У дисертації наведено теоретичне узагальнення й здійснено вирішення наукової проблеми політико-інформаційного виміру формування і забезпечення іміджу України на західному і європейському векторах зовнішньої політики, що виявляється у багатовимірному дослідженні основних детермінантів політичної системи в добу трансформації політичних інститутів та світового порядку. Застосування політологічних методів, переважно політичного аналізу і синтезу, та державо-центричного підходу неореалістської школи у поєднанні з нормативними оцінками дало можливість реалізувати обраний концептуальний підхід: розглянути іміджеві складові позиціонування України західною і російською політичною думкою в контексті формування й реалізації стратегій зовнішньої політики західних держав і Російської Федерації. Методологічний вибір автора уможливив з’ясування провідних тенденцій, сучасного стану та параметральних характеристик системи, що досліджувалася, і зробити висновки у відповідності до визначених у вступі мети і завдань дисертації: Авторська концепція щодо формування іміджу України на західному й російському векторах зовнішньої політики та всього комплексу інформаційно-пропагандистської діяльності нашої держави полягає в тому, що між Заходом і Росією існує виразна суперечність в самих принципах оцінювання України. Цим визначається подвійність концепції дисертанта:
для західних держав первинним у позиціях і діях щодо України є фактор суспільної демократії, у той час як для російської сторони ключовим елементом оцінки виступають політичні преференції у сенсі зовнішніх орієнтацій та відповідних впливів на органи влади. для західного співтовариства націй первинним прагматичним інтересом, а відтак і спонукою іміджування України виступає характер здійснюваних у нашій державі реформ політичної системи і трансформацій національної економіки у відповідності з євро-американськими стандартами. У цьому географічному напрямі пріоритетним чинником формування позитивного іміджу України, безумовно, виступає якість внутрішньої політики держави та готовність і здатність її керівництва і політичних еліт забезпечити оптимальний фундамент для розвитку громадянського суспільства, подолання ідеологічної та кадрової «спадщини» радянської епохи, усунення з домінуючих позицій в органах влади представників згагальноукраїнських та регіональних фінансово-промислових груп і кланів, викоренення масової корупції, формулювання й реалізації суспільних відносин на засадах ліберальної демократії. Захід як умовна політична цілісність розглядає внутрішню стабільність і просування до соціально-економічних та суспільно-політичних стандартів європейської якості вирішальним елементом стабілізуючого впливу України на ситуацію в Європі та на позбавлення Росії можливості «повернути» Україну. З цих причин формування позитивного іміджу України на західному векторі її зовнішньої політики, міжнародно-політичної та міжнародно-інформаційної діяльності тісно пов’язане з відповідністю якісних показників внутрішньої політики європейським і євроатлантичним стандартам. Російська Федерація на рівні вищого державного керівництва, практично всього політичного істеблішменту і суспільства творить «думку про Україну» на засадах первинного оцінювання географічної, а відтак і цільової спрямованості інтеграційної стратегії. Внутрішня політика України розглядається як чинник впливу на політику зовнішню: якщо вона стимулює пріоритетні економічні та політичні й культурні відносини з Російською Федерацією, то вона відповідає «національним інтересам» РФ, але тоді, коли вона стимулює просування України у західному напрямі, особливо до інтегрування в НАТО, російська сторона вдається до масованих політико-ідеологічних, економічних важелів тиску на Українську державу. Імідж України в Росії асоціюється у масовій свідомості і у сприйнятті більшості політиків і державних діячів з перебуванням при владі так званих «проросійських» чи «прозахідних» політиків. В практичних діях влади і політикуму це простежується як прагнення прямо чи опосередковано впливати на перемогу перших і поразку других у ході виборів в Україні. Таким чином, формувати позитивний імідж України в Російській Федерації в умовах переваги політичних сил, які орієнтуються в західному напрямі, надзвичайно складно, особливо з урахуванням відсутності серйозних інформаційних чинників впливу української сторони на позицію росіян та високий ступінь державного контролю над засобами масової інформації. Закономірним наслідком російської позиції є пряме чи опосередковане внесення світоглядного розколу в позиції українців різних регіонів держави. Авторська концепція міжнародно-політичного іміджу України полягає у чіткій залежності оцінювання України від політико-системного й інтеграційного позиціонування та дій влади і громадянського суспільства. У цьому сенсі спостерігається взаємозв’язок у формуванні думки про України. До спільних і водночас суперечливих особливостей в оцінках України державами трансатлантичної співдружності і РФ слід віднести: високу зацікавленість США у тому, щоб наша держава стала складовою колективної системи безпеки Заходу, у той час як Росія заперечує таку можливість і робить все, аби не допустити такої перспективи; використання російською стороною принципів фінансово-економічного проникнення в Україну на тлі явної обережності американського і європейського приватного бізнесу щодо участі в