У висновках підбито підсумки проведеного дослідження та представлено результати, що були отримані на теоретичному та емпіричному рівнях. Відзначається, що аналіз особливостей функціонування релігійної сфери сучасного українського суспільства дозволяють говорити про цілком сформовану «релігійну економіку» із сегментованим «ринком релігійних послуг». У цих умовах на перший план виходить здатність релігійних організацій відповідати вимогам часу, використовувати ефективні механізми залучення нових членів, гнучко реагувати на зміни, що відбуваються в релігійній сфері суспільства і суспільстві в цілому. Тенденції до плюралізації релігії, її зміщення до «приватної» сфери й індивідуалізація виступають тими чинниками, що призводять до появи й поширення її нових організаційних форм. У контексті українського суспільства специфіка новаційного релігійного процесу тісно пов'язана з особливостями посткомуністичного соціуму початку-середини 1990-х рр. - руйнуванням існуючої нормативно - ціннісної системи, розривом у передачі релігійної традиції, кризою традиційних релігійних інститутів на тлі активізації релігійного пошуку й вироблення нових світоглядних орієнтирів. Процес появи й поширення новітніх релігійних організацій не є суто українським феноменом, а в загальних своїх рисах повторює подібні процеси, що відбувалися в країнах Західної Європи й США в 1970-х рр. У свою чергу, це робить цінним досвід західних соціологів релігії й релігієзнавців, а також обумовлює можливість використання вироблених ними концепцій і моделей, що пояснюють ці процеси, при аналізі релігійної сфери українського суспільства й місця в ній новітніх релігійних організацій. Розглянуті в дослідженні організаційні структури неопротестантських церков (модель «G-12» та осередкова модель) виступають у якості свого роду індикаторів процесів, що відбуваються у сучасній релігійній сфері. Організаційній структурі відзначених церков властиві висока динамічність, відкритість до змін і новацій, децентралізація управління, використання постійно поновлюваних наборів методів і практик, які адаптуються до кожного конкретного випадку й спрямованих на залучення нових послідовників. Цим вони відрізняються від традиційних релігійних організацій. Дані моделі можуть бути розглянуті як реструктурізована модель церкви в її класичному розумінні, або ж її модернізований варіант. За результатами розгляду моделей церковно–державних відносин, що існують у країнах Західної Європи, робиться припущення, що найбільш доцільним для України був би перехід на модель державно - конфесійних відносин, коли конституція не наділяє статусом державної певну релігійну організацію, але можливим є надання особливого статусу однієї або декільком конфесіям із чітко прописаними правами та обов'язками сторін, як це практикується в окремих європейських країнах. Подібний механізм дозволив би уникнути практики протекціонізму, забезпечивши відносно рівні можливості всім релігійним організаціям, що перебувають у правовому полі церковно-державних відносин. Проаналізовані в роботі релігійні автобіографії членів неохаризматичної церкви «Посольство Боже» та «Нове покоління» свідчать про те, що механізм релігійного навернення в середовищі членів неохаризматичних груп в цілому повторює класичні західні моделі конверсії в межах соціології релігії. Поштовхом до навернення є переважно кризові або «переламні» життєві ситуації, під час яких прихід до релігійної групи виконує компенсаторну та антистресову функцію, створюючи атмосферу визнання й підтримки. При цьому особливості релігійного навернення переважно залежать від соціального контексту або біографічної ситуації індивіду, а також від соціального досвіду, що передує цьому. Вагома роль у процесі підтримки релігійного навернення виконують ті способи «виправдання віри», які практикують розглянуті церкви - практики зцілення, акцент на життєвому успіху й процвітанні, активній суспільній позиції - і які відповідають настроям, що панують у сучасному суспільстві. Серед характерних відмінностей релігійного навернення в середовищі неопротестантських груп можна відзначити глибоке (у психоемоційному плані) та інтенсивне усвідомлення цього процесу, постійне перебування під його впливом. Подібний стан забезпечується за рахунок практично постійної (не формальної, у відмінності від традиційних релігійних організацій) залученості індивіда в життя релігійної групи, що обумовлено особливостями організаційних моделей, які використовуються неохаризматичними церквами, а також перенесенням релігійних практик і доктрин у своє повсякденне життя. |