У дисертаційному дослідженні проведено комплексний аналіз геополітичних чинників та виявлено їх вплив на динаміку етнонаціональних процесів, міжнаціональні відносини та державотворення. Відзначено, що сучасна національна система української держави знаходиться під потужним впливом геополітичних та глобалізаційних процесів, які визначають тенденції і результати етноеволюційного та етнотрансформаційного розвитку етноспільнот. Це визначає потребу урахування в етнонаціональній політиці основних комплексних показників геополітичного виміру: транзитивність (розташування в центрі Європи), природні умови (клімат, особливості ландшафту), демографічні ресурси (можливість українського етносу до самовідтворення) тощо. Виходячи з цього пропонується розглядати “геополітичний вимір етнонаціональних процесів” через особливості впливу геополітичних чинників на тенденції та результати змін в етноспільнотах (структурі, життєдіяльності, самоідентифікації), що зумовлюють їх консолідацію та асиміляцію. Сучасні етнонаціональні процеси в Україні, що характеризуються зростанням етнічної та національної свідомості, внутрішньоетнічною мобілізацією етнічних спільнот, складними міжетнічними інтеграційними та дезінтеграційними тенденціями, суперечливістю, а подекуди й конфліктністю, перебуваючи під дією геополітичних процесів, водночас визначають потребу в геополітичному виборі держави. У той же час стабільність української держави як суб’єкта геополітики має забезпечити етнополітичну безпеку на рубежах Східноєвропейського регіону, спираючись на виважену етнонаціональну політику, яка б, з одного боку, базувалася на національних цінностях та етнокультурних традиціях, а з другого – узгоджувалась із побудовою національного геополітичного простору, геополітичною стратегією та вибором вектору геополітичного розвитку. Вибір того чи іншого полюсу як головної зовнішньополітичної орієнтації може означати для України: а) відповідну конфронтацію з іншим полюсом, б) необхідність балансування між різними полюсами, в) визнання себе периферійною державою, яка не здатна мати власної зовнішньополітичної лінії. Особливе географічне становище та відносна стабільність етнонаціональної сфери додають шанс Україні стати не лише географічним, але й політичним центром Європи, виробити власну модель геоетнонаціонального розвитку. Україна як суверенна держава має право на самопроектування. У проекті “Україна” як геополітичній цілісності (геополітичному суб’єкті) чільне місце мають посідати її досягнення в демократизації внутрішнього життя, утвердженні верховенства права, створенні ефективної економіки й соціальної сфери, піднесення рівня життя до показників розвинених європейських країн. Національна розбудова, якщо вона здійснюється демократичним шляхом, можлива лише на основі компромісу, коли власне поліетнічна держава стає більш легітимною. Відродження етнічності залишиться позитивним процесом, коли не буде вступати в протиріччя з загальногромадянськими правами. У контексті сучасного державо- та націєтворення простежується тісний взаємозв’язок етнонаціональних та геополітичних факторів. Геополітичні процеси зумовили нерівномірність динаміки кількості та питомої ваги різних етнонаціональних спільнот у межах сучасної України. В етнонаціональній структурі значною мірою під дією геоетнополітичного чинника насамперед різко зросла частка кримських татар, вірмен, азербайджанців і зменшилася питома вага росіян, євреїв, поляків та німців. Значення і характер впливу чисельних етнонаціональних спільнот на етнокультурну ситуацію та політичні процеси обумовлюються здебільшого ареалом їх розселення, кількісними показниками, мірою зв’язку з материнським етнорегіоном (країною походження), характером вплетіння етнічної спільноти в політичну систему, ступенем впливу на прийняття політичних рішень. Процеси етнічного ренесансу, політизації етнічних спільнот свідчать про те, що етнос за умов глобалізації не тільки не асимілюється, а навпаки отримує певні додаткові імпульси для мобілізації як політичної сили, для розвитку і збереження власної самобутності. Визначаючи роль українського етносу як демографічного, етнокультурного ядра вітчизняного етнополітичного організму, вважаємо за необхідне прийняття громадянської моделі націєтворення, де український етнос і численні етнічні групи становлять геоетнотериторіальну єдність, що надасть змогу гармонійно поєднати етнокультурну та регіональну розмаїтість населення. Мультиетнокультурна розмаїтість України не визначається простим переліком наявних етнічних спільнот, а пов’язана з етнолінгвістичною, релігійною, статусною розмаїтістю, наявністю етнічних анклавів, що виникають внаслідок демографічних, міграційних та геополітичних процесів. В українській моделі