інвестиційних проектах в нашій державі; стимулювання (переважно з боку) США стабілізації української демократії на противагу стратегії офіційної Росії, яка полягає у пріоритеті для неї тих пострадянських держав, які зберегли авторитарні політичні системи; підтримка Сполученими Штатами і неприйняття Росією ідеї перетворення України в регіонального чи субрегіонального лідера. У теоретико-методологічному вимірі відзначається помітна перевага західної політичної думки у розробці наукових положень і висновків щодо оцінювання ситуації в Україні як державі перехідного типу. Ключовими складовими відповідних розробок є: встановлення причинно-наслідкових зв’язків між перебуванням при владі в Україні певних політичних сил і застосуванням тих чи інших моделей суспільного розвитку та зовнішніми орієнтаціями держави й суспільства; наукова аргументація початкової пріоритетності країн Центрально-Східної Європи для Заходу; проведення думки про те, що Україна не зуміла скористатися своїми економічними перевагами на етапі формування незалежної державності; доведення імперських амбіцій Російської Федерації стосовно України; критичний аналіз причин і наслідків порушень прав і свобод журналістів. У випадку з постсоціалістичним світом взагалі беремо до уваги історично обумовлену диференційованість підходів західного співтовариства націй, зв’язану з наслідками Ялтинських угод 1945 року, згідно з якими в орбіті радянського контролю опинилася низка країн Центрально-Східної Європи, а водночас залишилися у складі СРСР три прибалтійських республіки. На відміну від пострадянських держав, вони завжди розглядалися як тимчасова втрата Заходу, а їхнє становище 1945-1989 рр. як історична несправедливість. Відтак, для більшості з них проблема іміджу на Заході після революцій 1989 року не була вирішальною. Існував певний автоматизм щодо їхнього інтегрування у європейські та євроатлантичні структури. Вирішальний вплив на формування іміджу України у владних структурах Заходу відіграють експерти і політологи, а також дипломати, які представляють США і держави-члени ЄС в нашій країні. На громадську думку західних демократій найбільше впливають місцеві (західні) засоби масової інформації, які переважно правдиво і водночас сенсаційно й деталізовано повідомляють про реальний перебіг подій в Україні, кожного разу пропускаючи інформацію через ідеологічне співставлення того, що відбувається всередині нашої держави, з рівнем його відповідності євро-американським критеріям суспільного життя. Політологи та експерти західних держав зосереджені на вивченні особливостей розвитку України та розробці моделей її адаптування до критеріїв ЄС і НАТО. Інформаційно-пропагандистська діяльність, у тому числі й іміджева, не є пріоритетною для них, коли йдеться про Україну. Політична думка на Заході інформаційно й комунікаційно активізується в українському напрямі тоді, коли в нашій країні мають місце передвиборні кампанії та політичні й економічні кризи переважно з метою поглибленого аналізу їх причин і спонук, а також розробки порад і рекомендацій українській владі і політикам стосовно виходу з конфліктних ситуацій. В російському варіанті політологічного аналізу переважає ідеологізований і політизований контекст навіть тоді, коли йдеться про суто економічні, торговельні, енергетичні та інвестиційні аспекти життєдіяльності. Водночас спостерігається розгляд ситуації в Україні в контексті відповідності російським державним інтересам у власній розробці, уявах і представленні в засобах масової інформації. Російська політична думка з української тематики демонструє майже загальну підтримку курсу, який проводить щодо України офіційна Москва. Переважна більшість російських політичних експертів схиляється до висновку про необхідність радикального переосмислення всього попереднього курсу Росії на пострадянському просторі та розробки нової стратегії, спеціально призначеної для втягування колишніх неросійських республік СРСР в зону виняткової відповідальності Росії. Займаючись іміджуванням України безпосередньо, російські фахівці активно займаються розробленням переважно катастрофічних сценаріїв, які можуть бути реалізовані внаслідок приходу чи перебування при владі в Україні політичних сил і політиків, які орієнтуються на європейський вибір. Вирішальним чинником негативного іміджування України виступає політика щодо членства в НАТО. Проблема приналежності Криму і так званого захисту росіян і російської мови в Україні виступають у цьому сенсі паралельними чинниками формування ставлення до українського державного керівництва, тобто можуть бути віднесені до «цільового іміджування» з максимальною присутністю елементів «проросійської» чи «прозахідної» орієнтації. Російські аналітики у загостреній формі подають політичні конфлікти як такі, що можуть призвести до розпаду України чи серйозного протистояння між регіонами. Чинник політико-системного розвитку і перспектив є у цьому випадку другорядним. Головними проблемами і водночас вадами іміджевої діяльності української дипломатії та інформаційно-пропагандистських служб в перші кілька років 21-го століття були максимальна залежність від вищої політичної влади та постійна необхідність у «виправдальній» контрпропаганді замість ефективної наступальності. Існує критично низький рівень узгодження дій органів влади, окремих політичних партій і політиків та громадських організацій України при формуванні