У висновках подано головні результати дослідження, а також запропоновані можливі напрямки подальшого осмислення феномена індивідуалізму. Індивідуалістичні ідеї зародились та розпочали свій шлях розвитку в епоху Античності, де вперше порушується проблема людини як мотиватора власних вчинків. Принцип індивідуалізму в цей період розглядається в контексті таких суміжних понять, як самопізнання та самоцінність індивіда, щастя та задоволення, зло та доброчесність, приватна власність та держава тощо. В епоху Середньовіччя принцип істинного індивідуалізму підмінюється такими поняттями, як індивідуальний гріх та спасіння, індивідуальне покарання за гріхи тощо. В період Ренесансу індивідуалістичні ідеї відроджуються разом із визнанням права на існування людської свідомості та появою можливості самовизначення та самозвершення індивіда. В епоху Нового Часу поняття індивідуалізму носить відбиток соціального дарвінізму, оскільки ототожнюється з інстинктом самозбереження, егоїзмом, боротьбою за власне виживання та жадібністю. В працях французьких матеріалістів ХVІІІ ст. індивідуалізму знаходить власне відображення в теорії “розумного егоїзму”, він асоціюється з поняттям особистої користі, інтересу, щастя, себелюбства тощо; простежується повернення до натуралістичних ідей епікуреїзму. Індивідуалізму у Німецькій класичній філософії носить абстрактне забарвлення та найчастіше розглядається як руйнівний принцип диференціації, що порушує гармонію всесвіту і більше притаманний тваринному світові. Філософія ХХ століття найбільше наблизилася до об’єктивного осмислення індивідуалізму. Про це свідчить поява таких течій, як прагматизм і екзистенціоналізм. Важливо відмити, що саме в цей період з’являється багато тлумачень і визначень індивідуалізму як окремої наукової категорії. Однак, важливо відмити, що об’єктивне визначення індивідуалізму, як окремої категорії, у рафінованому вигляді з’явилося тільки у сучасній філософській науці. Індивідуалізм як багатогранне і складне явище пов’язане та межує з великою кількістю категорій і понять філософії, соціології, психології, етики, політології. Теоретико-методологічне дослідження поняття „індивідуалізм” показало, що поєднуючи у собі власні негативні та позитивні прояви, які формуються як окремою особистістю, так і соціумом, воно дає великий поштовх та стимули для розвитку людської цивілізації. Важливо відмітити, що індивідуалізм не виступає конкретною рисою або якістю людської вдачі, це своєрідний тип світогляду, морально-етичний принцип, лінія поведінки, життєва позиція. Істинний індивідуалізм, а його слід відрізняти від власних крайніх проявів, -це своєрідний синтез особистісних та соціальних установок, що базуються на засадах універсальної моралі та етики (соціальної справедливості, помірному альтруїзмові тощо) та передбачають високий рівень самосвідомості і внутрішньої культури, самовизначення та самоздійснення, усвідомлення цінності кожної окремої особистості поряд із власною; це тип світогляду і моральний принцип, власнообрана система цінностей і пріоритетів, відповідальність за власні вчинки. Окрім того, на наш погляд, визначення сучасного індивідуалізму не завершується зосередженням тільки на власній особі індивіда та його діяльності і мотиваціях. Воно переносить центр власної уваги на взаємовідносини особистості і суспільства, підкреслює можливість існування істинного індивідуалізму тільки за умови повноцінної взаємодії останнього з суспільним та державним полем. Державне поле, в свою чергу, повинно здійснювати регулятивну, захисну та заохочувальну функції щодо підтримки розвитку індивідуалістичних тенденцій у власному соціальному просторі. Оскільки, істинний індивідуалізм, інтегруючись у різноманітних формах та пропорціях за сприятливих умов створених державою, працює , головним чином, на індивіда та, як наслідок, і на суспільство в цілому. Дослідивши поняття індивідуалізму у соціально-філософському та соціально-політичному перерізі, можна говорити про те, що сучасна гуманітарна наука переважно розглядає індивідуалізм як тип світогляду людини, яка акцентує власну увагу на собі самій, власній діяльності та всьому, що їй не байдуже. Слід відзначити, що, з огляду на сьогодення таке визначення є застарілим, неповноцінним і не відповідає дійсності. Адже, неправомірно хибно розглядати дане поняття виключно з позиції інтересів і пріоритетів окремої особистості, нехтуючи його соціальними проявами та залежністю від суспільних умов життєбуття індивіда. Індивідуалізм походить від окремої особистості та реалізується у суспільстві через соціальні зв’язки та взаємодії, тому без своєї соціальної або індивідуальної складової принцип індивідуалізму втрачає усілякий сенс і набуває неправомірної крайності тієї чи іншої ідеології. Органічна взаємодія індивідуалізму та колективізму на демократичних засадах покликана сублімувати внутрішній потенціал людини в активну систему організованих дій, направлену на самозвершення індивіда шляхом органічної взаємодії з соціальним цілим. Підтримка індивідуалізму на державному рівні та одночасне наслідування демократичних принципів – це єдино можливий спосіб здійснення інтересів, прагнень і сподівань як окремих громадян, так і народу в цілому. Можна стверджувати, що індивідуалізм у поєднанні з демократією – це найвища форма суспільної організації, яка ґрунтується на високій культурі, свідомості, саморегуляції її членів, та забезпечується коректною політикою державного регулювання, що підтримує у суспільстві принцип соціальної справедливості, створює умови для прояву і розвитку індивідуальної ініціативи та потенціалу. |