полікультурності державна українська мова є важливим інтегруючим чинником і потужним фактором культурно-інформаційної, економічної, політичної безпеки нашої держави. В умовах процесу консолідації українського суспільства кожна людина (етнічна одиниця) цілком може усвідомлювати “спільність долі” з українським етносом і не відчувати своєї чужорідності. Поліетнічність регіонів України вимагає негайного створення спеціальних державних установ, що займаються національними проблемами у межах конкретної адміністративної одиниці, де повинні розвиватися діалог, партнерство, рівноправність, увага до етнічних проблем. Геоетнополітичну цілісність держави, гармонізацію територіальних етнополітичних взаємин забезпечує насамперед ефективна державна етнонаціональна політика. Відтак, послідовна реалізація принципів мультикультурного плюралізму, гуманізму і толерантності уможливлює адекватну відповідність етнонаціональної політики новим геополітичним реаліям, оскільки спрямована на всебічну реалізацію інтересів і потреб етнічних спільнот в Україні, гармонізацію відносин між ними та стабілізацію суспільства. Виявлено такі чинники, що перешкоджають міжетнічній консолідації в Україні: 1) геокультурний ландшафт України представлений історико-культурними, етнолінгвістичними, ідентифікаційними та конфесійними ареалами, які не мають чітко визначених меж і накладаються один на інший (Галичина, Північна Буковина, Закарпаття, Слобожанщина, Крим); 2) незавершеність процесів модернізації (слабкість економічної та соціальної сфери, заідеологізованість та популізм політичної еліти, несформованість громадянського суспільства тощо); 3) поширення в інформаційному просторі провокаційних матеріалів (в т. ч. з боку сусідніх країн), що спрямовані на розпалення міжетнічних суперечок; 4) поляризація етнічних інтересів та цінностей, що відбиваються на геополітичних орієнтаціях; 5) фактична двомовність півдня і сходу України. Становлення української поліетнічної нації має відбуватися шляхом створення належних умов та стимулів для добровільної самоідентифікації українських громадян усіх національностей; збереження територіальної цілісності в історично зумовлених та законодавчо зафіксованих державних кордонах; перетворення культурно-цивілізаційного та етнічного розмаїття на теренах України в чинник гармонійного співіснування та співпраці в демократичній Україні з конкурентоспроможною економікою, самостійною зовнішньою політикою та достойним місцем у світовому просторі. Паралельно одним із найважливіших елементів державної геополітики має стати спрямування зусиль на формування національно-культурного та соціально-політичного центру української нації, який акумулював би доцентрове тяжіння всіх українців на території України та тих, що проживають за її межами. Це передусім означає гарантування правового захисту та культурно-цивілізаційної підтримки. Узагальнюючи результати геополітичного аналізу етнонаціональних процесів рекомендується: – вийти на якісно новий рівень державної етнонаціональної політики, яка б відповідала глобалізаційним та геополітичним викликам часу і базувалася на виваженому, науково обґрунтованому комплексі правових та етнополітичних засад, підходів та управлінських дій, спрямованих на реалізацію конституційних положень щодо забезпечення прав національних меншин, захисту біженців, духовно-культурного розвитку суспільства тощо; – систематизувати заходи, що здійснюються державою, та переглянути власне підхід до інституціонально-правового забезпечення реалізації етнонаціональної політики; – з метою забезпечення чіткої координації усіх гілок влади, органів місцевого самоврядування необхідно відновити при Кабінеті Міністрів України Комітет у справах національностей, поклавши на нього обов’язки правового забезпечення життєдіяльності етноспільнот, їх інтеграцію в український соціум; – прискорити прийняття Концепції державної етнонаціональної політики України на основі врахування геополітичного виміру етнонаціональних процесів, а також затвердження нового закону про національні меншини, прийняття базового антидискримінаційного закону, заснованого на директивах ЄС та закону про основні засади державної міграційної політики України; – посилити цивільний і юридичний контроль за дотриманням коректності у партійній агітації та пропаганді задля унеможливлення використання “карти міжнаціональних протиріч” усіма сторонами політичного конфлікту та ЗМІ; – запровадити довгострокові програми, культурно-інформаційні та науково грантові проекти, спрямовані на встановлення тісних зв’язків між українською державою та країнами ближнього і дальнього зарубіжжя, а також дослідження нагальних питань етнонаціонального розвитку та обміну досвідом ефективного вирішення етнонаціональних проблем. |
