Матеріал проведеного дослідження дозволяє переконливо доводити, що грецький розспів, який активно існував у російській церковно-співацькій практиці із середини XVІІ й у XVІІІ ст., являє собою яскраве і своєрідне музичне явище російської духовної культури. З'явившись у московській богослужбовій практиці з середини XVІІ ст. (згідно наративному джерелу цього часу "Книга записная..."), швидко розвиваючись протягом декількох десятиліть другої половини століття і здобуваючи завершену форму на межі XVІІ–XVІІІ ст., грецький розспів продовжує своє активне існування як у XІX ст., так і в сучасній церковно-співацькій практиці у виді численних гармонізацій і композиторських обробок. Усвідомлюючи багатогранність і складність досліджуваного нами явища під визначенням "грецький розспів", ми поставили перед собою ряд проблем, що виникають на перших етапах його пізнання і, вирішивши обмежитися дослідженням монодичної традиції грецького розспіву, послідовно розв’язали наступні задачі: Виявлено, систематизовано, розшифровано і досліджено велике коло наративных і рукописних джерел по історії грецького розспіву. Складено репертуарно-жанровий список піснеспівів грецького розспіву, що показав його широке поширення в російській церковно-співацькій практиці XVІІ–XVІІІ століть і охоплення ним майже всього богослужбового кола. Виявлено розмаїтість співацької термінології розспіву і встановлене синонімічне значення ряду термінів. Виявлені різні форми нотної фіксації піснеспівів грецького розспіву, у тому числі, спеціально створені для нього дві форми запису. З'ясовано час побутування розспіву в російській богослужбовій практиці і встановлена стабільність наспівів. Створено музикознавчу концепцію грецького розспіву, що дозволяє установити його загальні і відмінні риси в багаторозспівній системі давньоруського церковного співу. Грецький розспів як перехідний стильовий феномен російського богослужбового співу, з одного боку, зберігає основні принципи давньоруської монодії (богослужбова функціональність, типи співацьких книг, осмогласний принцип, невменна форма запису, типи інтонування тексту, ладо-ритмічні і композиційні особливості монодії, строчний тип багатоголосся), а з іншого боку, у розспіві є присутніми риси музичного мислення Нового часу (авторський початок – існування шестиголосної літургії Івана Житкова Великого, Херувимської Петра Норіцина; нові елементи музичного мислення – квартовість, рання функціональність, тактовість у сфері ладо-ритмічної мови, наскрізний тип формоутворення; партесний стиль численних гармонізацій і обробок). Таким чином, грецький розспів зберігається в просторі архетипічної моделі (по вираженню В. Мартинова) і зберігає принцип varіetas, характерний для давньоруського співацького мистецтва. Даний принцип полягає в існуванні формульної техніки, в якій "кожне повторення первісної формули-моделі уявляє собою деякий варіант цієї моделі, у результаті чого виникає не повторення моделі, а її подоба" (Мартынов В. Конец времени композиторов. – М.: Русский путь, 2002. – С. 74). Це – універсальний художній принцип, який розглядає розвиток як постійно оновлююче повторення, що супроводжує формульне мислення. |