велике значення має врахування особливостей культурно-дозвіллєвої діяльності національних меншин України порівняно з народом-автохтоном. Воно свідчить про існування в суспільстві поряд з домінуючою культурою та субкультурами різних самобутніх, латентних “мікрокультур”, які розвиваються у порівняно замкненому, закритому культурному середовищі. Відсутність можливостей для достатньої соціально-культурної реалізації національних меншин, блокування їх культурних потреб виявлено у побудованих на основі їх побажань перспективних моделях культурно-дозвіллєвої діяльності, що характеризуються значним культурним потенціалом. Зростання міжкультурних відмінностей, урізноманітнення культурних орієнтацій різних соціальних груп та посилення впливу цих процесів на розвиток суспільства в останнє десятиріччя стають важливими факторами інституціональної модернізації культурно-дозвіллєвої сфери, виступають соціальною характеристикою нового часу, що визначає особливості соціально-культурних змін. Вони проявляються у ставленні населення до нових тенденцій розвитку української культури як факторів, що стимулюють процеси соціальних і культурних перетворень. Проведене дослідження повною мірою засвідчує, що основними характеристиками інституціональної модернізації культурно-дозвіллєвої сфери виступають такі як зміна ціннісних орієнтацій, багатоманітність культурних інтересів населення, що знаходить вираз у виборі видів та форм культурно-дозвіллєвих занять, диференціації культурних практик. Таким чином, культурно-дозвіллєва діяльність корелює з процесами поляризації та розшарування, відображує основні тенденції суспільних змін, які відбуваються в соціальній структурі сучасного українського суспільства. Висновки, що випливають із проведених досліджень, полягають у цілковитому підтвердженні припущення щодо позитивної ролі інституціональної модернізації культурно-дозвіллєвої сфери в процесі трансформації українського суспільства. Становлення та розвиток соціальних організацій дозвілля, нових форм його організаційно-методичної діяльності відбувається за допомогою інноваційних соціальних технологій, запровадження яких сприяє оптимізації функціонального наповнення дозвілля, задоволенню і розвитку культурних потреб населення. Проте цей висновок варто розглядати як попередню гіпотезу для проведення досліджень, пов’язаних з побудовою теорії культурно-дозвіллєвої діяльності. | 