міжнародно-політичного іміджу держави. Нездоланним бар’єром залишається відсутність спеціального закону, резолюції Верховної Ради або президентського Указу, яким би визначалася неприпустимість участі українських політиків та інших публічних діячів в антинаціональних пропагандистських акціях зарубіжних ЗМІ. Дається взнаки низька представленість України у зовнішньому інформаційному просторі. Державна програма іміджування України від 2003 року була спричинена майже винятково проблемами, які виникли у ставленні західних держав до української влади протягом попередніх років, і представляла собою спробу виправдовувати владу в умовах міжнародної ізоляції президента. Ця програма була позбавлена головного – спрямованості на захист національно-державних і національно-суспільних інтересів, а тому не могла бути реалізована у повному форматі. Разом з тим, у ній наявні чимало фахових ідей і рекомендацій, що можуть бути враховані при розробці й реалізації таких чи близьких їм за цілями програм у майбутньому. Ті пункти програми, що були реалізовані, завдячують цьому здебільшого високому професіоналізмові і патріотизмові українських дипломатів. Таким чином, іміджування України на Заході у позитивному вимірі неможливе без стабілізації демократії та належного політико-правового захисту прав і свобод громадян, запровадження й дотримання принципу верховенства закону. При цьому до останнього часу негативне враження на американський і європейський політикуми справляла наявність численних лобістських програм, які тільки формально мають на меті Україну, а на практиці є формою іміджування певних фінансово-промислових груп. Це стосується і появи оплачених матеріалів про Україну в західній пресі. Інший аспект цієї ж проблеми полягає у явному засиллі російських ЗМІ в українському інформаційному просторі.
Україна для покращення свого позитивного іміджу як на Заході, так і, особливо, в Росії потребує внесення радикальних змін в інформаційно-пропагандистську діяльність за кордоном. На додаток до зробленого, доцільно передбачити у державному бюджеті спеціальні кошти на організацію і проведення масштабного презентування за кордоном кращих зразків української культури і мистецтва, досягнень української науки, освіти, спорту тощо. Окремою проблемою залишається налагодження інформаційно-пропагандистського прориву в російському напрямі, для чого необхідно створити спеціальний телевізійний канал, який би зумів протистояти ідеологічному переважанню російських ЗМІ. Важливе значення могло б мати запровадження спеціальної української програми на одному з провідних російських телеканалів, яка б фінансувалася з коштів державного бюджету. Міністерству закордонних справ України у версіях іміджевої діяльності на дипломатичному рівні доцільно створити спеціальну аналітичну групу з провідних українських політологів та фахівців з питань масової комунікації для розробки нової іміджевої програми, яка б врахувала кращий світовий досвід та недоліки урядової програми України 2003 року. МЗС має зважати на подвійність іміджування України на Заході та в Росії, представлену в даній дисертації і характерну такими концептуальними особливостями: (а) з об’єктивних причин ставлення до нових незалежних держав у світі серйозно відрізняється від позиції щодо «старих» учасників світ-системи, відносно яких діє накопичення історичного знання, спрацьовує політична традиція; (б) ставлення зовнішнього світу до таких держав формується у прямому зв’язку з рівнем внутрішньої стабільності, що в Україні особливо залежить від рівня само-ідентифікації громадян. При цьому слід брати до уваги двовимірний критеріальний підхід РФ і Заходу до України, зважаючи на те, що позитивний міжнародно-політичний імідж України в епоху глобалізації безпосередньо пов’язаний із різним ставленням ключових для нашої держави акторів міжнародних відносин до потенціалу громадянського суспільства як чинника формування певної політичної влади. Тому Міністерству закордонних справ доцільно сприяти участі публічної дипломатії у формуванні іміджу Української держави. В повсякденній діяльності МЗС потрібне практичне врахування окресленої подвійності у позиціях Заходу і Росії в сенсі її суперечливого впливу на співробітництво та інтеграційний курс нашої держави. Перед Україною тут постає дуже складна проблема узгодження економічних інтересів з політико-системними перспективами суспільного розвитку та інтеграційним вибором. В розумінні євроатлантичної спільноти європейський вибір передусім означає окреслення критеріїв розвитку, а з боку властей РФ євразійський вибір тлумачиться переважно як повернення України в зону відповідальності Москви. Реалізація Україною європейського вибору високою мірою залежить від рівня і якості двосторонніх і багатосторонніх відносин нашої держави із розвинутими країнами Заходу. При виробленні підходів до розв’язання проблем, які існують у цій сфері, доцільно виходити із зацікавленості України у виконанні західних критеріїв. Керуватися слід стратегічними перспективами розвитку Української держави як такої, що потребує якісної і постійної підтримки від ключових акторів міжнародних відносин. Іміджевій діяльності МЗС України сприятиме систематизація західних критеріїв з урахуванням пріоритетних складових національних інтересів з наступною розробкою механізмів їх (критеріїв) реалізації, а також максимальна деідеологізація двосторонніх відносин з Російською Федерацією.
|
